Павлова І.В.

Науковий керівник: к.е.н., доцент Сіменко І.В.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Проблемні аспекти реалізації принципів Болонського процесу в системі вищої освіти України.

Процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності, в тому числі вищу освіту. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, наполегливо працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Впровадження Болонської ініціативи в Україні на практиці означає визнання українських дипломів в Європі, мобільність студентів та викладачів, підвищення якості навчального процесу. Але можна констатувати, що залишається ціла низка проблем у впровадженні новацій в освіту. Саме це і обумовлює актуальність вибраної теми дослідження.

Метою статті є висвітлення найбільш невирішених проблем з приводу впровадження болонської системи в освіту України.

Дослідженням цього питання займаються багато українських вчених таких як Поляков Н. Савчук В., Палийчук Г., Литвин Ю. та інші.

Перш за все треба звернути увагу на принцип автономії, який передбачений Болонською системою. Цей принцип вимагає, щоб вищі навчальні заклади були повністю незалежні від держави. Автономія передбачає і те, що вищий навчальний заклад або його структурні підрозділи можуть прийняти Болонський процес або відмовитися від нього (як це зробив Оксфорд). Або, у крайньому випадку, розробити власну методику викладання, систему оцінювання, але так, щоб це відповідало принципам Болонського процесу (які, до речі, мають дуже поверхневий, неконкретний характер) [2].

Ще один з принципів Болонської системи – акцент на самостійну, творчу роботу студентів з метою розвитку їхнього пізнавально-осмислюючого апарату і вміння його застосовувати. Дійсно, людина сама вивчаючи предмет, не через суб’єктивну призму викладача, не у обмеженому обсязі лекції, а самостійно, вона набагато краще засвоїть його, сформує своє ставлення до викладених питань і власну позицію [3]. Звідси випливає, що відвідування усіх лекцій, семінарів і практичних занять не обов’язково, якщо студент чудово справляється з матеріалом сам. В ідеалі передбачається, що кількість аудиторних робіт скорочується, студенти працюють в бібліотеці, а семінари перетворюються на такі собі „консультативні години”, де викладач лише акцентує увагу на складних для сприйняття моментах. Щож ми маємо в українській практиці: кількість аудиторних годин і справді скоротилася, але суть лекцій залишилася незмінною. Викладач і досі пропонує „диктанти” студентам, але тепер у більш стислому вигляді, так би кажучи „галопом по Європах”. Треба також звернути увагу на те, що відвідування занять є обов’язковим, але от у методичних матеріалах передбачені ще й години на самостійну роботу студента. Але, якщо студент буде відвідувати заняття та ще використовувати всі ці години на самостійну роботу, то вийде, що тільки на один предмет доведеться витрачати ніч та ще й вихідні.

Іншою суттєвою проблемою є суперечливість оцінювання у кредитно-модульній системі. Різні викладачі притримуються різних шкал оцінювання – якщо один викладач ставить 20 балів за реферат, інший – 5, один виставляє „автомат” за відмінну роботу протягом семестру, а інший обов’язково вимагає підтвердження на екзамені. Очевидно, що кожен предмет має свою специфіку, яка потребує закріплення в системі оцінювання, але ж мають існувати певні загальні критерії. Адже і Болонська система передбачає зарахування балів кредиту „автоматом” на екзаменах. Також подібна різноманітність дезорганізує студентів. Адже там, де менше балів, потрібно докладати більше зусиль для їх накопичення, але не завжди такі предмети є профільними. Так звана „боротьба за бали” ускладнюється ще нестачею часу, адже не з кожного предмету за пару встигне виступити кожен студент. Тим більше, вимоги і система оцінювання у кожного викладача різні. І навіть модульні контрольні не завжди допомагають, тому що відповідати на тести також вдається добре не кожному навіть добре підготовленому студенту.

Ще одне всеохопне болонське нововведення – вибіркові дисципліни в університетах. Освітяни покладають на них дуже великі надії – в ідеалі викладачі мають постійно працювати над собою й своїми лекціями, аби вибороти побільше слухачів-студентів. Тим більше, що в групу за вибірковим предметом має входити не менше 25 студентів. Отож «нецікаві» викладачі ризикують зовсім втратити навчальні години. Якщо вибіркові курси справді створять конкуренцію між викладачами, то можна буде говорити про прорив у підвищенні якості української освіти. Але тут також виникає проблема, менталітет українських студентів обумовлює те, що вони часто налаштовані на здобуття диплома, а не освіти, а тому шукатимуть не стільки свій шлях і натхнення, скільки поблажливих викладачів. Принаймні, практика вибіркових спецкурсів в університетах засвідчила, що студенти часто обирають того викладача, в якого простіше отримати залік. Тож для того, аби залучити в свою аудиторію 25 слухачів, викладачеві досить пообіцяти легке отримання заліку, й зовсім не обов’язково читати при цьому цікавий курс. Система вибіркових курсів ідеально працювала б у тому випадку, якби студенти могли переходити з одного вишу до іншого, їздити різними країнами, шукати себе. Тобто якби Україна справді була частиною європейського освітнього простору. Проте в українських реаліях неможливий навіть обмін студентами між вітчизняними ВНЗ. Перевестися з одного університету до іншого дуже складно, й навряд чи кредитно-модульна система спростить цей процес [4].

В Україні Болонський процес не підкріплюється мобільністю професорсько-викладацького складу. Тому є декілька причин.

