Кондратюк С. В.

Львівський державний університет внутрішніх справ

Українська Центральна Рада – перший представницький орган українського народу

Відзначення 90-річчя української революції, складні державотворчі процеси сьогодення знову повертають нас до подій дев’яностолітньої давнини 17 березня 1917 р., коли було утворено Українську Центральну Раду з ініціативи Товариства Українських Поступовців. адуРРРРР

Головою її заочно одностайно обрали Михайла Сергійовича Грушевського, який, повертаючись із царського заслання, вимушено затримався у Москві. На той час це був вчений-історик зі світовим ім’ям.

З першого дня на посаді керівника Центральної Ради Михайло Сергійович став головним ідеологом української революції, творцем її концепції, палким пропагандистом української національної ідеї, яка на хибну думку Леоніда Даниловича Кучми в сучасних умовах „не здатна була спрацювати”. Праці, написані М.Грушевським в 1917-1918 рр., обґрунтовували стратегію, визначали нагальні тактичні гасла боротьби. Саме цьому були підпорядковані його брошури і статті: „Хто такі українці і чого вони хочуть”, „Звідки пішло українство і до чого воно йде”, „Якої автономії і федерації хочуть українці”, „Українська самостійність і її історична необхідність”, „На порозі Нової України” та ряд інших. Його ідеї конкретизувались у численних резолюціях і постановах з’їздів, конференцій, зборів, нарад (від загальноукраїнських до регіональних).

Першою масовою публічною акцією Центральної Ради стала українська маніфестація у Києві першого квітня 1917 року, що мала виразно національно-політичний характер та в якій взяло участь близько 100 тис. осіб. Маніфестація завершилася грандіозним віче на Софійському майдані, в якому взяли участь військовики, учні, студенти, інтелігенція, робітники, селяни ближчих до Києва сіл. Усі вони вітали створення Центральної Ради і захоплено сприйняли промову М.Грушевського, який, зокрема, сказав: „Впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків. Тепер можемо самі… будувати нашу вільну, автономну Україну”. Віче ухвалило резолюцію, яка свідчила, що український рух виступив за політично-правове оформлення української державності в формі автономії в межах Росії.

З 17 по 21 квітня 1917 року у Києві відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес, який легітимізував Центральну Раду, значно оновив її особовий склад, по-суті, перетворивши її на революційний український парламент. Конгрес зібрав у древній столиці України-Руси Києві не лише представників різних територій України, а й окремих українських громад – колоній Росії (Кубань, Москва, Петроград, Ростов-на-Дону, Саратов та ін.). За різними джерелами в роботі Конгресу взяли участь від 900 до 1500 делегатів з вирішальним та дорадчим голосами. Навіть явно антиукраїнська російська преса змушена була визнати його „своєрідним українським національним паломництвом”.

Слід наголосити, що від першого дня свого заснування Центральна Рада репрезентувала себе інституцією надстановою. На відміну від окремих політичних партій, вона захищала інтереси не якогось одного стану, а перша публічно й відверто почала говорити від імені нації та про потреби нації. Саме в тому її видатна історична заслуга і саме так бачилося її головне завдання Михайлові Грушевському: „Центральна Рада повинна бути центром українського політичного життя, вона повинна довершити організацію краю, повинна освідомлювати найширші маси України в політичних завданнях, що тим самим являється і освідомлення національним”.

Серед найважливіших державотворчих заходів Центральної Ради передусім слід назвати чотири її Універсали. Перший Універсал був урочисто оприлюднений 23 червня 1917 року на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді. „Магічне слово „Універсал”, несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, - зазначав голова Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський, - давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перемеленої в вогні нового революційного руху, відкладалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових кращих формах”. На думку Володимира Винниченка, „це було саме те слово, якого ждалося і яке висловлювало всю душу піднесеної нації”.

