Моісєєва Ф.А.
імені Михайла Туган-Барановського
комунікативна поведінка в
аспекті стосунків
між особами
Регулююча функція свідомості людини виявляється у
вольових процесах. Вольове поводження є насамперед влада над своїми потребами і почуттями, це здатність керувати собою, направляти свою діяльність і через неї впливати на інших людей, наприклад, на співрозмовника.
Регуляція поведінки розвивається як процес
вторинний стосовно реальних зв'язків з об'єктивним
світом. «...По яких ознаках судити нам про
реальні «помисли і почуття» реальних особистостей? Зрозуміло, що така ознака може бути лише одна: дії
цих особистостей...» (Ленін, Т.1; 423-424).
Комуніканти, що знаходяться у відносинах «адресант - адресат», можуть, крім інших
джерел інформації, судити один про одного по мовленнєвим діям. Тому цілком
закономірно розглядати такі висловлення, як подяка, вибачення, вітання, докір, погроза та ін., як
елементи-дії. Ці дії в сполученні з немовними
здійснюють регулювання міжособистісних відносин комунікантів — того, хто говорить і того, хто слухає. У цілому
спілкування індивіда з іншими людьми являє
собою складну розгалужену мережу
взаємозв'язків. Для аналізу спілкування окремих індивідів у цій мережі варто виділити лінії, що відбивають це спілкування. Воно, як правило, носить переривчастий
характер, оскільки не протікає постійно, має спади і підйоми й обумовлено частотою окремих актів спілкування.
Для того, щоб з'ясувати, хто з
ким і по якому приводу вступає в контакт,
варто звернути увагу на суспільство в цілому,
з його суспільними інститутами, сімейними, національними, етнічними традиціями
і нормами. На цьому рівні ми спостерігаємо змикання психологічних і
соціологічних проблем. Це відноситься до
правил поведінки, взаєминам суспільним і індивідуальним, віковим особливостям,
розвиткові здібностей.
Особливе
значення, у зв'язку з цим набуває поняття комунікативної поведінки, що дозволяє
проаналізувати діяльність людини в процесі обміну інформацією. Під комунікативною
поведінкою ми розуміємо реалізацію сукупності лінгвальних й
екстралінгвальних засобів комунікації, вибір яких залежить від ситуації
спілкування, лінгвальних й екстралінгвальних цілей, порушених індивідом, а
також статусних характеристик учасників спілкування та виконуваних ними ролей.
Вивчення комунікативної природи мовлення
направлене на те, щоб виявити яким чином вербальні засоби спілкування
використовуються для досягнення успішного обміну інформацією. Спілкування, як
один з найважливіших видів людської діяльності, досліджується з використанням
теорії ввічливості, розробленої такими вченими як Дж.Ліч, П.Браун та С.Левінсон
та принципу кооперації, що дозволяють дослідити комунікативну поведінку людини.
Розробка проблеми комунікативних стратегій розширює можливості аналізу
комунікативної взаємодії. Виявлення комунікативних стереотипів, що існують у сучасному
суспільстві, уможливлює дослідження їх впливу на поведінку людини у
спілкуванні.
Як вважають спеціалісти, комунікативна взаємодія
людей на три чверті складається із мовленнєвого (вербального) спілкування.
Дослідження мовленнєвої діяльності як частини діяльності загалом призвело до необхідності вивчення комунікативної поведінки учасників спілкування. Проте різні вчені дають своє розуміння даного терміна.
Термін мовленнєва поведінка був започаткований в
американській біхевіористській психології як позначення різновиду соціальної
поведінки, зумовленої зовнішніми, у тому числі соціальними умовами. При цьому
система мови лишається осторонь, а увага віддається структурі мовлення, у
зв'язку з чим мовленнєва поведінка чи вибір мовцем одного з елементів, мовної
варіативної системи стосується зовнішніх, позамовних факторів, представлених
компонентами акту комунікації. При такому підході немає необхідності виходити поза
межі біхевіористської схеми стимул — реакція, оскільки при аналізі
мовленнєвої поведінки заслуговує на увагу насамперед те, що різні варіанти
висловлювань зумовлюються змінами у складі комунікантів, теми й умов акту
комунікації. Таким чином, у межах даного підходу мовленнєва поведінка може
трактуватися одночасно як стимул і реакція на цей стимул.
