Право/2. Хозяйственное право

Винокуров Олександр Вікторович

Студент V курсу юридичного факультету

Національного університету державної податкової служби України

Вирішення спорів у сфері господарювання

Динамічний розвиток системи господарювання на сучасному етапі в Українській державі, об’єктивно зумовлює активізацію діяльності господарських судів. В умовах ринкової економіки, особливо в рамках СОТ, об’єктивно виокремлюється та актуалізується значення права у регулюванні економічних відносин та підвищується значення органів уповноважених виступати регулятором їх правомірного здійснення [1, с. 12].

Суспільству потрібен механізм, здатний забезпечувати законність і повагу до суб’єктивних прав, гарантувати правову захищеність суб’єктів господарської діяльності. У цьому механізмі судова діяльність посідає особливе місце, забезпечуючи перевірку судом законності й обґрунтованості правових актів органів державного управління, опосередкування та забезпечення господарсько-договірної дисципліни учасників господарських відносин та інших видів господарсько-економічних зв’язків, в тому числі у сфері корпоративних відносин, банкрутства тощо.

Необхідність наукового осмислення інституту вирішення господарських спорів у судах та пов’язаних з цим процесуальних моментів зумовлена, з одного боку, практичними проблемами трансформації суспільства і сфери господарювання в цілому і функціонуванням системи господарських судів України, як регуляторних та правозахисних органів зокрема, а з іншого – теоретичними проблемами, пов’язаними з методологічним забезпеченням такої трансформації. Відтак сучасний стан економічних відносин спричинив постановку різноманітних запитань, зокрема щодо здійснення правосуддя в господарських відносинах [2, с. 73].

Аналізуючи проблематику існування й функціонування органів, наділених компетенцією по вирішенню господарських спорів, слід мати на увазі наявність своєрідної альтернативи в цьому питанні. Так, учасникам господарського спору надана можливість вибору звернення за захистом порушених прав до держави в особі господарського суду чи до третейського суду, діяльність якого на сьогоднішній день законодавчо врегульована Законом України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 року. Окремим Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» регулюється діяльність третейських судів, які вирішують спори у сфері господарських відносин міжнародного і зовнішньоекономічного характеру.

Діяльність третейського суду та міжнародного комерційного арбітражу має свій комплекс специфічних особливостей. Так, до третейського суду за угодою сторін може бути передано будь який спір із цивільних або господарських відносин, крім випадків встановлених законом. Іншими словами, обов’язковою умовою для звернення за захистом своїх прав до суду є окрема домовленість – третейська угода, яка згідно ст. 9 Закону України «Про третейські суди» може виступати у формі третейського застереження або у вигляді окремої угоди [3, с. 70].

Чинним законодавством встановлено перелік компетенційних обмежень третейського суду. Зокрема встановлено перелік господарських справ, що не можуть бути передані на вирішення третейського суду, а саме: 1) справи у спорах, про визнання недійсними нормативно-правових актів; 2) справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні або виконанні господарських договорів, пов’язаних із державним замовленням; 3) справи, пов’язані із державною таємницею; 4) справи у спорах, однією із сторін якого є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство; 5) інші справи, що відповідно до законодавства підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції чи конституційним судом України; 7) справи, у яких хоча б однією стороною є нерезидент України [4, с. 1374]. Це не вичерпна проблематика. Актуальним є питання стосовно того ж виконання рішення третейського суду, що являє собою незрозумілу в плані необхідності процедуру. Адже для самого лише виконання рішення третейського суду необхідно отримати виконавчий документ – наказ господарського суду! І одразу виникають питання стосовно сутності третейського розгляду справи, і здивування логікою законодавця, який мабуть не передбачив можливість добровільного невиконання рішення третейського суду, сподіваючись на позитивну правосвідомість суб’єктів господарювання. Дивно, але факт. І це не єдиний недолік діяльності третейського суду. В контексті даної проблематики, варто також пам’ятати, що рішення третейського суду може бути оскаржене до місцевого господарського суду України.

Стосовно міжнародного комерційного арбітражу, то за своєю природою він є наближений до третейського суду, проте визначальним фактором в плані поширення його компетенції на певні спори, є зовнішньоекономічний характер господарської діяльності сторін спору. Так відповідно до ст. 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», до МКА за угодою сторін можуть передаватись: 1) спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також 2) спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України [5, с. 726].

Але у будь-якому разі процесуальною підставою для звернення до вищезазначених органів є наявність третейської (арбітражної) угоди, яка може бути укладена як до моменту звернення до господарського суду, так і в процесі розгляду справи, однак до винесення господарським судом рішення по суті справи.

Процесуальним результатом третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з підвідомчості господарському суду. Якщо третейську (арбітражну) угоду сторони уклали після порушення провадження у справі та прийняття її до розгляду, господарський суд припиняє провадження у справі на підставі п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК України [6, с. 166].

Проте головним органом в сфері вирішення господарських спорів виступає безперечно господарський суд України, компетенція якого в плані вирішення господарських спорів є найширшою. Організація діяльності та функціонування господарських судів України чітко врегульована Господарським процесуальним кодексом України, Законом України «Про судоустрій України», Законом України «Про статус суддів України» тощо.

