Матвійчук О. В.
Секція: «Право»
Національна академія ДПС України Підсекція:
5. Кримінальне
наук. кер., ст. викладач Мудряк Т. О. право і
кримінологія
Інститут екстрадиції в Україні через призму
комплексності
Сучасні процеси
глобалізації не оминають й України,що визначаються не тільки економічними
перетвореннями, а й у багатьох випадках трансформаційними процесами у правовій сфері.
Поширення умов і принципів світової спільноти
у правовий простір змушує й національні інституції до реформувань як
системи права у цілому, так і окремих галузей. Так, сучасне криміногенне
становище набуває такого розмаху, що поширення злочинів за межі власних державних
кордонів є явищем не новим, а інформаційні системи сьогодення й всесвітні
мережі дають більшу свободу протиправних дій. Відповідно це спонукає до
міжнародної співпраці у кримінально-правових відносинах. Враховуючи також намір
нашої держави приєднатись до європейської спільноти, проведення широкої
зовнішньої політики, - все це породжує необхідність у співпраці з різними
країнами, наданні міжнародно-правової допомоги, що вимагає більш досконалої
національної правової бази.
Найпоширенішою
формою міжнародного співробітництва у сфері боротьби із злочинністю є надання
правової допомоги. Серед основних видів такої допомоги (одержання доказів з-за
кордону для використання у розслідуванні, передача кримінального провадження і
ін.) і є видача злочинців (екстрадиція)[4].
Визначаючи саме
поняття екстрадиції, то серед безлічі запропонованих вченими дефініцій,
найбільш повним, як на мене, подане О. Виноградовою, під чим слід розуміти процес, який ґрунтується на міжнародних
договорах, загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах внутрішнього
законодавства і пов’язаний з наданням державами правової допомоги, що
полягає у передачі підозрюваного, обвинуваченого або засудженого
державою, на території якої він перебуває, державі, на території якої він вчинив
злочин або громадянином якої він є або державі, що потерпіла від злочину, для
притягнення його до кримінальної відповідальності або виконання винесеного
вироку суду[3].
Новелою КК
України 2001 р. є інститут екстрадиції,
що закріплений на рівні цього правового акта у ст. 10. Провівши її аналіз,
можна в загальному вигляді показати всі проблеми, що тут виникають. Звичайно,
багато дослідників як зарубіжжя, так і вітчизняних приділяли немало уваги
вивченню цього інституту. Щодо екстрадиції в нашій державі, то в науці
кримінального права України досліджено багато проблемних питань, та чимало ще
потребує вирішенню.
У ч. 1 ст. 10 законодавцем конкретизовано положення Конституції України,
закріплене у ч. 2 ст. 25, що забороняє видачу
громадян України. Таким же обсягом гарантій користуються й особи без
громадянства, що постійно проживають на території України. Кримінальний закон
заборони щодо здійснення такої видачі не містить, конституційне ж положення
стосується тільки громадян України, забороняючи видачу їх безвідносно до її
проявів[5]. На
думку М. Свистуленко, у такій ситуації в державі, що виносить такий вирок,
треба вирішувати позитивно, з чим можна повністю погодитись.
Правова доктрина
залежно від мети надання правової допомоги у формі видачі розрізняють такі її
видові прояви, як: видачу для покладення на особу кримінальної відповідальності, видачу для
приведення до виконання винесеного судом запитуючої держави і такого, що набрав
законної сили, обвинувального вироку. У ч. 1 і 3 ст. 10 КК України закріплено
видачу осіб для покладення на них кримінальної відповідальності за злочини,
вчинені за межами України, а ч. 2 регламентує передачу засуджених осіб, тобто
закріплення видачі для приведення вироку, що набрав законної сили. Тут же
спостерігається порушення законодавчої техніки: назва статті не відповідає змісту.
Іншим моментом є те, що передачу засуджених слід виділити в окремий інститут і
реалізація якого б здійснювалась кримінально-виконавчим правом. Тобто тут
проявляється така ознак екстрадиції, як комплексність, що обумовлює
неможливість її існування лише в матеріальному праві, тому що окремі її форми
вимагають процедурного закріплення.
З проведеного
аналізу можна помітити, що стаття, котра закріплює екстрадиційні норми, має
певні прогалини, хоч самого факту її наявності не варто недооцінювати. Щодо
процедури екстрадиції, то вона є дуже непростою і потребує суворого дотримання
багатьох формальних моментів. Для України ця процедура ускладнюється
відсутністю власного законодавства про видачу (екстрадицію) осіб. Безперечно
регулювання правовідносин, що пов’язані з видачею, є неможливим за наявності
лише однієї статті й сам інститут на національному рівні вимагає, як уже зазначалось,
окремого спеціального закону, конституційного закріплення, доповнення
кримінально-процесуального і виконавчого законодавств.
Інститут
екстрадиції є інститутом договірного, а не звичаєвого права. При відсутності
відповідного міжнародного акта видачі бути не може, тому що відсутня належна
юридична підстава, якою виступає договір[1].Тут розуміється те, що закріплення
на національному чи міжнародному рівнях без наявності двосторонньої угоди, що є
обов’язковою умовою, буде не достатнім.
Н. Сафаров під екстрадицією
розумів той незамінний інструмент, за допомогою якого забезпечується принцип
невідворотності кримінальної відповідальності та покарання осіб, які втекли за
кордон. Тобто, як вже вище було зазначено, тут викає необхідність у
міжнародно-правовій допомозі, співпраці, що проявляється у формі багато- та
двосторонніх договорів. В Україні ратифіковані Європейська конвенція про видачу
правопорушників і двома протоколами до неї, Європейську конвенцію про правову
допомогу у кримінальних справах, а також укладено близько 30 договорів з іншими
державами. З цього випливає, що інститут екстрадиції сформувався на перехресті
міжнародного і національного права[2]. При тому, що роль норм міжнародного
права більша, ніж очевидна й тут виокремлювати домінуючий регулювальний вплив
того чи іншого права є некоректним, адже тоді сам інститут екстрадиції втратить
свою природу. Та варто підмітити, що той правовий вакуум, котрий існує в
інституті видачі правопорушників на національному рівні можна подолати тільки
при врахуванні міжнародно-правової практики.
Тобто, що до
екстрадиційних норм можуть бути віднесені норми різних галузей права як на
національному рівні (конституційних нормах, кримінальному,
кримінально-процесуальному, кримінально-виконавчому праві), так і міжнародному
(міжнародне кримінальне, міжнародне кримінально-процесуальному праві), що в
поєднанні й утворює цей комплексний інститут видачі злочинця.
Таким чином, враховуючи вище зазначене, інститут екстрадиції як
сукупність норм матеріального і процесуального харктеру, а також, що в основі
лежать договірні норми (у чому і його особливість), становить собою
упорядковану на основі права форму міждержавної співпраці, орієнтовану на
підтримку міжнародної законності й правопорядку.
Література: