Економіка/3. Фінансові відносини

Голишевська Л.В. Заверуха Д.Л.

Вінницький національний аграрний університет, Україна

ПДФО: СУТНІСТЬ ТА НЕДОЛІКИ

В умовах фінансової кризи, що охопила національну економіку, виникає необхідність перегляду механізмів фінансового регулювання економічних процесів у суспільстві. Насамперед це стосується податкових механізмів, недосконалість яких в умовах кризи зумовлює найбільш негативні наслідки.

Перехід України на ринкові умови господарювання за діючої податкової системи з кожним роком посилює розшарування населення за рівнем доходів. Саме тому вітчизняні науковці акцентують увагу на перекосах у вітчизняній системі оподаткування та необхідності посилення регулюючої функції податків. Так, Ю. Архангельський, О. Радзієвський та А. Алексєєв зазначають: “Наведені дані свідчать не тільки про диференціацію доходів, але й про залежність частки податків від рівня доходів: чим багатший громадянин України, тим менший відносний податок він сплачує. Тим самим підтверджується теза К. Маркса – “багаті стають багатшими, а бідні – біднішими ”. Їхню думку поділяє Л. Демиденко: “Водночас на сьогодні лишається актуальним питання удосконалення оподаткування доходів громадян в Україні в напрямі забезпечення принципу соціальної справедливості з огляду на велике розшарування суспільства, де 90% населення мають низькі доходи і 10% надвисокі ”. Перерозподіл доходів населення через податкову систему можна забезпечити шляхом запровадження прогресивної шкали оподаткування доходів. Виходячи з актуальності зазначеної проблеми, необхідно визначити шляхи вдосконалення справляння податків з громадян (податку з доходів фізичних осіб) в напрямі посилення їх регулюючої функції – передання частини доходів від багатших верств населення до бідніших [1].

Проблематиці адміністрування податку з доходів фізичних осіб присвячено численні публікації у фінансовій літературі. Зокрема, проблематиці формування податкової політики щодо фізичних осіб присвячено праці таких відомих вітчизняних фінансистів, як В. Андрущенко, О. Василик, А. Крисоватий, П. Мельник, С. Онишко, Л. Тарангул, А. Соколовська, В. Федосов, С. Юрій та інших [3].

Механізм оподаткування доходів фізичних осіб залишається незмінним практично з часом його запровадження в Україні, при цьому він вже не відповідає сучасним тенденціям у формуванні доходів, наявним процесам у вітчизняній економіці. За таких умов серед комплексу проблем, які потребують наукового обґрунтування та практичного розв’язання, важливе місце займають питання формування механізму оподаткування доходів фізичних осіб, що дало б державі можливість належним чином виконувати фіскальні завдання.

Відповідно до Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб”, податок з доходів фізичних осіб - це плата фізичної особи за послуги, які надаються їй територіальною громадою, на території якої така фізична особа має податкову адресу або розташовано особу, що утримує цей податок згідно з цим Законом [2].

Однією з головних функцій, притаманних податку на доходи фізичних осіб, є фіскальна, яка проявляється у формуванні дохідної частини бюджету. В основу реалізації даної функції має бути покладено принцип фіскальної ефективності, до ключових характеристик якого слід віднести: достатність доходів, мінімізації видатків на адміністрування, запобігання ухиленню від сплати, еластичність податкового механізму, рівномірний розподіл між різними соціальними групами платників (населення).

Уперше податок на доходи фізичних осіб було запроваджено в Англії наприкінці XVIII ст. Оподатковували ним за прогресивною шкалою ставок, починаючи з 5%, і стягувався лише із заможних верств населення. Пізніше його було запроваджено в інших країнах: у Франції, США, де податок з доходів застосовувався лише до осіб з високими рівнями доходів.

З економічним розвитком у провідних країнах диференціація ставок податку на доходи фізичних осіб посилилася. Наприклад, у США він стягується за п’ятьма ставками – з 15 до 39,6%. У Великобританії ці показники дорівнювали, відповідно, 20 і 40%. Таким чином, у провідних країнах світу при стягненні податків з доходів громадян застосовують прогресивні шкали оподаткування і встановлюють високі рівні неоподатковуваних сум, чим забезпечується мінімальне податкове навантаження на населення з низькими та максимальне – з високими доходами.

Що стосується України, то в 1991-1992 рр. також діяла прогресивна система оподаткування прибутку громадян за чотирма ставками – з 12 до 30%. У 1993-2003 рр. вже використовувалося 5 ставок, при цьому мінімальна знизилася до 10%, а максимальна – зросла до 40%. Впровадженням такої прогресивної шкали оподаткування прибутку громадян законодавці намагалися забезпечити дохідну частину Зведеного бюджету України в умовах обвалу національної економіки. Проте це стало однією з причин переведення значної частини виплат заробітної плати в “тінь”. Прогресивна система оподаткування доходів громадян використовувалася в Україні 11 років, а з 2004 року була замінена оподаткуванням за єдиною ставкою в розмірі 13%. У 2007 році цю ставку було збільшено до 15% [1].

Запровадження плоскої шкали оподаткування доходів громадян обґрунтовувалося необхідністю забезпечити однакове податкове навантаження на різні верстви населення, стимулювати ініціативу приватних осіб та працівників високої кваліфікації, з вищим рівнем оплати праці, запровадити дієву систему соціального захисту найбіднішої частини населення, спростити порядок нарахування та скоротити масштаби ухиляння від сплати даного податку.