В Універсалі урочисто проголошувалося: „…однині самі будемо творити наше життя”. Центральна Рада підкреслювала свій представницький характер, який поставив її на сторожі прав і вольностей української землі і зобов’язав стояти і боротися за ті права і вольності. Проголошуючи себе виразником волі українського народу, Рада визнала, що тільки він на своїй землі має право управляти своїм життям через всенародні українські збори (сойм), що мають обиратися шляхом вселюдного, рівного, прямого і таємного голосування. Хоча долю України передбачалося вирішувати, „не одділяючись від усієї Росії”, однак саме встановлення нового автономного ладу, за текстом Універсалу, мало бути справою українською: „Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори”.

28 червня 1917 року на закритому засіданні виконавчого комітету Центральної Ради було прийнято рішення про створення Генерального Секретаріату (прообразу майбутнього уряду), який повинен був складатися з дев’яти генеральних секретарів (міністрів) і генерального писаря. Отже, відбулося розмежування гілок влади, їх розподіл на законодавчу і виконавчу. Виконавчий комітет було перейменовано на Малу Раду, яка в період між сесіями Центральної Ради мала виконувати законодавчі функції.

Зразком політичної гнучкості, здатності Центральної Ради до компромісу у напружених взаєминах з центральним петроградським Тимчасовим Урядом, зразком уміння втримати ситуацію від кровопролиття, служить, прийнятий 16 липня 1917 року, Другий Універсал. Незважаючи на згоду з ним, російська сторона чинила всілякі перепони становленню автономії України. Але треба визнати, що ще менш реалістичною за тієї ситуації була б спроба запровадження статусу самостійної України. Зрештою, в українському русі була самостійницька течія, проте помітних успіхів та відчутного впливу не мала, тим часом як Центральна Рада, послуговуючись поміркованішим гаслом автономії, спромоглася прищепити українським масам ідею державності. У тому переконує широка народна підтримка ІІІ Універсалу (20 листопада 1917 року). Навіть неукраїнські маси та політичні сили не виявили до факту проголошення УНР (Української Народної республіки) відверто ворожого ставлення.

Третій Універсал нарешті проголосив утворення повноцінної автономії УНР, визначив і зафіксував кордони Української Держави, дату виборів до Українських Установчих зборів. Що стосується прав місцевого самоврядування, то, відповідно до ІІІ Універсалу, вони мали стати „органами вищої адміністративної влади на місцях”. Розв’язання проблеми національних меншин Універсал передбачав шляхом підготовки й прийняття закону про національно-персональну автономію.

Універсал проголосив такі демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків; недоторканість особи і життя; право вживання місцевих мов у стосунках з державними установами; скасування смертної кари; амністію; справедливий суд. Надзвичайно важливим було скасування права приватної власності на землю і визнання її власністю всього народу без викупу, встановлення 8-годинного робочого дня, визнання за урядом і робітниками права контролю за промисловістю тощо.

Вершиною державотворчої діяльності Центральної Ради став ІУ Універсал (22 січня 1918 року). Очевидно, не можна повністю погодитися з тими істориками, які вважають, що він був наслідком лише зовнішньополітичної кон’юнктури. Внутрішні потреби державного життя змушували Центральну Раду і Генеральний Секретаріат наприкінці 1917 і на початку 1918 років дбати про власну зовнішню політику, фінанси, судову систему, адміністративний апарат, зрештою Конституцію. Саме такі потреби спричинилися до проголошення ІУ Універсалу. Суть його виражена у формулі: „Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. (Ключове слово тут – „самостійна!”, яке і нині викликає приступи зубного болю в українофобів різних мастей).

Проголошенням ІУ Універсалу Центральна Рада довела, що українці є державним народом, який має політичну волю і спроможний її реалізувати.

29 квітня 1918 року, ухваливши Конституцію УНР і обравши Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, внаслідок гетьманського перевороту Центральна Рада зійшла з політичної арени. Проіснувавши у винятково складних обставинах неповних 13-ть місяців, вона залишила по собі яскравий слід на багато десятиліть, позначений як блискучими досягненнями, так і катастрофічними прорахунками. Тим не менше, нині вона становить одну з найповчальніших сторінок нашої історії. Хотілось би сподіватись, що наші державотворці, як в центрі, так і на місцях (та й, зрештою, всі ми) візьмуть з її безцінного досвіду передусім ті уроки, що не треба робити і як не слід чинити, щоб не було соромно і гірко перед прийдешніми поколіннями.