Філософія /3. Історія філософії

к. політ. н., доцент Скомаровський В. О.

Європейський університет Уманська філія, Україна

ЛЮДИНА В ПРИРОДНОМУ, ІСТОРИЧНОМУ І ЧАСОВОМУ ВИМІРІ

В античні часи і добу середньовіччя історія розглядалась як цикл подій, що обертаються по колу. Світогляд сформований у сиву давнину, спирався на циклічний час, переважно землеробських робіт. Кожної весни все починалося спочатку і повторювалось нескінченно кількість разів. Антична філософія методологічно зафіксувала у своїй натурфілософії колоподібність і поклала їх на розуміння функціонування космосу. Незважаючи на те, що Геродот відомий нам ще з шкільної історії як «батько» історії, справжньої історії еліни не знали. Історія будь-чого в цьому світі є незворотним і неповторним. Тільки мистецтво може через сінемографічні, чи театральні образи можуть частково реконструювати «правду» про минулі події, але воно не є самою правдою, а тільки грубим затінком колишньої дійсності. Наука взагалі описує минуле через окуляри сучасного їй світу. Минуле для греків це не час, а лише певний вічний порядок, який чекає своєї черги у незмінному вигляді знову з’явитись у дійсності. Те, що функціонує тепер, для давнього грека, вже колись було.

У середньовічні часи – Бог творить світ одномоментним актом за шість днів. Людиною Бог завершує творення світу. Людина уявлялася в Біблійних сюжетах досконалою, без «банальних» людських потреб. Це ідеальна людина майбутнього, яка з певних причин у минулому деградувала і стала залежною від природи і потреб фізичного виживання. В Біблії цей факт описується як непослух Адама, як гріх. Світ творений Богом вважався од віку незмінним. Але людина, створена за образом і подобою Бога, порушивши обіцянку не чіпати дерево пізнання вимушена тепер у незмінному світі діяти як історична особа, саме тому, що втратила позачасове буття. Тепер доля людини стала залежати від часового виміру, набула незворотного характеру, в якому її вдача залежить від власного вибору: удосконалювати в собі людське, чи назавжди втратити свою подобу, яка створена за образом і подобою творця. Час, в якому вона існує не може бути повторений і спрямований тільки у майбутнє. В такій ситуації людина вимушена обирати сама своє людське вже у чужому для неї світі. З тих незапам’ятних часів людина завжди стоїть перед вибором: людського, чи диявольського. Якщо природа виступає незмінним творенням, то людина, яка творена за образом і подобою Бога, може втратити цей образ за власним вибором.

В добу Просвітництва погляд на сутність людини залишав наслідки неологізму. Просвітники не бачили ні якісної різниці між механічними змінами в природі, ні якісного розвитку людини. Вважалося, що прогресивні зміни в житті людини і суспільстві могли бути знайдені лише у незмінних і абсолютно досконалих законах природи. Отже, людина вимушена шукати досконалі стосунки в суспільстві не в самій людській природі, а у досконалих законах оточуючої її природі. Такий погляд вносив певну суперечність між поняттями удосконалення і розвиток. Людські стосунки можуть удосконалюватись, якщо суспільство буде черпати їх основу з природи. В той же час, ні суспільство, ні людина не здатні розвиватися, саме тому, що вони лише функціонують, як певні модифікації, частини самої природи.

Якщо в природі відбуваються зміни, вони є лише пропорційними і не можуть вести до якісно нових утворень, вони лише виступають механічними конфігураціями. Але ці утворення не мають для себе значення, а тому випадають з часового розвитку. Природа речей може ускладнюватись і в прямому і зворотному напрямку. Природа не здатна розвиватися, а лише тільки змінюватися. Незважаючи на те, що зміни природних речовин відбуваються в часі, ці зміни не носять унікального і неповторного буття, характерного для розвитку. Зміни фіксують послідовність і повторювальність, розвиток – його незворотність, односторонню спрямованість і неповторність. У такому випадку, час не відіграє, історичного свого значення. Він лише фіксує певні зміни, які були, є чи можливі в природі і суспільстві.

Природа не здатна фіксувати час як унікальну мить, яку переживає людина. Ця мить для людини є такою суттєвою, що навіть може змінити долю її неповторного буття. Занурюючись у розуміння уявних, на той час відносин «людина – природа» – тлумачилась попередніми мислителями як гармонія між цілим і частиною. Наступні дослідження з зазначеної проблеми переконливо доводять, що людина живе в різних часових вимірах з природою. Приходить розуміння того, що людина це така самодостатня частина, яка здатна будувати власну гармонію, незалежно від природної детермінації. Більше того, зміни в природі, хоч і підпорядковані часу, позбавлені сенсу. Природа «байдужа» до власних змін. Проте, справжнє життя людини, починається тільки тоді, коли людський час наповнюється певним сенсом, спонукаючи її зацікавлено діяти до певної мети. Людина вимушена вже своїми силами, без сторонньої допомоги (досконалих природних законів), удосконалювати свою власну природу. Все це може відбуватися в осмисленому, унікальному, неповторному і незворотному часі. Час набуває людиновимірних характеристик. Людиновимірний час має вже сенс у штучно створеному людиною світі – світі людської культури.

Отже, світ людського буття дуже суперечливий. Уявлення про природу, час і історію постійно змінюється, набувають нового змісту, здавалось зовсім несхожого на пройдешню минувшину. Але без цього історичного багажу людина не могла б змоги робити вибір на удосконалення в людині людського. Все в людині міняється: звички, традиції, думки, погляд на світ і світобудову. Незмінним залишається вибір, який як і в давні часи є непростим, суперечливим і відповідальним.