Компетенція господарських судів – це повноваження щодо розв’язання спорів і розгляду справ, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: а) участь у спорі суб’єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих Господарським кодексом України, Цивільним кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо б передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

За ст.12 ГПК України , господарським судам підвідомчі: 1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції конституційного суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; 2) справи про банкрутство; 3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів [7, с. 132].

Справи, що віднесені до підвідомчості господарських судів, кваліфікуються за двома критеріями: а) предметний; 2) суб’єктний.

За предметним критерієм до компетенції господарських судів відносяться всі спори і справи, пов’язані із здійсненням господарської діяльності

За суб’єктним критерієм до компетенції господарських судів відносять спори і справи між юридичними особами, фізичними особами – підприємцями та в передбачених законом випадках за участі державних органів, органів місцевого самоврядування, інших осіб. Окрему категорію справ становлять справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, які підвідомчі господарським судам незалежно від суб’єктного складу учасників відносин. В цьому разі, враховуючи той факт, що володіння корпоративними правами не є підприємництвом, до господарського суду має право звертатися за захистом своїх прав (хоча й корпоративних) фізична особа особисто, без набуття статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

В цьому плані актуальності набуває «класична» категорія розмежування повноважень між господарськими судами та судами загальної юрисдикції, що завжди викликала ускладнення. За загальним правилом підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавчими актами України. Однак у випадках, коли в законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб’єктного складу учасників спору. Якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським судом за винятком випадків, передбачених законодавством. Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити із суб’єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені ГПК України.

Другим проблемним аспектом розмежування є відмінність господарського судочинства від судочинства адміністративного, що набрала актуальності після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства України. Так, компетенція адміністративних судів поширюється на всі спори публічно-правового характеру, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення. Публічно-правові відносини можна визначити як врегульовані правом суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення державою, її органами та посадовими особами та іншими суб’єктами владних повноважень.

В цьому аспекті в плані розмежування на перший план виходить факт існування спору між двома (або більше) конкретними суб’єктами суспільства стосовно їх прав і обов’язків у конкретних правовідносинах, у яких хоча б один суб’єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб’єкта, а ці суб’єкти, відповідно, зобов’язані виконувати вимоги і приписи такого владного суб’єкта.

У випадку, якщо суб’єкт у спірних правовідносинах не здійснює вказані управлінські функції щодо іншого суб’єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції, і, відповідно, не повинен вирішуватись адміністративним судом [8, с. 9].

Таким чином, на сучасному етапі розвитку сфери господарювання, враховуючи її системний, та складний характер, все частіше виникають різноманітні конфліктогенні ситуації між учасниками господарських відносин. Для вирішення яким в державі діють спеціальні органи господарської юрисдикції, серед яких «пріоритетну» позицію займають господарські суди України.

Інколи на практиці виникають ситуації, що захистити свої права, інакше як через звернення до господарського суду, суб’єктам господарювання виявляється просто неможливим. Тому діяльність даного органу, враховуючи його конституційне призначення, повинна, базуючись на принципах законності, справедливості, неупередженості та чіткого професіоналізму суддів, - якомога якісніше сприяти захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав суб’єктів господарювання.

В цьому плані точний наголос робиться на, знову ж таки, проведення судової реформи, що включала б себе наступні заходи:

1) організація більш якісної підготовки апарату суддів, що обов’язково мало б наслідком позитивні зрушення в процесі безпосереднього здійснення самого судочинства та опосередковано оптимізувало його процесуальні наслідки;

2) забезпечення чіткої спеціалізації суддів в межах компетенції господарського суду з тією метою, щоб суддя був сконцентрований на вирішенні однорідної та подібної категорії справ;

3) чітке законодавче розмежування компетенції господарських судів та інших судів загальної юрисдикції (загальні, адміністративні та інші);

4) розроблення дієвого механізму притягнення до відповідальності окремих суддів за очевидно «неправильні» рішення тощо.

Вищеперераховані заходи безумовно позитивно вплинуть та активізують на якісно новому рівні діяльність діючої системи органів господарської юрисдикції, та оптимізують важливі аспекти судового захисту прав суб’єктів господарювання.

Література:

1. Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Застосування процесуальних норм/ Відп. ред. І.Б. Шицький. – К.: Концерн «Видавничий дім «Ін Юре», 2005. – С. 205.

2. Малько А.В., Субочев В.В. Законные интересы как правовая категория. – СПб.: Изд-во Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2004. – С. 73.

3. Дробязкина И.В. Международный гражданский процесс: проблемы и перспективы. – СПб.: Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. – С. 70.

4. Про третейські суди: Закон України від 11.05.2004 р. // ВВР. – 2004. - № 35. – ст. 412.

5. Про міжнародний комерційний арбітраж: Закон України від 24.12.1994 р. // ВВР. – 1994. - № 25. – ст. 198.

6. Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: (із змінами і допов. Станом на 1 серпня 2007 р.): Наук.-практ. комент. – Видання третє. – К.: Видавництво «Юстиніан», 2008. – 872с.

7. Господарський процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 6. – ст. 56.

8. Хаманева Н.Ю. Административно-правовые споры: проблемы и способы их разрешения // Государство и право. – 2006. - № 11. – С. 9.