Політологія № 9

Васильєв Г.Ю.

Васильєва І.Г.

До проблеми політичних орієнтирів України та інших країн пострадянського простору.

Події останніх двох років призвели до суттєвих змін у державах пострадянського простору, і поставили питання про нові не тільки соціально-економічні, але й геополітичні орієнтири.

Справа не лише в тому, що Україна й інші радянські республіки нарешті отримали реальну незалежність. Це відбулося ще в серпні 1991-го й було офіційно визнано в грудні того ж року. Не лише Україна, Грузія й Молдовія, але й теперішні найближчі союзники РФ Вірменія й Білорусія на першому етапі активно відмежувалися від Росії. Для всіх колишніх радянських республік незалежність була передусім незалежністю від Москви.

Справа у тому, що колишні радянські республіки, що отримали реальну незалежність, не зразу перетворилися в держави. Цей процес затягнувся на десять-дванадцять років, протягом яких встигли оформитися національні політичні еліти, готові змінити пострадянську номенклатуру, яка підхопила владу в момент розпаду СРСР. Більшою чи меншою мірою результат може бути оцінений як успішний в усіх країнах СНД. Навіть ті з них, які пройшли через громадянську війну Грузія і Таджикистан, відбулися як держави, хай навіть певною мірою слабкі. Не менш важливо, що всі ці країни були визнані як окремі від Росії держави – знову ж таки нехай навіть не зовсім іноземні – російськими елітами і громадською думкою. Найважливіший у цьому зв’язку рубіж удалося подолати в кінці 1990-х, коли був підписаний, а потім і ратифікований російсько-український договір, коли затихли вимоги про перегляд статусу Криму й Севастополя. Навіть не вважаючи Україну повною мірою “зарубіжжям”, російські еліти й суспільство у переважній більшості змирилися з державністю України та її кордонами. Показовим у цьому відношенні став конфлікт навколо острова Тузла у Керченській протоці в 2004 році: питання ставилося про конкретне проходження лінії державного кордону на спірній ділянці. що фактично стало визнанням законності кордону, як такого, причому на його “кримському” відрізку.

Зараз наступає другий етап самовизначення, у ході якого вирішується, не від чого позбавляються, а до чого прагнуть нові держави або принаймні їхні еліти. Сьогодні розв’язується питання: Україна, Грузія, Молдавія, в перспективі Білорусія – це що? Конкретніше : чи зможуть ці країни стати частиною сучасної Європи, “європеєзувати” себе зсередини, а згодом, можливо, вступити у Європейський союз? Стосовно країн Центральної Азії питання стоїть інакше: чи зможуть сучасні світські авторитарні режими утриматися у владі, поступово еволюціонуючи у напрямку більш представницьких - і більш стійких – форм правління, або ж вони перетворяться в секулярні східні деспотії на зразок саддамівського Іраку або сучасної Туркменії.

Перед Вірменією й Азербайджаном стоїть проблема вибору між першим і другим маршрутами – умовно кажучи, між європейською або середньосхідною орієнтацією.

Така диференціація пострадянського простору абсолютно природна. Після розпаду СРСР його складові частини ідуть різними напрямками, що зокрема визначаються й цивілізаційними відмінностями. Країни, розташовані на європейській території колишнього СРСР, тяжіють до Європи. мусульманські республіки стають частиною широкого ісламського світу.

Після 2004 року НАТО та ЄС значно наблизилися до країн пострадянського простору. Вступ до цих структур країн ЦСЄ та Балтії між Заходом та країнами СНД зник звичайний буфер. Сусідство і, відповідно, західний вплив стали безпосереднім чинником впливу на ситуацію в Мінську, Києві та Кишиневі. З іншого боку нова Європа, до якої входять краіни ЦСЄ та Балтії з їхнім історичним досвідом існування в межах двох імперій – царської та радянської, набагато критичніше ставиться до Москви, ніж стара Західна Європа. Новачки не тільки впливають, але й активно діють самі. Польща і, меншою мірою, Литва, зіграли певну роль у розв’язанні української кризи кінця 2004-го. Надалі Росії доведеться зважати на можливу роль обох країн у розі виникнення кризи в Білорусі. На південному заході, у Молдові, посилюються позиції і роль Румунії ( член НАТО з 2004 року, з 2007 – член ЄС). У межах НАТО країни Південного Кавказу переходять під шефство Румунії, Болгарії, а також країн Балтії.

Україна у 2004 році набула чітко визначену євроатлантичну орієнтацію у міжнародному просторі. Київ вимагає від Європейського союзу визначення дати початку переговорів про вступ до ЄС. Не Україна розпочала серію потрясінь серед нових держав на пострадянському просторі. Українські події відбулися після грузинських. Проте, завдяки розмірам України та її важливості, саме “помаранчева революція” сформувала у суспільному уявленні зміну пострадянських режимів як тенденцію. Україна стала прикладом для сусідів, передусім для Молдавії, а згодом – Білорусії, Киргизії та інших країн СНД. Важливо відзначити, що витоками потрясінь у кожній країні виступають її власні проблеми. Тезис про експорт революцій – на відміну від передачі політичних технологій – є несумлінним і таким що може ввести суспільство в оману. В історії взагалі немає прикладів успішного експорту революції. Події в різних країнах СНД відбуваються одночасно, тому що формування нових держав майже співпало. Але наслідки при цьому виявляються абсолютно різні, саме в цьому виявляється суть подій, що відбуваються.