Філософія / 5. Філософія релігії

Патерикіна В.В., Клецова С.Я.

Донбаський державний технічний університет

СТАВЛЕННЯ ДО ПРИРОДИ ХРИСТИЯНСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ІДЕЯ ОБОЖЕННЯ

Християнське ставлення до природи було перехідним етапом від античного її обожнювання до панування над нею: "З одного боку, християнство звільнило людину від релігійно обумовленого остраху природи і дало їй підстави думати, що природа віддана в її розпорядження богом. З іншого боку, у християнстві не спростовувалося положення, згідно з яким усе створене богом є досконалістю, а встановлені їм природні залежності повинні стримувати її перетворення." [1, 73]. Для античної форми організації соціального досвіду було характерне приведення всіх сторін життя до природного улаштування світу, відповідно до принципу космоцентризму антична людина прагла діяти за правилом: "живи згідно природі, космосу". Природа виступала як еталон гармонії і порядку, тому і життя відповідно до природи вважалося мудрим. Антична цивілізація була екологічно чистою.

На зміну античності прийшло середньовіччя з його опорою на Біблію, воно принесло зовсім інше розуміння відносин людини до природи. Іудео-християнська традиція протиставляла, з одного боку, дух людини її тілу, а, з іншого, – благословляла панування людини над усією природою, усіма живими тваринами. В біблійній книзі "Буття" сказано: "І благословив їх Бог, сказавши: плодіться і розмножуйтесь, і наповняйте землю, і володійте нею, і володарюйте над рибами морськими і звірами і птицями, і всіма скотами, і всією землею". Іудео-християнська традиція звільнила природу від пандемонізму, залежності людини від стихійних природних сил і тим самим підготувала можливість приходу дослідного природознавства і техніки, оволодіння природою і підпорядкування її людині, перетворення природи в засіб для реалізації дедалі більш сміливих і широкомасштабних людських цілей. На думку багатьох дослідників, саме іудео-християнська доктрина з її згаданої екологічною настановою підготувала прихід новоєвропейського дослідно-прагматичного природознавства, що, у свою чергу, поклало початок активному процесу освоєння природи й оволодіння нею (зокрема, на подібну залежність звернув увагу Мартін Гайдеггер у роботі "Європейський нігілізм" [2]).

Слід мати на увазі, що відповідно до західної теологічної традиції, природний світ повинний підкорятися людині, а людина – богові; згідно з розумінням західної церкви, сенс буття людини – підкорити тлінне нетлінному, поставити тлінне на службу нетлінному. Східна церква пішла по іншому шляху. Учителі східно-візантійської церкви вважали природу "училищем богознання". За східно-візантійською патристичною традицією (Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник, Афанасій Олександрійський, Григорій Ниський та ін.), людина покликана виконати рятівну місію не тільки стосовно самої себе, але, рятуючи себе, – врятувати і занепалу разом з нею через її первородний гріх природу. Дослідники патристики відзначають, що ідея обоження складала саме зерно релігійного життя християнського Сходу. Шлях, яким досягається обоження, є шляхом зустрічі з Богом. Бог є буття. Отже, сила буття, що виходить від Бога, дає буття світу, сущому. І це буття присутнє у всіх істотах. Тому не тільки людина, але й уся природа пронизана присутністю Бога. Діонісій Ареопагіт говорив про фактичне обоження природи в доступній для неї мірі. Максим Сповідник пішов ще далі, поширивши ідеал обоження на всю природу: через Христа обожнюється спочатку сама людина, а через людину буде обожена вся природа. Ціль життя християнської людини – обожить, тобто перетворити на божественній основі тлінне у нетлінне, підняти тлінне до нетлінного. Тоді як, відповідно до розуміння західної церкви, сенс буття людини – підкорити тлінне нетлінному, поставити тлінне на службу нетлінному. Ісихазм та неоплатонізм у східному християнстві з їх спільною інтенцією зречення чуттєвого світу, самозаглиблення, аскези, долання плоті, інтровертивного звернення людини до глибин власної душі, самопізнання, містичного осягання вищої буттєвої природи немовби розширювало християнську етику до масштабів християнської онтології. Головний і основний смисл етики каппадокійців у тому, що людина відповідальна за всю природу, рятуючи себе, вона рятує й усю природу, людина не може врятуватися незалежно від порятунку природи. У позначеному розумінні знайшов прояв могутній вплив античної філософії (естетичною за своїм характером, як відзначали багато хто з її дослідників), її головної інтенції до єдності людини з космосом, у такий спосіб і одержала оформлення основна в екологічному відношенні установка каппадокійських мислителів: врятуватися поодинці людині неможливо, рятувати себе потрібно з усім світом, із усією природою.

Якщо для ісихазму через його надмірний аскетизм, превалювання спрямованості на світ небесний характерне майже вороже ставлення до природи, земного світу, то для неоплатонізму, навпаки, – естетичне відношення до природи як пройнятої божественним світлом. Але попри відмічену відмінність, екологічні інтенції обох течій подібні в головних своїх рисах. Адже ісихастське споглядання природи, так само як і неоплатоністське естетичне милування нею не створювали настанову на активне підкорення людиною природи, хоча не можна ігнорувати певні елементи наближеності екологічно навантажених ідей неоплатоністських вчень до іудео-християнської екологічної парадигми.

Отже, слід зазначити, що у вченні про обожнення виявилася притаманна йому амбівалентна щодо екологічної спрямованості тенденція, позаяк разом із домінуючою інтенцією, яка визнає шановне, естетично-побожне ставлення до природи, воно містить і настанову на активно-дійове відношення до довкілля.

Література:

1. Павленко А.П. «Экологический кризис» как псевдопроблема // Вопросы философии. – 2002. – № 7. – С. 66-80.

2. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Проблема человека в западной философии: Переводы / Сост. и послесл. П.С. Гуревича; общ. ред. Ю.Н. Попова. – М.: Прогресс, 1988. – С. 314-356.