Кохан Наталія Василівна

Юридичний інститут

Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника

Проблеми забезпечення «примусової праці» у трудовому законодавстві та проекті ТК України

Перехід України до ринкової економіки і побудова відповідної законодавчої бази створили об’єктивні умови для реалізації гарантій трудових прав не тільки на етапі залучення працівників у сферу праці, але й у процесі виконання трудової функції, тобто тоді, коли працівник уклав трудовий договір і приступив до виконання обумовленої ним роботи.

Гарантії, що забезпечують здійснення працівниками своїх трудових прав і обов’язків спрямовані на створення працівникам сприятливих умов для реалізації ними своїх трудових прав та обов’язків у процесі їхньої трудової діяльності. До цих умов відносяться, насамперед, гарантування та недопущення у трудових відносинах примусової праці, як однієї із основоположних гарантій правового статусу працівника.

Однією із основних правових гарантій реалізації частини 3 статті 43 конституційної норми є заборона використання примусової праці. Визначення поняття „примусова праця” у тексті Конституції та чинному трудовому законодавстві не подається; воно міститься у пункті 1 статті 2 Конвенції № 29 МОП від 1930 р. „Про примусову або обов’язкову працю” [1, 5, с.75]. Згідно з нею, термін „примусова або обов’язкова праця” означає будь-яку роботу або службу, що вимагається від особи під загрозою будь-якого покарання, для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг.

Стаття 5 проекту ТК України містить визначення примусової праці та аналогічні з Конвенцією МОП № 105 „Про скасування примусової праці” [2, с.1879] форми її прояву. На відміну від проекту, який заборонив примусову працю як будь-яку дискримінацію у сфері праці, вищезгадана Конвенція №105 вужче розглядає дискримінацію, не допускає її лише за ознаками расової, соціальної і національної приналежності чи віросповідання.

У свою чергу, Європейська соціальна хартія (переглянута), яка ратифікована Законом України „Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)” №137-V від 14 вересня 2006 року [3, с.418] передбачили тільки можливість кожної людини заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає.

Частина 3 статті 43 Конституції України як виняток закріпила види робіт, які не вважаються примусовою працею, хоча здійснюються не з ініціативи самої особи. Поклавши в основу Конвенції МОП №29, 105 і конституційну норму, частина 2 статті 5 проекту ТК України розширила перелік, визначивши, що не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, якщо робота має суто військовий чи службовий характер; робота, яка виконується особою за вироком чи рішенням суду за умови, що вона виконується під наглядом і контролем відповідного органу державної влади; робота, що виконується відповідно до законів про військовий і надзвичайний стан.

Проте в зазначеній статті проекту не передбачено відповідальності осіб, винних у допущенні примусової праці. У подальшому така безкарність може призвести до значних зловживань з боку роботодавця.

У проекті Трудового кодексу України потрібно прямо передбачити відповідальність за порушення цієї гарантії. У Книзі 8 проекту, у главі 2 „Відповідальність роботодавця” немає жодної згадки про притягнення до відповідальності особи, яка використовувала примусову працю. Таким чином, у вищезгаданій статті окремою нормою необхідно передбачити відповідальність роботодавця і керівника підприємства, установи, організації за застосування примусової праці.

Доцільно також статтю 5 проекту Трудового кодексу України доповнити частиною 3 такого змісту: „праця, яка здійснюється відповідно до частини 2 статті 5 проекту ТК України, проводиться під наглядом державних органів, які мають право здійснювати державний нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю”. Згідно із статтею 390 проекту, такий обов’язок покладається на державну інспекцію праці, систему якої утворюють центральний та територіальні органи.

При визначенні примусової праці у проекті Трудового кодексу України використовується загальний термін „особа”. Виникає ряд запитань, а саме: яку особу мав на увазі законодавець при вживанні даного терміна: особу, що перебуває чи не перебуває у трудових відносинах з роботодавцем, і чи обов’язково перебувати у правовідносинах з роботодавцем, щоб притягнути до відповідальності за примусову працю? У зв’язку з цим до статті 5 проекту необхідно внести відповідні корективи, замінивши слово “особа” на слово “працівник”.

Термін „примусова праця”, який вживається в Конституції України і Конвенціях МОП №29, 105 у статті 31 КЗпП України та статті 5 проекту ТК України, трансформувався у термін „робота, не обумовлена трудовим договором”. Можна припустити, що обидва поняття є тотожними.

У чинному трудовому законодавстві існує принцип визначеності виконуваної працівником роботи (трудової функції). Із цього положення О.С. Пашков [4, 6, с.16] виводить два наслідки: а) кожний працівник у відповідності до договору зобов’язаний забезпечити виконання визначеної роботи на даному підприємстві і нести персональну відповідальність за цю роботу; б) не допускаються вільні переміщення працівників з однієї роботи на іншу; працівник вправі відмовитись від виконання роботи, яка не обумовлена трудовим договором.

Крім цього, робота, не обумовлена трудовим договором, може носити одноразовий або тимчасовий характер.

Таким чином, було б доцільно визнати, що примусова праця проявляється в таких аспектах:

• тимчасове виконання роботи, не обумовленої у трудовому договорі і без згоди працівника (винятком є особи, трудові функції яких за договором передбачають можливість виконання іншої роботи; наприклад, штатні заступники, старші помічники);

• переведення працівників, яке здійснюється без їх згоди або на більший термін, ніж визначено в законодавстві, або без згоди осіб, передбачених частиною 3 статті 33 КЗпП України. Даний аспект примусової праці буде розглянутий у наступному підрозділі.

Література:

1. Про ратифікацію Конвенції МОП №29 : закон Української РСР // Відомості Верховної Ради. – 1956. – №5. – Ст.75.

2. Про ратифікацію Конвенції Міжнародної організації праці №105 про скасування примусової праці : закон України від 5 жовтня 2000року №2021-3 // Офіційний вісник України. – 2000. – №44. – Ст.1879.

3. Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої) : закон України від 14 вересня 2006 року №137-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №43. – Ст.418.

4. Пашков А. С. Расширение гарантий трудового договора / А. С. Пашков // Советское государство и право. – 1971. – №4. – С.16-20.

5. Конституція України: Офіційний текст. Коментар законодавства України про права людини і громадянина : навч. посіб. / укладач М.І. Хавронюк. – К. : 2003. – 210с.

6. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / В. Г. Ротань, І. В. Зуб, Б. С. Стичинський. – 6-е вид. – К. : А.С.К., 2005. – 976с.