Економічні науки

14. Економічна теорія

К.е.н., доц. Непокупна Т.А., ст. викл. Бровко Т.В.

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка

Проблеми економічної інтеграції України

Модернізація світового господарства супроводжується посиленням глобалізації світової економіки та утворенням великих зон впливу розвинених країн світу. Останні стають міжкраїновими економічними центрами, які об’єднують навколо себе інші країни. Отже, однією з реалій сучасних міжнародних економічних відносин є інтеграція.

Термін “інтеграція” походить з латині, де integratio означає поповнення, відновлення [1, с. 354], тобто об’єднання в єдине ціле раніше ізольованих частин. Економічну інтеграцію також розглядають, по-перше, через призму сукупності заходів, що спрямовані на ліквідацію дискримінації стосовно економічних одиниць, які належать до різних країн, і, по-друге, у контексті відсутності будь-яких форм дискримінації між економіками окремих країн [2, с. 335]. Тому економічну інтеграцію аналізують як процес, який розгортається на мікро- та макрорівнях. На мікрорівні – через взаємодію капіталів підприємств і фірм, які знаходяться у різних країнах, шляхом формування між ними економічних угод, створення і відкриття філій за кордоном; на макрорівні – через формування економічних об’єднань держав та узгодженості національних політик.

Ефективне існування України у геоекономічному і геополітичному середовищі передбачає активну її взаємодію з іншими державами перш за все на регіональному рівні. Це забезпечує захист політичної і економічної безпеки України, відповідність зовнішньоекономічної політики її національним інтересам, підвищує авторитет України на світовій арені.

Існує думка, що одним з важливих напрямів інтеграції України залишається інтеграція в Європейський Союз. ЄС набув характер самостійно діючої особи на міжнародній арені, що виявляється в його представництві на засіданнях ООН, міжнародних конференціях, переговорах та у зв’язку з вирішенням проблем, пов’язаних з різними міжнародно-політичними ситуаціями. Союз проводить вельми активну політику стосовно країн “третього світу”; по лінії ЄС надається допомога пострадянським країнам (Програма економічної реконструкції стосовно країн Центральної і Східної Європи (PHARE) і Програма технічної допомоги країнам СНД (TACIS)).

У плані інтеграції в ЄС основним завданням визнається формування уніфікованого економічного простору, в якому всі діючі особи були б поставлені у рівні умови незалежно від своєї національно-державної належності. Цей традиційний напрям інтеграційного розвитку поступово доповнюється наданням співтовариству компетенції у таких галузях, як охорона здоров’я, транспорт, телекомунікації, енергопостачання, індустріальна політика, освіта, культура, охорона навколишнього середовища, наукові дослідження і розвиток технологій, соціальна політика, співробітництво і взаємодія у галузі судової практики і внутрішніх справ, а також у галузі зовнішньої політики і політики безпеки [3, с. 15–18]. Слід згадати, що ще 11.06.98 р. Президент України Л. Кучма підписав Указ № 615/98 “Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”. У Стратегії визначалися основні напрями співробітництва України з Європейським Союзом (ЄС) на період з 1998 по 2007 рр. з отриманням Україною статусу повноправного члена Європейського Союзу.

Згідно вищезазначеної стратегії основними напрямами інтеграційного процесу України до ЄС є такі: адаптація законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення прав людини; економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС; інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки; політична консолідація та зміцнення демократії; адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС; культурно-освітня і науково-технічна інтеграція; регіональна інтеграція України; галузева співпраця; співробітництво у сфері охорони довкілля.

Зрозуміло, що на нинішньому етапі Україна поки що не відповідає вимогам ЄС до його членів і співпрацює з Євросоюзом на партнерських засадах. Оцінюючи перспективи України щодо реалізації її “глобального замислу” – інтеграції в Європу, слід зазначити, що наздогнати Європу і стати повноправним партнером Україна навряд чи зможе (за песимістичними прогнозними оцінками Україна зможе наздогнати розвинені індустріальні країни за існуючим рівнем виробництва лише у 2086 р., але ж передові індустріальні країни також не будуть стояти на місці) [3, с. 35–39]. Крім того, навіть якби за переліченими раніше критеріями країна була б уже готова до вступу в Євросоюз, слід спочатку провести Всеукраїнський референдум, і тільки в разі згоди більшості населення на інтеграцію до ЄС – реалізувати цю мету.

У контексті економічних негараздів останнього часу, які проявилися у світовій кризі, варто звернути увагу на звіт Національної ради з розвідки „Глобальні тенденції 2025 року: світ, що зміниться”. У ньому прогнозується, що протягом наступних 20 років відбудеться перехід до нової системи відносин між країнами, яка принесе світу низку сюрпризів, оскільки баланс сил на міжнародній арені кардинально зміниться. Зокрема, прогнозується, що Європейський Союз не доб'ється великих успіхів у поглибленні інтеграції і не зможе розширити свій вплив на міжнародній арені [4 с. 16]. Хоча дещо раніше, коли мова йшла про подальші шляхи розвитку ЄС, то припускалися їх різні варіанти − від створення європейської федерації до „Європи вітчизн” [5, с. 69].

Незважаючи на різновекторні погляди української влади і суспільства стосовно подальшого включення України у світову економіку, провідні вітчизняні науковці радять урядовим менеджерам країни орієнтуватися на формування двополюсної міжнародної спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу [2, с. 374] з пріоритетністю саме останнього. У рамках стратегії зовнішньоекономічної діяльності варто керуватися такими завданнями, як, по-перше, недопущення зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту та імпортозамінного виробництва; по-друге, стимулювання експорту продукції, створеної на основі високих технологій; по-третє, впровадження політики протекціонізму щодо тих галузей виробництв, які модернізуються та є конкурентоспроможними на внутрішньому і зовнішньому ринках [2, с. 374−375].

Таким чином, глобалізація світової економіки спонукає мікро- і макросуб’єктів до утворення різнорівневих та різноформатних інтеграційних об’єднань. Хоча сучасна світова криза змушує науковців говорити про перехід від ліберальної економічної політики до протекціонізму, що потребує подальшого дослідження.

Література:

1. Словник іншомовних слів / За ред. академіка АН УРСР О.С. Мельничука. Вид. 2-е, випр. і доп. − К., Головна редакція української радянської енциклопедії, 1985. − 966 с.

2. Чухно А.А., Юхименко П.І., Леоненко П.М. Сучасні економічні теорії: Підручник / За ред. А.А.Чухна. − К.: Знання, 2007. − 878 с.

3. "Україна − Європейський Союз: зовнішньоекономічна діяльність і перспективи співробітництва". − К.; 2005.

4. Передел власти к 2025 году // Фокус. − № 48. − 28 ноября. − 2008. − С. 16.

5. Гаврилова Т.В. Международная экономика. Учебное пособие. − М.: Издательство „ПРИОР”, Новосибирск: ООО „Издательство ЮКЭА”, 1999. − 136 с.