Ткаченко В.В.

Професор кафедри управління та євроінтеграції Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Показові процеси 1920-х рр. в Україні як засіб політичного терору

Партійні дискусії 1920-х рр. з питань місця й ролі інтелігенції в суспільному житті, що торкнулися й питань свободи творчості, засвідчили існування в партійних колах двох позицій стосовно цієї проблеми. Перша, враховуючи специфіку культурної сфери, передбачала більш ліберальний підхід до свободи творчості, а друга – посилення ідеологічного контролю і керівництва професійною діяльністю інтелігенції, розглядаючи останню, як засіб для досягнення певної політичної мети. Врешті решт, домінуючим стає курс на «розшарування» старої інтелігенції, залучення на бік радянської влади її лояльної частини і боротьба з опозиційною. [6, с.8]. Завдання «розшарування» досягалося реалізацією стратегії «радянізації» наукових установ, культурно-освітніх закладів, громадських організацій. «Радянізація» відбувалася переважно шляхом постійних і різноманітних реорганізацій структури вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ. Це мало на меті не підвищення ефективності наукової роботи, а переважно встановлення якомога більшого контролю над науковцями з боку більшовицької партії та держави. Згадану мету переслідували й численні перманентні «чистки» , що проводилися в ці роки. В ході останніх були усунуті від наукової та творчої праці найбільш знані й досвідчені українські вчені, літератори, митці.

Кампанія інспірованих згори реорганізацій і чисток (як їх іноді називали тоді – «сталінських рейдів») справді розколювала і деморалізовувала стару наукову інтелігенцію, якій протиставляли нову, сформовану в роки радянської влади. Ідейна боротьба призвела до переслідувань прибічників «дрібнобуржуазної ідеології» у вищих навчальних закладах. Створювалися спеціальні комісії для боротьби з буржуазною ідеологією (1922 р.), комісії з вивчення діяльності й настроїв української інтелігенції (1925 р.), комісії з обстеження шкіл і контролю за діяльністю вчителів (1928 р.). Скандальні обставини чисток породжували конфлікти, які мали резонанс і створювали у суспільній свідомості відверто негативний імідж як науковців старої генерації, так і наукових інституцій в цілому.

Однією з перших зазнала реорганізації Всеукраїнська академія наук, яка тривалий час зберігала традиції академічної свободи. В ході загального процесу жорсткий тиск відчули на собі також фахові академії. Відкритий наступ тоталітаризму на сфери науки і культури став відчутним вже з другої половини 1920-х рр. Як відомо, саме з цією метою керівником українських більшовиків був призначений сумнозвісний Л. Каганович. Посилення партійного контролю за сферою культури та діяльністю інтелігенції набуло характеру тиску. Курс на згортання українізації засвідчив червневий пленум ЦК КП(б)У 1926 р., який ініціював процес ідеологічної розправи над М. Хвильовим та його однодумцями. Нарешті, з 1927 р. сталінське керівництво переходить до рішучих спроб покінчити з національною опозицією в Україні. Після відповідних рішень пленуму ЦК КП(б)У у липні 1927 р. боротьба з «українською контрреволюцією» вступила в нову фазу.

Немовби визнаючи, що український національний ренесанс за час непівської «відлиги» набрав небажаних форм розквіту, сталінське керівництво почало здійснювати масові операції, намагаючись ізолювати якомога більше активних прихильників ідеї незалежної України. Широко почала застосовуватися практика фальсифікації судових справ, для реалізації якої каральні органи виконували сталінські директиви всіма можливими засобами.

‘‘Пробою пера’’ працівників ДПУ стала так звана справа колишнього прем’єр-міністра УНР В.О. Голубовича—процес над членами ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), що відбувся у травні 1921 р. і згідно із заздалегідь ухваленим рішенням політбюро ЦК КП(б)У був використаний для ‘‘характеристики поведінки української інтелігенції’’. А невдовзі розгорнулася цілеспрямована боротьба проти націоналістичної української інтелігенції, яка значно посилилася після відомої ‘‘Шахтинської справи’’, що стала певною критеріальною «точкою відліку» у політиці соціального терору проти старої інтелігенції.

«Шахтинський процес» відбувався з 18 травня по 5 липня 1928 р.– відкрито, у Колонному Залі Дому Союзів у Москві. На ньому (втім, як і на попередніх процесах 20-х років, де знищувалися політичні суперники більшовиків) відпрацьовувалися певні прийоми та механізми, які надалі набули широкого вжитку у розправах над науковою інтелігенцією. Вже через кілька днів після оголошення вироку – 9 липня 1928 р. – на Пленумі ЦК ВКП(б) Й.В. Сталін проголосив свою горезвісну тезу про загострення класової боротьби в країні, посилаючись у якості наочного прикладу на «шахтинців» [2, с. 520].