Відомий американський вчений К.Пайк [1] запропонував уніфіковану модель мови в її соціальному контексті на біхевіористській основі. Відповідно до його точки зору, будь-яка цілеспрямована людська поведінка є структурованою, і будь-які форми людської поведінки при всьому їхньому різноманітті характеризуються наявністю деяких постійних, незмінних ознак. Звідси і виникає можливість вироблення єдиної теорії і методів дослідження, застосовуваних як до мовленнєвої, так і не мовленнєвої поведінки.
Будь-який поведінковий акт, у тому числі й мовленнєвий, інтерпретується біхевіористами лише з погляду спричиненої ним реакції. Уніфікована теорія людської поведінки є спробою поширення на будь-яку форму людської поведінки принципів аналізу, розроблених американськими дескриптивістами.
Найбільш відверте висвітлення поведінкового аспекту простежується у Б.Малиновського, який висунув тезу, відповідно до якої "мова – це форма людської поведінки, що повинна досліджуватися з орієнтацією на соціологію" [2]. Єдиним об'єктом дослідження визнається мова, розглядувана згідно постулатів біхевіоризму як сукупність навичок, стандартизований тип діяльності людського організму та один із способів адаптації людини до середовища й механізмів культури.
Біхевіористські погляди на природу мовної діяльності зазнали аргументованої критики в працях російських психолінгвістів і соціолінгвістів (А.А.Леонтьєв, А.Д.Швейцар, Л.Б.Нікольський) оскільки в біхевіористських студіях мовленнєва поведінка людини зводиться лише до її пристосування до умов середовища. Запропонований прихильниками біхевіористської концепції механізм використання мови включає в основному периферійні явища, що не відбивають сутності мовленнєвих процесів.
Орієнтована
на позитивістську філософію біхевіористська соціологія пов'язує причинність
соціальної поведінки з психологічною мотивацією суб'єкта.
Широке розуміння комунікативної
поведінки дається у теорії ролей, заснованій на аналізі різних форм
поведінки індивіда: соціальних чи функціональних (І.С.Кон, А.Кречмар,
А.Д.Швейцар). І.С.Кон визначає соціальну роль як нормативно схвалений образ
поведінки, очікуваний від кожного, хто займає дану соціальну позицію [3]. Таким
чином, ролі, пов'язані з постійними чи довгостроковими характеристиками,
накладають відбиток на комунікативну поведінку, на тактики і стратегії,
які вибирає індивід, коли вступає в інтеракцію.
Справедливо зазначає Л.П.Крисін, що роль комуніканта є формою суспільної поведінки людини та зумовлена його положенням у деякій соціальній групі й у певній ситуації спілкування. Найтиповішою формою рольової взаємодії людей є пари асоціальних ролей, організовані в такий спосіб:
-
роль першого комуніканта є вищою, ніж роль другого;
-
роль першого комуніканта є нижчою від ролі другого;
-
ролі обох комунікантів є однаковими.
У ситуації асиметричного спілкування комунікант, що перебуває в залежному положенні, виявляє тенденцію до використання прохань, скарг, самовиправдання, лексичних засобів, які підсилюють вплив висловлювання. У цій же ситуації домінуючий комунікант виявляє тенденцію до використання повчання, наказу, догани. Розбіжності спостерігаються також у використанні невербальних засобів комунікації. З цього можна зробити висновок, що цілі комунікантів у ситуації асиметричного спілкування не збігаються. Якщо така залежність відсутня, то позиції обох комунікантів є однаковими.
Література:
1.
Pike
K.L.Language in Relation to a Unified. Theory of the structure of Human
Berhaviour. – The Hague-Paris: Mouton, 1967. – 762 p.
2.
Malinovski
B. The Dilemma of Contemporary Linguistics // Language in Culture and Society /
Ed. By D.Hymes. – N.Y.: Harper and Row. – 1964. – P.63-65.
3.
Кон И.С. Социология личности. – М.: Политиздат, 1967. – 383
с.
4.
Крысин Л.П.
Социолингвистические аспекты изучения современного русского языка. – М.: Наука,
1989. – 186 с.
5.
Кочетков В.В.
Психология межкультурных различий. – М., 2002.
6.
Основы теории
коммуникации / Под ред.М.А.Василина. – М., 2003. – С.194.