Секция «Педагогические науки»

Номер подсекции:  3

 

Коломієць Ю. В.

Старший викладач кафедри ЗТДМВТНК, к.п.н., ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

Гаргін В. В.

Магістр педагогічно-індустріального факультету ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

 

Удосконалення змісту підготовки майбутніх вчителів трудового навчання.

 

Проблема формування національних морально-духовних цінностей завжди приваблювала дослідників і вивчалась у аксіологічному, філософському, соціологічному, педагогічному та психологічному аспектах. Ці завдання, поставлені у Державній національній програмі «Освіта (Україна ХХІ століття)» та проблеми державотворення потребують подальшого розв’язання цілого ряду питань, серед яких чільне місце займають виховання громадянина-патріота, формування його духовно-моральних цінностей та відродження української  національної культури. На вирішення цих питань націлюють і Конституція України, і Закон України «Про освіту», і Концепція національного виховання.

Вирішення проблеми формування національних цінностей в студентів у процесі навчально-трудової діяльності можливе за умови збагачення її змісту цінностями української побутової культури та народного мистецтва. А тому нами було проведено теоретичне дослідження, яке ставило за мету  визначення необхідної кількості навчального матеріалу для студентів, який можна було б використовувати як допоміжний у викладенні нового матеріалу на факультативних заняттях.

Кожне вдосконалення способів пересування важливе для людства як з інтелектуальної, так і моральної точки зору, по відношенню до ма­теріальних вигод.

Найвизначнішим досягненням техніки є винахід за 4-5 тисячоліть до нашої ери колеса. Створений колісний візок і сьогодні є основою бі­льшості сучасного сухопутного транспорту. Винайдення колеса дало можливість переміщувати значно більші вантажі, ніж волоком або в'юками, що в свою чергу, примусило звертати більше уваги на вибір напрямку шляху, уникати крутих підйомів, обходити заболочені місця та інші ділянки зі значним опором руху [1].

Основними     видами   сухопутного транспорту   українців   з   найдавніших  часів були сани   і  вози.   Щодо останніх, то на Україні відомо кілька  їх   різновидів, головним з яких у XVII—XVIII ст. був чотириколісний віз. Відомий на Україні ще з V ст., на цей час він досяг значної досконалості.

Сани — один з найстаріших засобів пересування. Про це може свідчити давній звичай поховання в човнах і санях.  Сани робили різні за розміром і формою; залежно від цільового призначення вони мали додаткові назви. Кінські мали голоб­лі, або дишель, що прикріплялись мотузками, лозою, залізом. Волові сани відрізнялись від кінських більшим розміром та тим, що у них замість голобель були віця. І кінські, і волові сани могли бути некованими  (босими)  і кованими [2].

Гужовий сухопутний транспорт поділяється на три основні групи: в'ючно-верховий, полозний і колісний. Серед колісних засобів пересування найпростішим був і чотириколісний двоосьовий віз. Колеса традиційного воза складалися з окремих частин: головки, шпиць і дерев'яного обода. До XX ст. українські селя­ни надавали перевагу колесу з суцільним гнутим ободом, яке було відоме й іншим східним слов'янам — білорусам та ро­сіянам. Наприкінці XIX — на початку XX ст. під впливом розвитку кустарного колодійного промислу, а також етнокуль­турних контактів українців із сусідніми народами поширення набуло колесо, обід якого виготовляли з окремих дугоподібних секцій («багр», «багер»).

Найпростішою формою воза в українців, що збереглася на кінець XIX—початок XX ст., була так звана біда (бі­дарка, бідка). Це тип одноосьового двоколісного воза з ящи­ком, задня частина якого лежала на осі, а передня — на го­лоблях. Виготовленням возів займались стельмахи.

Відмінність ходу воза нового типу полягала, насамперед, в іншій будові поздовжньої з'єднуючої трійні й тяглового засобу. Зокрема, перша складалася з окремої вилки, що кріпилася нерухомо в задку, і прямої жердини («розвори») довжиною до трьох і більше метрів. Це давало змогу відповідно до виробничо-господарської потреби міняти довжину транспортного засобу.

Для транспортування збіжжя, соломи, сіна тощо викори­стовувалися різноманітної форми і розмірів дві бокові «драби­ни». Вони з'єднувалися спереду і ззаду поперечними брусками («крижівницями») або «в'язками», утворюючи разом спеціаль­ний пристрій — так звані штандари. Вантаж на кузові кріпили однією поздовжньою або кількома поперечними жердинами («рублями») та мотузками чи ланцюгами.

До третьої групи належали, насамперед, чумацькі «мажі», а також аналогічних форм селянські вози, якими перевозили зерно, сіль, рибу тощо. Порівняно зі звичайним господарським возом вони мали значно більші розміри і масивніший хід.

 У кінці XIX і особливо на початку XX ст. український віз зазнав удоско­налень, виникли нові його модифікації. Легкі для виїздів брички стали робити на ресорах, ступиці коліс зміцнювалися   металевими   втулками,    обіддя — шинами, на осі набивалися мета­леві підоски, іноді застосовувалися су­цільні залізні осі тощо [3].       

Наше дослідження не претендує на повне розв’язання багатогранної проблеми формування національних цінностей особистості майбутнього вчителя трудового навчання. Подальшого розвитку потребує проблема перебудови змісту професійно-педагогічної освіти на засадах народознавства, розробки нових навчальних програм і підручників.

Список використаної літератури.

1. Транспорт і шляхи сполучення: Підручник / В. Я. Савченко; В. А. Гайдукевич, - К.: Арістей; 2005.-256 с.

2. Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С. А. Макарчика, - Львів: Світ, 1994, - 520 с.     

3. Українське народознавство: Навч. посіб. За ред. С.П. Павлюка; Передмова М. Г. Жулинського.-3-те вид., випр.-К. Знання, 2006.-568 с.

 

__________________ Коломієць Ю.В.     ___________________ Гаргін В.В.