Дніпропетровський національний університет
імені Олеся Гончара
ПРИНЦИП САМОПІЗНАННЯ
ЛЮДИНИ ЯК ШЛЯХ ДОСЯГНЕННЯ ІСТИННОГО ЩАСТЯ У ФІЛОСОФІЇ Г.С. СКОВОРОДИ
ПРИНЦИП САМОПОЗНАНИЯ ЧЕЛОВЕКА КАК ПУТЬ ДОСТИЖЕНИЯ ИСТИННОГО СЧАСТЬЯ В ФИЛОСОФИИ Г.С. СКОВОРОДЫ
PRINCIPLE OF SELF-KNOWLEDGE OF MAN AS WAY OF
ACHIEVEMENT OF VERITABLE HAPPINESS IN PHILOSOPHY OF G. SKOVORODA
У статті проаналізовано принцип самопізнання як шлях
досягнення істинного щастя у філософії Г.С. Сковороди. Ключові
слова: самопізнання, щастя,
природа, серце, Бог.
В статье проанализирован принцип самопознания как
путь достижения истинного счастья в философии Г.С. Сковороды. Ключевые слова: самопознание, счастье, природа, сердце, Бог.
In the
article principle of self-knowledge is analysed as way of achievement of
veritable happiness in philosophy of G. Skovoroda. Key words: self-knowledge,
happiness, nature, heart, God.
Актуальність
теми. Взаємозв’язок сенсу
життя та щастя виявляється в тому, що наявність конкретного сенсу життя є
умовою щастя, а з іншого боку – прагнення досягти щастя таким чином дає з’ясований сенс життя. Ми живемо, щоб бути щасливими,
ми стали щасливими для того, щоб жити.
Щастя, по своїй суті, є важливим та
багатогранним поняттям. Люди часто брали якусь одну сторону щастя та давали визначення цьому
феномену за рахунок інших понять. Наприклад, щастя – у коханні, щастя – у
праці, щастя в тому, щоб робити людям добро та ін.
У сучасному світі питання, що
стосуються щастя як сенсу життя, є поширеними і складають одну з основних
проблем людського існування.
Актуальність данного дослідження полягає у пошуку відповіді на питання про сенс життя та щастя у ньому, що неможливо дати поза процессом сапопізнання. У свою чергу, проблема самопізнання людини була детально проаналізована видатним українським філософом Г.С. Сковородою.
Ім’я Г. Сковороди
не належить до тих, хто за життя здобув визнання чи хоча б розуміння своєї
філософії. Сам спосіб життя та творчість мислителя породжували у людей здивування
та обурення, хоча інші його дуже
поважали та цінували. Слід вважати, що філософія Г. Сковороди була квінтенсенцією
епохи, відображенням складних процесів у житті українського народу другої
половини ХVІІІ ст.
Г.С. Сковорода
життєвим прикладом показав відданість любомудрію та проголосив самопізнання
універсальним засобом перебудови світу [9, 76]. Щастя доступне всім, бо природа
нікого не обділила, варто лише з’ясувати, хто до чого народжений.
Обґрунтовуючи
ідеал щасливого життя у суспільстві свободи, мислитель не припускав можливості
братовбивчої колотнечі як засобу досягнення ідеалу. Саме цим він виявляється
близьким нам сьогодні, коли чи не найбільшу загрозу існуванню людства утворює
той вибуховий заряд ворожості, ненависті, неповаги, презирства, недовіри, що
виявляється у стосунках між індивідами, групами й народами. Філософ не тільки
вчив істині, яка визначає сенс буття людини, а й усім життям своїм стверджував
єдність слова й діла, вчення й вчинку [4, 175 – 181].
Метою даного
дослідження є аналіз ідеї самопізнання людини як шлях досягнення істинного
щастя у творчій спадщині Г. С. Сковороди. Ця мета дослідження обумовила
вирішення наступних задач:
-
проаналізувати поняття
«щастя» у творчості Г. Сковороди;
-
дослідити
проблему самопізнання, за вченням філософа;
-
зробити висновки.
Стан дослідження проблеми. Незважаючи на те, що визнання до Г.С. Сковороди як визначного
мислителя в українській філософії прийшло вже після його смерті, аналізом його
філософії займалися багато талановитих дослідників. Проблема самопізнання
людини у філософії мислителя займає
одне з головних місць. Серед дослідників творчості Г.С. Сковороди можна назвати
основних, які займалися аналізом творів мислителя та зокрема даною
проблематикою: Горський В.С., Гнатенко П.І., Іваньо І.В., Калюжний А.Е., Кострюкова
Л.О., Криса Б.С., Куташ І., Нічик В.М., Піч Роланд, Роменець В.А., Семчук Ю.Й.,
Сирцова О.М., Стратій Я.М., Ткаченко О.О., Чижевський Д. та ін.