Важливою особливістю болонського процессу є створення єдиного простору для працевлаштування по всій Європі, тобто студент отримує диплом, який приймається роботодавцями в будь-якій країні-учасниці Болонського процесу. Але нам здається, навіть з таким дипломом українці не в змозі будть працювати у Європі через реальний мовний бар’єр та недолік відповідних знань. Але, якщо всеж таки зможуть Україна залишиться без молоді, а значить, без свіжих інноваційних ідей, без сучасного мислення, а це - перший крок до колапсу держави як такої.

Також, якщо придивитись, ми побачимо, що більшість проблем починаються не лише з вищого навчального закладу, а раніше. Адже переходячи із школи до університету, студент стикається із зовсім іншою пізнавальною атмосферою і вимогами до нього. Тож реформувати слід паралельно систему освіти середньої школи, адже відомо, що школа майже не виховує ні самостійне цілепокладання, ні пізнавальні методологію і мотивації, ні усвідомлення цінності науки і мудрості як таких. Тож ідеї Болонської системи мають бути покладені вже у молодших класах школи. Саме там слід починати навчати дітей до самостійної пізнавально-осмислюючої діяльності, зацікавити їх навчанням, покласти їм актуальні для них мотиви [3]. Наприклад, у Європі нікому не спадає на думку вчити іноземну мову в університеті, тому що в середній школі учні освоюють, як мінімум, дві іноземні мови. При необхідності студент вибирає ще одну мову для навчання в університеті, якщо він потрібний для спеціалізації, дослідження. Нам також треба прагнути до того, щоб людина приходила в університет зі школи з двома іноземними мовами, інакше навчальна програма вищої школи буде перевантажена, а навчання студентів обмежена вітчизняними джерелами інформації, і тоді мобільність студентів у європейському просторі є недосяжною.

Проблемою також є і комп’ютеризація вузів: від наявності необхідної кількості комп’ютерів до створення різного роду комп’ютерних мереж і активного використання можливостей Інтернету. Звернемо увагу на те, що до тих пір, поки кожна кафедра не буде оснащена (для використання в навчальному процесі) мінімально необхідною кількістю комп’ютерів, організація навчального процесу в руслі реалізації принципів Болонського процесу буде проблематичним. Тим більше, що якщо об’єктивно оцінювати ситуацію, в даний час ряд викладачів не володіє комп’ютером. Навіть у розвинених країнах існує ця проблема, проте, якщо брати співвідношення „кількість комп’ютерів - число студентів”, то в Україні) ця проблема стоїть набагато гостріше [5].

Крім того, дуже складним, з точки зору практичної реалізації, вимогою є забезпечення адекватної кваліфікації бакалавра. Справа в тому, що фахівці впевнені: навіть при чотирирічному навчанні надати достатні можливості для профільної та практичної підготовки бакалавра нелегко. Болонський процес передбачає впровадження трирічної або чоторирічної навчальної програми на етапі бакалаврату, що ще більше ускладнює завдання придбання високого рівня фундаментальної та профільної освіти і достатньої для присвоєння кваліфікації компетентності. Непростим є і питання про те, наскільки затребувана ступінь бакалавра на ринку праці. По-перше, існують відмінності в назвах спеціальностей у Європі та Україні. По-друге, чи відповідає цей ступінь поняття, що вкладається у визначення „фахівець з вищою освітою”. На вітчизняному ринку праці існує ситуація, де констатується, що „сьогодні в Україні ступінь бакалавра визначена як освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста тільки з базовою вищою освітою, внаслідок чого в багатьох галузях (освіта, медицина, наука і т . п.) використання фахівців цього рівня є проблематичним, оскільки в класифікаторі професій для бакалаврів є дуже мало первинних посад або їх зовсім немає „ [6]. Тут можливі різні шляхи досягнення мети: визначення бакалавріата як повної вищої професійної освіти, з встановленням відповідності такого до класифікатора професій; визнання диплома бакалавра як первинної ступені, необхідної для прийняття на роботу (відповідно до класифікатора професій) з подальшим обов’язковим підвищенням рівня кваліфікації в процесі life long learning; продовження навчання вже працюючого бакалавра у відкритому або корпоративному університеті з подальшим отриманням ступеня магістра [5].

Таким чином, втілення Болонської системи має ще багато проблем і зауважень. Проблема її адаптації до національних ментальних особливостей, практичного впровадження потребують детального наукового розгляду. Україна перебуває на зламі епох, і не всі ще визначилися, яким шляхом йтиме Україна. Ця тема потребує детального обговорення, до якого мають долучитися всі, кого вона хоча б трохи стосується.

Список використаної літератури:

1. Литвин Ю. Провал или старт? Во избежания краха Болонского процесса студенты предлагают свой вариант ее внедрения [http://smi.liga.net/articles/IT097358.html]

2. Палийчук Г. Болонский процесс в Украине: насилие над студентами или светлое будущее юробразования? [http://smi.liga.net/articles/IT097149.html]

3. Волковський В. Болонська система і Україна: за і проти [http://iifpo.pp.net.ua/publ/5-1-0-26]

4. Вольному воля [http://www.vstup.in.ua/news/1196.html]

5. Поляков Н.В., Савчук В.С. Болонский процесс в Украине и России: болевые точки [http://www.ia-centr.ru/expert/4261/]

6. Ніколаєнко С.М. Вища ocвітa - джерело соціально-економічного i культурного розвитку суспільства. - К.: Знания, 2005. - 319 с.