Писарева М.Є.

Національний університет, м. Дніпропетровськ

ТЕХНОНОПАРКОВІ СТРУКТУРИ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

На початку ХХІ століття світова економіка активно намагається сформувати нову парадигму науково-технічного розвитку, основними складовими якої є зміцнення взаємозв’язку ринків капіталу з новими технологіями, посилення їх соціальної орієнтації; глобальний характер створення і використання знань, технологій, продуктів та послуг наукомістких галузей. Економіка знань викликає найбільшу зацікавленість науковців, урядовців і підприємців та потребує подальшого систематичного дослідження. На сьогоднішній день серед об’єктів інноваційної інфраструктури саме національні технопаркові структури являються основними зонами high-tech в Україні.

Технопаркові структури – це нова форма інтеграції вищої освіти, науки, промисловості, підприємництва, ринку капіталів та місцевих органів влади, що дозволяє ефективно розвивати передові напрями науки та технологій в регіоні, тим самим підвищувати соціально-економічний рівень його розвитку появою нових робочих місць, активізацією малого та середнього підприємництва.

Перші технопаркові структури з’явилися в 50-х роках минулого століття в США і мали такий шалених успіх, що через десять років їх вже налічували десятки, а ще через десять років наукові парки відкрились у Європі та Японії. На сьогоднішній день у світі існує більше 600 технопарків різних типів, з яких 140 розташовані в США, 260 в країнах ЄС, 130 технопарків налічують в Китаї і 65 в Росії. В Україні діють 17 технопаркових структур, що складає 2,8 % їх загальної кількості .

В Україні законом Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків від 06.02. 2006 року знято мораторій на створення нових наукових структур. Тож, до 9 вже діючих додались 8 нових технологічних парків.

Українські технопарки умовно можна поділити на три категорії. Перша – це ті, що створювались при вузах чи науково-дослідних центрах і не мають жодних пільг – “Львівська політехніка”. До другої категорії належать ті, які функціонують у спеціальних економічних зонах і підпадають під пільги таких зон: науково-технологічний парк «Яворів» (Львівська область) та інше інноваційно-організаційне формування бізнес-інкубатор СЕЗ “Славутич”[6].

І третя, найчисленніша група, представлена тими, що створені на базі великих наукових центрів або ВУЗів, мають потужні дослідні підрозділи і підпадають під дію Закону України “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”: «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка», «Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона», «Укрінфотех», «Інтелектуальні інформаційні технології», «Інститут технічної теплофізики», «Київська політехніка», «Агротехнопарк» - м. Київ; «Вуглемаш», «Еко-Україна» та «Ресурси Донбасу» - м. Донецьк, «Інститут монокристалів» - м. Харків; «Машинобудівні технології» - м. Дніпропетровськ ; «Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій» -м. Одеса; «Текстиль» - м. Херсон; «Наукові і навчальні прилади» м. Суми.

Географічна структура розосередження демонструє явне домінування м. Київа, де знаходиться 7 найбільш потужних технопарків, на другому місті м. Донецьк з трьома парками і третя позиція належить Львівській області. Інші регіони містять по одній одиниці.

За перші п’ять років діяльності технопарками виконувався 61 проект (54 інноваційних та 7 інвестиційних) та вироблено 3,4 млрд грн. інноваційної наукомісткої продукції, або 11% загального обсягу в Україні. Необхідно підкреслити і соціальний значущість діяльності технопарків, адже було створено близько 2300 нових робочих місць та перераховано до бюджету 252млн грн.

Технопаркові структури зарекомендували себе як ефективно працююча ланка національної інноваційної системи, реальним провідником інноваційних ідей від науково-технічного відкриття до промислового виробництва.

Проте починаючи з 2007 року, держава зменшила ступінь своєї допомоги в розвитку діяльності технологічних парків, скасувавши податкові пільги для них, їх підприємств та дочірніх представників. Останнє ставить під загрозу можливість виконання багатьох інноваційних проектів, у цьому випадку зменшаться обсяги випуску наукомісткої продукції, прибутків підприємств-виконавців проектів і відповідно і податкові відрахування до бюджету.