Проте, слід зазначити, що після введення плоскої шкали оподаткування доходів фізичних осіб у нашій країні не вдалося отримати тих результатів, на які сподівалися реформатори. Так, у 2004 році абсолютна суму надходжень до Зведеного бюджету від податку з доходів фізичних осіб зменшилося порівняно з попереднім роком на 308 тис. грн., або на 2,3% (при зростанні ВВП на 29,1%). З 2005 року абсолютність суми податку з доходів фізичних осіб почала зростати, що зумовило збільшення частки надходжень від зазначеного податку у ВВП, але в 2006 році цей показник (4,24%) був меншим, ніж у 2001 році (4,30%), хоча протягом 2000-2003 рр. він щороку зростав у середньому на 0,44%. Аналогічно зменшилася частка надходжень від податку з доходів фізичних осіб в Зведеному бюджеті України. Якщо в 2003 році цей показник становив 17,96%, то в 2005 р. – 12,91% , у 2006 р. – 13,27% [1].

Останніми роками намітилася тенденція до збільшення надходжень від податків з доходів фізичних осіб до Зведеного бюджету, причому темпи зростання за 2007-2008 рр. значно перевищують темпи збільшення надходжень від справляння інших податків і податкових платежів.

Надходження податку з доходів фізичних осіб за 2005-2008 рр. зросли у 2,65 рази, що становить понад 40% у середньому на рік.

Частка податку з доходів фізичних осіб в загальній сумі доходів Зведеного бюджету дорівнювала у 2007 році 21,6%, що порівняно з 2005 роком є на 4% вищим.

Проте даний показник суттєво нижчий від показника 2003 року (після якого було запроваджено єдину ставку податку на рівні 13%), коли він сягнув позначки 25% (¼ усіх дохідних джерел Зведеного бюджету). Не слід також забувати, що за кордоном дана форма оподаткування забезпечує найбільшу частку держаних доходів.

За обсягами надходжень податок з доходів фізичних осіб поступається лише податку на додану вартість (надходження по якому у 2008 році становили понад 94 млрд. грн.) і практично дорівнює податку на прибуток (у 2007-2008 рр. надходження цих двох податків були практично ідентичними).

Протягом 2004-2006 рр. фіскальна ефективність податку з доходів фізичних осіб порівняно з іншими податками дещо знизилася. Це пов’язано, передусім, із переходом на плоску шкалу оподаткування з одночасним зменшенням ставки цього податку. Крім того, на фіскальну ефективність податку на доходи фізичних осіб також впливає низький рівень офіційних доходів населення, недостатня ефективність адміністрування цього податку, існуюча структура номінальних доходів населення, темпи інфляції.

Із 2007 року спостерігається підвищення фіскальної ефективності податку з доходів фізичних осіб, адже його частка у податкових надходженнях зросла майже на 30%, а у загальних надходженнях Зведеного бюджету України становила 26%.

Відношення податку з доходів фізичних осіб до валового внутрішнього продукту залишається останніми роками незмінним і знаходиться на рівні близько 5%. При тому, що частка оплати праці найманих працівників у структурі ВВП становить майже половину [3].

У більшості країн світу податок на доходи фізичних осіб з початку запровадження і до нинішнього часу відіграє роль не тільки джерела формування дохідної частини бюджету, а й механізму перерозподілу доходів між різними верствами населення, чого не можна сказати про податкову систему України.

Кандидат економічних наук В. Борейко в своїй статті “Напрями посилення регулюючої функції податків з громадян ” стверджує: “Проведений аналіз показує, що в умовах перехідної економіки як плоска, так і прогресивна, з чотириразовим зростанням ставки, шкала оподаткування доходів фізичних осіб виявилася неефективною. Тому, для забезпечення виконання податком на доходи регулюючої, стимулюючої та фіскальної функцій в Україні необхідно ввести прогресивну, але з помірним підвищенням ставки, систему оподаткування доходів фізичних осіб. Для цього ставку податку з доходів фізичних осіб, які менше від 2 мінімальних заробітних плат (МЗП), необхідно зменшити до 10% (ставка, що діяла для громадян з найменшими доходами до 2004 року), з доходів від 2 до 4 МЗП – до 13%, як це мало місце в 2004-2006 рр., і зберегти ставку 15% що діє з 2007 року, для доходів працівників у межах 4-8 МЗП, збільшити до 20% - з доходів від 8 до 15 МЗП і до 25% - з доходів понад 15 МЗП. У результаті пропонована максимальна ставка відрізнятиметься від мінімальної у 2,5 рази, а від діючої сьогодні (15%) – в 1,67 рази” [1].

Таким чином, можна визначити певні недоліки впровадження плоскої шкали оподаткування доходів фізичних осіб в Україні.

По-перше, вона не забезпечила рівномірного навантаження на доходи різних верств населення.

По-друге, із запровадженням єдиної ставки оподаткування не відбулося зменшення частки заробітної плати, яка виплачується “в конвертах”. Причиною цього є те, що на “тінізацію” заробітної плати значний вплив має рівень соціального навантаження, який з реформуванням податку на доходи фізичних осіб не знизився і становить 37-38% фонду оплати праці підприємств.

По-третє, запровадження мінімальної ставки оподаткування в розмірі 13% , а потім її підвищення до 15% (замість мінімальної ставки в розмірі 10%, яка діяла за прогресивної системи оподаткування доходів громадян) збільшило податкове навантаження на біднішу частину населення в Україні.

По-четверте, не було досягнуто головної мети зміни системи оподаткування – підвищення доходів Зведеного бюджету України.

Література

1. Борейко В.. Напрями посилення регулюючої функції податків з громадян // Економіка України. – 2009. – №1. – с.50-57.

2. Про податок з доходів фізичних осіб. Закон України від 22.05.2003 № 889-IV (зі змінами та доповненнями).

3. Субботович Ю.Л.. Податок із доходів фізичних осіб у формуванні дохідної частини місцевих бюджетів // Економіка АПК. – 2009. - №4. – с.78-82.