Просолович Олексій Леонідович

канд. філософ. наук, старший викладач кафедри філософії та культурології Одеського державного економічного університету

СЛОВ'ЯНСЬКА ТА УКРАЇНСЬКА МЕНТАЛЬНІСТЬ У КОНТЕКСТІ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ СЛОВ'ЯНОФІЛІВ

Звертаючись до проблеми слов'янської та української ментальності, уявляється необхідним розглянути деякі зразки соціально-філософської думки з цього приводу в минулому.

У цьому сенсі певну цікавість мають соціально-філософські погляди вчених-слов'янофілів.

Відомо, що власно, російське слов'янофільство XIX ст. розглядало українців, або «малоросів» (далі будемо вживати цей термін) не як окремий, самостійний народ, а як особливу різновидність «великоросів», тобто російського народу. Тому особливу важливість, з цього погляду, набуває певне звернення до «малоросійського народу», його самобутності, одного з відомих російських вчених-слов'янофілів Олександра Федоровича Гільфердінга (1831 - 1872), який приділив увагу та підкреслив особливу роль «малоросів» у контексті процесу формування ідеї слов'янської єдності. Необхідність розглянути історіософські погляди з цієї проблеми О.Ф. Гільфердінга обумовлена власне і тим, що саме йому серед московських слов'янофілів у пореформені роки було доручено, так би мовити, пропагування слов'янофільських ідей в історичній літературі [1, c.78].

Але перш за все слід зупинитись на загальних рисах світогляду слов'янофілів в цілому, та на розумінні ними слов'янської ментальності, зокрема.

Поділивши весь світ на Західний-католицький та Східний-православний - «істинний хранитель християнства», вони оголосили їх протилежними. Всі західні цінності разом із католицтвом, державним життям «романо-германського світу», головним принципом якого, у розумінні слов'янофілів, було насильство, повинні були привести західний світ до його неминучої загибелі.

Користуючись методологією західного романтизму, вони намагались виявити в минулому певну консервативну традицію, характерні звичаї, притаманні тільки окремим народам. Як наслідок цього робилось різке протиставлення одних народів іншим, зокрема слов'ян - всім іншим.

Вивчаючи життя російського народу та інших слов'ян, слов'янофіли підкреслювали такі риси слов'янської ментальності, як смиренність, неприйняття насильства, завдяки чому державність слов'янських народів була започаткована на вільних виборах. Відсутністю раціоналізму, земних бажань пояснювались відсутність у слов'ян різниці соціальних станів, широкий розвиток суспільної власності, порівняно мирні відносини між світською та церковною владами [2, c.254 – 259].

До того ж кожний слов'янський народ ототожнювався з величезною громадою, де всі важливі питання вирішувались спільно, демократичним шляхом. Таким чином підкреслювався характерний для слов'янської ментальності колективізм, який протиставлявся західному індивідуалізму.

Накінець, слов'янофіли намагалися уніфікувати слов'янські народи і у релігійному відношенні. Селянська громада разом із Руською Православною Церквою з її проповіддю універсальної істини, любові і внутрішньої свободи, пов’язувались з їх теорією «органічного розвитку». Згідно з цією теорією визначались стадії розвитку, зростання від індивіда до сім'ї, до громади, до нації, - у напрямку до соціальної та моральної цілості [3, c.32]. Тобто, мова йшла про механізм та шляхи формування нації.

На підставі всіх ціх положень, а також на основі сприйняття гегеліанського вчення про розвиток абсолютного духа, слов’янофіли відводили месіанську роль Росії, яка, об’єднавши слов’янство під гаслами православ’я, повинна була «врятувати людство».

Але, насамперед, необхідно було розробити і сформувати у суспільній свідомості ідею слов’янської єдності.

Отже, звертаючись до цього питання, О.Ф. Гільфердінг підкреслює, що у Росії прямої необхідності шукати опори у слов’янській ідеї немає, оскільки вона «могутня сама по собі», але Росія, на його думку, потрібна іншим слов’янам. Тобто немає зовнішнього приводу для пробудження в Росії слов’янської ідеї і з’явитися вона може лише внутрішнім шляхом «органічного розвитку», як наслідок самосвідомості власної народності. Говорячи про те, що у російській суспільній свідомості ця ідея ще не сформована (мається на увазі 1862р., уточнення О.Ф. Гільфердінга. – Авт. ), О.Ф. Гільфердінг вважає, що особливе покликання серед російського народу у справі становлення слов’янської ідеї мають «малороси».

Крім того, що Київ ближче до інших слов’ян, ніж Москва, російський історик стверджує, що «малоросійський» народ ближче до них у всіх відношеннях (курсив наш. - Авт.), ніж «великоросійський».

По-перше - у лінгвістичному відношенні: саме «малоросійська» мова, не маючи такого різко-визначеного типу, як «великоросійська», знаходиться як би посередині між нею і мовами західних слов’ян.

По-друге - у історичному відношенні: частина «малоросів» (у Галіції та Північній Угорщині) також, як західні та південні слов’яни, знаходяться під іноземним ігом, і якщо «великороси» розуміють це положення абстрактно, то «малоросійський» народ відчуває і розуміє це за власним досвідом. До того ж, не маючи власної держави і отримавши на хвилину самостійність, «малороси», вважає О.Ф. Гільфердінг, відмовлялись від неї на користь слов'янської єдності.

По-третє - «малороси» ближче до інших слов'ян і у суспільному відношенні: а саме, що цікаво, «малороси» віддалились від корінних «слов’янських начал» і поступились «західним суспільним началам». Історик-слов'янофіл підкреслює також такі риси «малоросійського» народу, як більший розвиток у ньому «начала особистості» - тобто певний індивідуалізм, порівняно із «великоросійським» колективізмом і у зв'язку з цим - відсутність поземельної общини у «малоросів» та більша відокремленість міського життя від сільського засобу життя [4, c.337-339].

Все це визначається О.Ф. Гільфердінгом як своєрідний перехід від слов’янського побуту «великоросів» до західноєвропейського побуту західних слов'ян. Тому вчений приходить до висновку, що саме «малороси» є елементом, що зв’язує «великоросів» та увесь слов'янський світ, тому саме вони покликані внести у російську суспільну свідомість ідею слов’янства та слов’янської єдності. Слід додати, що у зв’язку із цим О.Ф. Гільфердінг вважає невипадковим присутність у поезії Т.Г. Шевченка окрім мотивів народних «малоросійських», мотивів релігійних, ще і мотиву слов’янського (поема «Гус» і «Послання до Шафарика») [4, c.340].

Таким чином, як бачимо, філософія історії слов’янофілів приділяє значну увагу характеристиці слов’янської та, зокрема, української ментальності у загальному змісті проблеми формування ідеї слов’янської єдності.

Література:

1. Цимбаев Н. И. Славянофильство. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 269, [2] с.

2. Пыпин А. Н. Характеристики литературных мнений от 20-х до 50-х годов. – 2-е изд. – СПб: Изд-во М. В. Пирожкова, 1890. – 519 с.

3. Гунчак Тарас. Панславізм чи панрусизм // Віче.- 1992.- № 4. - С.29- 48.

4. Гильфердинг А. Ф. О Кирилле и Мефодии // А. Ф. Гильфердинг. Собр.

соч.: В 4 т. – Т. 1. –М.: Изд-е А.Ф Гильфердинга, 1868. – С. 297-340.