Душкова К. М.

Науковий керівник: Ушій С. Н.

Буковинська державна фінансова академія (м. Чернівці)

Особливості сучасного культурного

процесу в Україні на початку ХХI ст.

Постановка проблеми. На початку XXI ст., українське суспільство поєднує в собі надзвичайно широкий спектр культурних надбань тисячоліть, серед яких – релігійна, економічна, мовна, етнонаціональна, мистецька складові тощо. Виступаючи сегментами сучасної культури та мистецтва, ці складові важко, а іноді і взагалі не піддаються узагальненню. Тому актуальним є питання про подальшу долю сучасного культурного процесу в Україні, в якому визначальним чинником вирішення проблем є виявлення основних суперечностей цього процесу. Також актуальним видається визначення основних важелів культурного процесу сьогодення та з’ясування низки існуючих у цьому процесі мистецтвознавчих та культурологічних проблем.

Третє тисячоліття вимагає від наукової спільноти узагальнення здобутків соціального і культурно-мистецького розвитку людства. Культура під впливом соціальних змін зазнала суттєвої трансформації. Нові форми культури і мистецтва, які виникли внаслідок змін у соціальному і культурному житті, є темою для наукових досліджень, насамперед мистецтвознавчих і культурологічних.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі оновлення культури у вітчизняній науковій думці присвячено значний науковий доробок. Зокрема, вивченням феномену формоутворюючої ролі культури у визначенні цивілізації, дослідженням нових форм, засобів та культурних потреб людини, розглядом значення психоаналізу для культурології та людини як її творця і носія займаються відомі сучасні науковці: Г. Ашин, І. Безгін, Ю. Богуцький, З. Гершкович, В. Глазичев, Т. Голенпольський, О. Гриценко, Я. Засурський, О. Карцева, А. Кукаркін, Г. Котельова, А. Мулярчик, В. Ріжок, Ю. Семенов, М. Стрельцов, В. Чернець, В. Шейко, В. Шестаков, В. Шульгіна, Н. Яранцева та ін.

Зокрема, дослідники глобалізаційних процесів Е. Гіденс, Г. Кіссінджер, С. Хантингтон розрізняють історично закономірні процеси культурної інтеграції, яка призводить до поглинання масовою культурою самобутніх національних культур [1]. Цілком зрозуміло, що внаслідок потужного розвитку засобів масової комунікації та інформації сучасна культура впливає на архаїчну і традиційну культури багатьох народів світу. Масова культура саме тому є індикатором загального рівня культури суспільства, що вона дозволяє будь-якому індивіду мати, як зазначає С. Дрожжина, “особисті, індивідуальні бази даних і знань, вибрані за інтересами неосяжні фонди бібліотек, відео, освітні інформаційні системи, відкриває можливості для творчого і індивідуального спілкування” [3].

Отже, в сучасному суспільстві за допомогою засобів масової комунікації передається соціокультурний досвід, підтримуються культурні традиції тощо.

Виклад основного матеріалу. Сьогодення асоціюється з кризою культури. Визначальна причина феномену такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував світ людини.

Як зазначають відомі культурологи сучасності В. Шейко та Ю. Богуцький, на межі другого та третього тисячоліть людство постало перед кризою, яка виникла через науково-інноваційну діяльність людини і “загрожує існуванню цивілізації і всього живого на Землі” [4].

Панорама культури ХХІ ст. досить барвиста. Сучасний тип культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок є соціалізована система виховання і навчання.

Для України усна народна нематеріальна традиційна культура – народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури – завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності, власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна культури – два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні [1].

Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та збереження національно-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання, багаторічними пошуками “національної ідеї”, що фактично заміщають практичні кроки, які необхідно робити для її ствердження, і що становить певні суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором національної ідентичності [3].

Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна стверджувати, що культура ХХІ ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток. Національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня – без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури мають стати і вже стають надбанням усього світу і оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес. У зв’язку з цим, зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій – особливо в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Основою позитивних змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо зазначити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу “в знаннях з історії та національних особливостей української культури”, які становлять основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта – “загальною мірою”, бо стала приділяти їй більше часу тільки в останні роки.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян [2].

Більшість громадян важливим здобутком національної культури вважає “зрушення в оволодінні громадянами державною мовою”, яке закладає основи подальших позитивних змін, а також фольклору, звичаїв, народного мистецтва.

Результати опитування свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку, а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень (“відродження української культури в її кращих класичних зразках”).

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, а з ними громадяни пов’язують образ своєї культури. У її якісне “ядро” більшість опитаних громадян дев’яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову [5].

Меншого значення в системі національної культури громадяни надають релігії та рисам національного характеру.

Висновки. Таким чином, розкривши сутність і національні особливості української культури початку ХХІ ст., окресливши провідні тенденції її розвитку та функціонування, розглянувши роль, значення і суперечності сучасного культурного процесу в Україні, можна констатувати, що його особливістю є те, що українська культура досі переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування. Суперечливі, іноді навіть протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття є характерною ознакою перехідного суспільства.

Безумовно, закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежить від наполегливості й цілеспрямованості всього суспільства і кожного громадянина зокрема. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є могутній, унікальний у європейському та світовому вимірах культурний потенціал нації, а також життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним чинником культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Література:

1. Закович M.M. Культурологія: українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / – К.: Знання, 2007. – 567 c.

2. Дмитренко М.К. Українська фольклористика: акценти сьогодення / М.К. Дмитренко. – К.: Видавництво “Сталь”, 2008. – 236 с.

3. Дрожжина С.В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти / Світлана Володимирівна Дрожжина. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. – 198 с.

4. Культура чи імітація культури?: Матеріали парламент. слухань на тему: “Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації” у Верховній Раді України, 20 квітня 2005 року / Верховна Рада України. Комітет з питань культури і духовності. – К.: Парламентське вид-во, 2005. – 160 с.

5. Культурна політика: методологічні, правові, економічні проблеми: [зб. наук. праць] / Ред. О.А. Гриценко; Український центр культурних досліджень; Інститут культурної політики. – К., 1995. – 64 с.

6. Культурологія: українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / M.M. Закович. – К.: Знання, 2007. – 567 c.

7. Нікітін В., Кузьменко М., Кузьменко О. Культурна політика в Україні: гуманіт. безпека, мова, освіта / В. Нікітін, М. Кузьменко, О. Кузьменко; Міжнародний центр перспективних досліджень. – К.: Оптима, 2007. – 88 с.

8. Українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін. – К.: Знання, КОО, 2000. – 611 с.

9. Шейко В. М., Богуцький Ю. П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації (друга половина ХІХ – початок ХХІ ст.): [монографія] / – К.: Ґенеза, 2005. – 592 с.