Слід сказати, що від цієї справи сталінське керівництво отримало, насамперед, політичні дивіденди фактично на голому місці (як відомо, деякі ключові постаті процесу були засуджені на невеликі терміни покарання чи взагалі були виправдані, що свідчило про штучний характер більшості звинувачень і так званих „доказів”). Широко розповсюджені відомості про перебіг процесу вкорінювали у масовій свідомості підозріле ставлення до кадрових представників наукової інтелігенції, закликали бачити в них прихованих ворогів і шкідників та ін. Показові політичні процеси над інтелігенцією перетворилися на сумну систему для насаджування тоталітарного диктату і невдовзі стали притаманними для загального популістського антиінтелектуалізму більшовицької влади. Обвинувачення в антирадянській пропаганді, українському буржуазному націоналізмі, шпигунстві, диверсійній роботі тощо були справжніми ретельно відрежисованими фарсовими дійствами із заздалегідь визначеними й продуманими ролями, де навіть адвокати і звинувачені мусили «грати» на боці звинувачення. Уся тодішня пропагандистська машина працювала на поширення необхідного ефекту. Метою процесів, як слушно вказує В.Нікольський, ‘‘було створення відповідної атмосфери в країні – настороженості, постійного очікування ворожих проявів та пошуку винуватців’’ [3, с. 10]. На боротьбу з інтелігенцією був спрямований увесь арсенал усної пропаганди. Буржуазні настрої інтелігенції таврували у міських робітничих та сільських клубах, хатах-читальнях. На спеціальних мітингах, зборах, з’їздах, конференціях, під час проведення диспутів характеристика старої інтелігенції не виходила за межі розмов про «ворожий антирадянський елемент». Після такої ідеологічної обробки маси робітників і селян визнавали доцільність репресій проти наукової інтелігенції, вважали їх не тільки правильним, а й єдино можливим засобом боротьби партії з «інакомислячими». Втім, майже завжди залишалася «закритою» для засобів масової інформації тема виконання вироків та відомості про життя заарештованих у таборах

[4, с.15-16]. Враховуючи тодішній рівень неосвіченості великої кількості людей, неважко припустити, що більшовицьке керівництво отримувало бажаний ефект від процесів і супроводжуючої їх пропаганди. Переважна більшість радянських людей дійсно вірила у злодійські плани «інтелігентів», і чимало добровольців були ладні своєю пильністю сприяти викриттю нових і нових «ворогів народу».

Систематичні «чистки» і «проробки» мусили створювати й підтримувати стан постійної напруженості і взаємної пильності. Від підозрюваних вимагали публічного визнання помилок і принизлового каяття.

За таких умов цілком закономірним подальшим кроком сталінських посіпак була фабрикація процесу ‘‘СВУ’’(Спілки визволення України), що став фактично сигналом, певним політичним гаслом для наступу проти тих сил національного відродження України, уособленням яких були представники старої, в першу чергу академічної, інтелігенції, а також діячі Української автокефальної православної церкви. Не даремно ж один зі слідчих по цій справі на допитах час від часу повторював: ‘‘Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання – і воно буде виконане; кого не поставимо—перестріляємо’’[1, с.43].

Як видно з доповідної записки Голові ДПУ УСРР В.А. Балицькому ‘‘Про підсумки роботи по викриттю українського контрреволюційного підпілля по Україні у зв’язку із справою ‘‘СВУ’’від 1 грудня 1929 р. ‘‘в результаті операції, проведеної у 28 округах по викриттю українського підпілля, пов’язаного з ‘‘СВУ’’, заарештовано понад 700 осіб. Операція охопила праві українські кола і виявила цілу низку угруповань і організацій, що проводили антирадянську роботу на селі і в окружних центрах’’[1, с.131].

Сьогодні можна впевнено стверджувати, що згадані вище політичні процеси і, особливо, справа ‘‘СВУ’’ стали прологом багатьох гучних вироків 1930-х років і фактично започаткували стратегію винищення українських науковців, творчої інтелігенції, вчителів, священників, селян і навіть представників пролетаріату, тобто усіх, хто мав незалежну думку і становив загрозу планам встановлення тоталітарного режиму в країні рад.

У книзі ‘‘ Під обухом. Большевики в Київі’’ майбутній ватажок ‘‘СВУ’’ видатний український вчений, віце-президент Всеукраїнської академії наук (далі—ВУАН), академік С.О. Єфремов, характеризуючи вчинки, здійснювані вояками Михайла Муравйова після їхнього вторгнення в Київ, посланими більшовиками для боротьби проти Центральної Ради у 1918 р., писав: ‘‘Безглузді заходи безтямних людей з величезними претензіями; з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестримною хоч і вбогою фантазією—ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, що трохи—небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули—тобто в належну їм безвість. Тільки поправляти, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно важко... ’’[1, с.12]. На жаль, слова вченого виявилися на диво пророцькими. Не важко, а взагалі неможливо виправити ті злочини, що були здійснені сталінським урядом проти власного народу і, зокрема, проти української науки, яка невдовзі опинилася під страшним ідеологічним пресом, а провідні носії найкращих її традицій і досягнень зазнали небаченого досі винищення.

ДПУ і надалі продовжувало збирати проти всіх ‘‘націоналістично налаштованих інтелігентів компромат’’, ініціювало ухвалення багатьох рішень політбюро ЦК КП(б)У про проведення чергових ‘‘чисток’’ різних установ, підприємств та вищих навчальних закладів ‘‘від політично шкідливих та антирадянських елементів’’[1, с.23]. Згодом до катівень НКВС потрапила значна частина професорсько-викладацького корпусу навчальних закладів. Із 29 директорів педагогічних інститутів були репресовані 18. Така ж доля спіткала ще 210 педагогів [5, с. 83, 96-97].

Джерела та література:

1. Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Справа ‘‘Спілки визволення України’’: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання.—К.: Інтел, 1995.—448 с.

2. Емельянов Ю.В. Сталин. Путь к власти. – М.: Вече, 2006.

3. Нікольський В. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. – Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.01. — Донецьк, 2003.

4. Литвин Н. Політичні репресії проти наукової інтелігенції в радянській Україні в 1920 - 1930-х роках (ідеологічні аспекти проблеми). – Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01. — К., 2006.

5. Михайлуца М.І., Бурундукова А.В. Репресії в вузах та технікумах Одеси. 1937 / 1938 навчальний рік // Збірник наукових матеріалів Одеської краєзнавчої конференції. - Одеса, 1996.

6. Тарапон О. Становище та діяльність літературно-мистецької інтелігенції України в умовах українізації (1923 р. - початок 1930-х рр.) – Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01. — К., 1999.