Экономические науки / 10. Экономика предприятия

Біляк Т.О., аспірант

НДЕІ Мінекономіки України

Політика субсидування природоохоронної діяльності як головний важель регулювання

екологічної безпеки

Особливості природокористування в умовах формування ринкових відносин визначаються зниженням централізованого інвестування, об'єктивною необхідністю застосування економічного регулювання відносин в сфері природокористування, природоохоронного кредитування та страхування.

Аналіз екологічної політики країн-членів ЄЕК показує, що в останні десятиріччя застосування адміністративних заходів регулювання природоохоронної діяльності (у вигляді встановлення екологічних стандартів і нормативів, обмежень регулюючого характеру, процедур видачі ліцензій і дозволів) значно доповнюється (якщо не замінюється) використанням економічних важелів, покликаних прямим чи побічним способом стимулювати економічно відокремлені господарські одиниці до додержання суспільно необхідних нормативів природокористування.

Найбільш видатним і широко застосованим в країнах - членах ЄЕК методом прямого впливу держави на масштаби і структуру природоохоронної діяльності є пряме її субсидування із держбюджету. До числа найбільш розповсюджених форм прямого економічного втручання в природоохоронну діяльність відносяться наступні:

- прямі інвестиційні субсидії, які покривають (повністю або частково) витрати на будівництво і (або) експлуатацію екологічної інфраструктури;

- субсидування вартості кредиту, що використовується для фінансування природоохоронної діяльності;

- фінансування наукових досліджень і розробок дослідницьких установок, що дозволяють застосовувати мало- або безвідходну технологію, а також вирішувати теоретичні і практичні проблеми рекуперації відходів виробництва і споживання: субсидування розробки і впровадження екологічно чистих енерго- і матеріалозберігаючих технологій;

- фінансування моніторингу біосфери.

При аналізі відмінностей між вибраними в кожній країні формами державного залучення і регулюванні процесів природокористування, необхідно пам'ятати і те спільне, що їх об'єднує в усіх без винятку країнах Західної Європи: держава, варіюючи масштаби і форми своєї участі в залежності від економічної і навіть соціальної користі операцій, в першу чергу прагне полегшити приватному бізнесу пристосування до постійно зростаючих витрат на охорону біосфери, беручи на себе фінансування найбільш ризикованих і (або) не обіцяючих швидкої окупності природозахисних заходів. Пріоритет, що віддається в тій чи іншій формі державної участі в фінансуванні заходів по охороні середовища, визначається вибраною на кожному конкретному етапі тактикою боротьби з забрудненням. По мірі переходу від тактики "очистки в кінці труби" до превентивної природоохоронної діяльності, все більша частина державних субсидій призначається не на очистку відходів виробництва, а на створення умов, що виключають можливість їх утворення.

Однією з перших форм прямого втручання держави в функціонування очисного комплексу стало фінансування його з коштів держбюджету. Така форма (в найбільшій мірі відповідаюча принципу "очистки в кінці труби"), і зараз застосовується в багатьох країнах. Фінансування природоохоронної діяльності може здійснюватись як безпосередньо із держбюджету, так і через бюджети національних міністерств охорони середовища або через спеціально створені державою фонди.

В Німеччині вже більше 20 років здійснюється програма сприяння інвестиціям, призначеним для запобігання забруднення середовища вже діючими підприємствами. На ці заходи кожен рік виділяється до 1 млрд. марок, до того ж максимальна частка держави в інвестиціях не перевищує 50%. Так, при участі державних коштів в прикордонному місті Констанц були створені споруди для очистки стічних вод, що надходять не тільки з Німеччини, а також і із Австрії і Швейцарії. Даний комплекс побудований при пайовій участі усіх трьох країн (пропорційно об'єму стоків кожної), забезпечує не тільки охорону від забруднення Боденське озеро, але і дає змогу рекуперації відходів і енергії (за рахунок виробництва біогазу).

Однією з різновидностей державного субсидування природоохоронної діяльності є полегшення умов її кредитування: в деяких країнах держава бере на себе виплату процентів по екологічним позикам. Так, в тій же Німеччині компенсаційний банк (який є федеральним фінансовим інститутом) надає фірмам, які реалізують природоохоронні інвестиції, пільгові кредити.

Пряма участь держави в створенні буфера між сферою виробництва
і навколишнім середовищем (що здійснюється як у вигляді субсидування
будівництва очисних споруд, так і у вигляді преференційного
кредитування даного виду діяльності) дає змогу власнику бюджету самим
безпосереднім способом впливати на масштаби, структуру і ефективність
боротьби з забрудненням. По своїй суті така форма участі держави в
створенні екологічної інфраструктури найбільш ближче до
адміністративного регулювання природоохоронної діяльності, ніж до
використання ринкових важелів: надаючи позики або пільгові кредити на
будівництво очисних споруд, держава як би дає підприємствам-
забруднювачам, які субсидуються, ліцензію на проживання екологічно
шкідливого виробництва. Беручи на себе піклування про запобігання
збитків, які наносяться навколишньому середовищу окремими фірмами (і
тим самим позбавляючи їх від додаткових витрат на охорону природи),
держава одержує можливість контролювати не тільки саму природоохоронну діяльність, а й виробничі процеси.

Політика прямого субсидування державою, створення екологічної інфраструктури має багаточисленних противників як серед теоретиків, так і практиків. Перші вважають, що імперативний характер такої діяльності суперечить принципу свободи підприємництва. Надаючи ж субсидії підприємствам - забруднювачам, суспільство, на думку шведських економістів, "як би скоріше підкуповує підприємство з тим, щоб воно не забруднювало навколишнє середовище, чим воно примушує їх відшкодовувати збитки, заподіяні суспільству".

Практики вказують на те, що, переклавши витрати на боротьбу з забрудненням на суспільство в цілому, державне фінансування приро-доохоронної діяльності сприяє зростанню бюджетного дефіциту. До того ж можливість використання державних коштів на будівництво очисних споруд (гарантуючих додержання стандартів викидів) породжує утриманський настрій у підприємців: замість того, щоб піклуватись про впровадження мало- і безвідходної технології, вони концентрують свої зусилля на погоні за державними дотаціями.

Перераховано і цілий ряд інших причин, які стали поштовхом до
переорієнтації державної політики субсидування природоохоронної
діяльності в багатьох країнах. В останні роки все більша кількість
промислово розвинутих країн віддає пріоритет фінансуванню
превентивної природоохоронної діяльності, виділяючи кошти в першу
чергу на наукові дослідження в сфері створення нових екологічно чистих
технологій. Так як і у випадку фінансування будівництва очисних споруд,
держава (і навіть економічні товариства) бере на себе значну частину витрат на фундаментальні дослідження раціоналізації природокористування, залишаючи на долю приватного сектора швидкоокупні розробки прикладного характеру.