Право/ 9. Цивільне право

Студентка ЕПФ, ІV курс, група «І» Іваник Діана Олексіївна

Донецький національний університет, Україна

Щодо питання запровадження евтаназії в Україні

Визначивши у Конституції України (ст. 3) [1] цілу низку вищих соціальних благ, законодавець обійшов питання їх диференціації. Однак усе ж таки доцільно було б визнати на законодавчому рівні, що серед усієї низки наявних рівновеликих немайнових благ саме життя людини є тією основоположною складовою, яка стоїть на вершині усіх суспільних пріоритетів, і саме життя людини повинно посідати визначальне становище серед інших соціальних цінностей. Адже якщо людина втрачає життя, всі інші блага та відповідні права, що виникають стосовно них, втрачають свій сенс [2, c. 44]. У сучасний період склалася парадоксальна ситуація: цінність життя людини як особистого немайнового блага зростає, що призвело до міжнародного та національного правового закріплення норм, які забезпечують всебічний захист життя. У той же час життя окремої людини день за днем знецінюється. До недавнього часу люди навіть не уявляли хоча б абстрактно оцінки життя в грошовому вираженні, а на сьогоднішній день призначається викуп заручників, ціна вбивства на замовлення та ін. [3, c. 107].

На цьому тлі особливо актуальною постає проблема евтаназії, що тривалий час дискутується в спеціалізованій літературі і має як прибічників, так і противників цього способу припинення життя людини. Особливої гостроти проблема набула в період розробки проекту Цивільного кодексу України, автори якого пропонували на одному з етапів узаконити пасивну форму евтаназії [2, c. 45-46].

Діючий Цивільний кодекс України у ч. 4 ст. 281 закріплює заборону задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя [4]. Слід звернути увагу на те, що забороняється як пасивна евтаназія (відмова від заходів, що продовжують життя пацієнту, який помирає), так і активна (навмисне прискорення за допомогою медичних засобів за бажанням хворого безболісної смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань) (ст. 52 Основ законодавства України про охорону здоров’я) [5]. Але в науці склалися дві протилежні позиції.

Перша — це прихильники евтаназії. Наприклад, А. Коні вважав, що вона допустима у виключних випадках, коли є такі умови як: 1) свідоме і стійке прохання хворого; 2) неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; 3) точна, безсумнівна доказаність неможливості врятувати життя, встановлена колегією лікарів при обов’язковій одностайності; 4) попередження органів прокуратури. Частково, лише з пасивною евтаназією, погоджується О. Домбровська, але як з винятковим заходом і лише у разі дотримання наступних умов: 1) ознайомлення хворого з діагнозом з поясненням можливих наслідків цієї хвороби; 2) прийняття колегією лікарів-спеціалістів у цій галузі одностайного рішення про те, що подальша підтримка життя хворого не дасть позитивних результатів; 3) наявність висновку науково-дослідницького інституту щодо неможливості лікування цієї хвороби іншими засобами на момент звернення та перспективи наукових розробок у цій галузі охорони здоров’я; 4) прохання хворого позбавити його від страждань, висловлене у письмовій формі й посвідчене головним лікарем медичного закладу або нотаріусом; 5) згоди батьків, родичів хворого (батьків, дітей, дружини, чоловіка, сестер, братів).

Згідно з іншою позицією, евтаназія недопустима з моральної і юридичної точки зору: ніхто не може позбавити людину життя, яке повинно підтримуватись у всіх випадках до природного кінця [3, c. 108-109]. З огляду на це, слід поділити позицію законодавця, який забороняє будь-який вид евтаназії. На користь цього твердження хотілося б навести найбільш загальні позиції, які висловлюються в літературі.

Насамперед, рішення про евтаназію, попри те, що робиться особою усвідомлено, однак може бути здійснено поспішно та незважено. Слід погодитись з авторами, які стверджують, що в стані хвороби практично не уникнути пороків волі, наприклад, помилки, примусового волевиявлення внаслідок насильства, погрози, шантажу, умовлянь тощо. По-друге, з погляду християнства життя — є дар Божий і лише Бог може дати та забрали його. Підсилює цю тезу також і релігійна заборона, що міститься в одній із десяти біблійних заповідей — «не вбий» (Исх 20:13; Мф 5:21). По-третє, закріплення нормами права можливість евтаназії безпосередньо вплине на суспільну свідомість, оскільки з погляду суспільної моралі усе узаконене вважається таким, що заохочується державою [6, c. 20]. По-четверте, узаконення евтаназії може вплинути на можливість зловживань з боку медичного персоналу чи інших осіб і призведе до криміналізації медицини. Наприклад, у Нідерландах, в яких легалізована евтаназія не зняла, а навпаки загострила проблему «гарно задокументованих загадкових смертей». По-п’яте, це можливість лікарської помилки в прогнозі стану хворого. Цей аргумент є одним із найбільш вагомих, оскільки лікар, давши клятву Гіппократа, зобов’язується не зашкодити хворому. Окрім цього, у міжнародному кодексі медичної етики закладено обов’язок збереження людського життя. А це означає, що лікар повинен використовувати усі можливі засоби для підтримання життя хворого аж до його смерті [2, c. 46].

Юристи ставляться до «жалості» з більшим недовір’ям, ніж інші громадяни, оскільки під це поняття можна списати і багато інших речей. Навіть письмова згода на «легку смерть» не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана в людини у несвідомому і навіть у свідомому стані.

В Україні легалізувати евтаназію було б невірним кроком. На сьогоднішній день надання їй правомірного характеру тягне за собою ряд негативних наслідків. В умовах нашої держави при бідності медицини вона може перетворитись у засіб умертвіння одиноких престарілих, інвалідів, хворих на рак та СНІД, на утримання і лікування яких не вистачає коштів. Медикам не потрібно буде ламати голову, як полегшити страждання хворого медикаментами, психологічними та іншими засобами, а вченим-біологам та генетикам — винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими життєнебезпечними хворобами. Крім того, в хворих у критичному стані розвиваються всякого роду депресії, які виражаються в невір’ї у сприятливий наслідок і самі по собі можуть ініціювати прохання хворого про смерть як швидке позбавлення від страждання [3, c. 109].

Отже, можна дійти висновку, що сьогодні, з огляду на світовий і вітчизняний досвід, законодавчо врегулювати в Україні процес евтаназії, яка не суперечила б чинному та перспективному законодавству, а також не зачіпала професійного гуманізму та етики медичних працівників, неможливо.

Література:

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст. 141.

2. Стефанчук Р. Право на життя як особисте немайнове право фізичної особи // Юридична Україна. – 2004. - №7. – С. 44-49.

3. Федюк Л. Право на життя у цивільному законодавстві // Право України. – 2004. - №9. – С. 107-109.

4. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. - №11. – Ст. 461.

5. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - №4. – Ст. 19.

6. Миронова Г. Етичні засади права людини на життя // Право України. – 2005. - №9. – С. 19-22.