На перший погляд здається, що
твори Г.С. Сковороди – це узагальнення вже всім відомих і загальноприйнятих
істин. Але так може здатися тільки при поверховому прочитанні творів, а не
тоді, коли читач намагається аналізувати прочитане самостійно. Чим глибше ми
занурюємося в аналіз творів Г. Сковороди, тим яскравіше бачимо зв’язок його ідей
з вченнями попередніх поколінь, а також
унікальність думок мислителя, які, на наш погляд, випередили свій час.
Творчість Г.С. Сковороди не має
системи в класичному значенні цього слова. Це не означає, що його філософія
сповнена хаосу, скоріше навпаки, вона має загальну основу та цілісність у його
мисленні. Причина, природа, кінець світу і людини, реальність Бога,
суспільства, спосіб життя – над усіма цими проблемами розмірковує Г.С. Сковорода.
Його погляд сконцентровано навколо істоти, яка відчуває і думає [3, 288-289].
Для того, щоб проаналізувати
категорію щастя у вченні Г. Сковороди, необхідно розглянути його світогляд, як
філософську основу всього творчого життя мислителя.
Онтологічною основою вчення Г.
Сковороди є концепція трьох світів: макрокосма («обительный мир», всесвіт),
мікрокосма (людина) і світу символів (Біблія, міфологія тощо). Всі світи
складаються з двох натур: внутрішньої (духовної) і зовнішньої (матеріальної). Визначаючи мінливість
зовнішньої природи, мислитель стверджує ідею вічності внутрішньої матерії, яку
пантеїстично ототожнює з богом як началом і причиною («самодвижущейся
пружиною»), що визначає закономірність розвитку всього сущого [5, 336].
Під макросвітом Г. Сковорода
розуміє навколишній матеріальний світ. Він існує завдяки Богу, який є головою
всього. А видимий світ є п’ятою, що зовсім не принижує його властивостей.
Філософ вважає світ необхідною властивістю Бога. Саме тому, що макросвіт
твориться Богом, він, з точки зору Г. Сковороди, допомагає людині пізнати
Творця і таким чином приносить їй істинне щастя.
Другим світом є мікросвіт, тобто
сама людина. Людина повинна пізнавати і вивчати себе. Важливою у цьому аспекті
для філософа є легенда про Наркісса. Те, що Наркісс закохався в своє
відображення у струмку, не несе елементу трагедійності. Виходячи з цього,
філософ аналізує, як досягти щастя через самопізнання [13,125].
Необхідними передумовами досягнення
людиною щастя Г. Сковорода вважав знання і любов. Як і у макросвіті, він
виділяв в людині два аспекти: видимий і невидимий. Невидима духовна субстанція
– Дух, домінує над видимою, фізичною.
Третім світом є світ символів,
Біблія, яка складається теж з двох аспектів: «хвоста» і «голови». Г. Сковорода
називав Біблію «змією» і пояснював це тим, що спроба читати її буквально
приводить до висновку, що і там міститься не завжди правда. Однак за цим
ховається «голова», тобто суть Біблії. Дуже важливо правильно розуміти цю
священну книгу. Для цього треба мислити алегорично. Тоді зникнуть усі
протиріччя і проявиться істинна сила Біблії.
Г. Сковорода твердить, що Бог хоче
лише щастя для людини і веде її до щастя. Пристрасті, за філософом, повинні бути
поборені волею, знаходитися під контролем розуму. Не та людина щаслива, в житті
якої немає розчарувань, зрад, страждань, а та, яка вміє прийняти їх і опанувати
ними на дорозі до щастя [5, 336-337].
Поняття «щастя» у Г. Сковороди є
позитивним і динамічним. Він вважав, що щастя не залежить від зовнішніх змін
людського буття, його не треба шукати ніде. Коли людина щаслива, то це
досягнуто завдяки її внутрішньому стану. Щоб бути щасливою, людина повинна жити
в гармонії зі своїм внутрішнім світом.
Важливим поняттям у вченні
мислителя про щастя є категорія «сродності». Вона означає – «познать себе, или
свою природу, взяться за свою долю и пребывать счастью себя сродную» [13, 417]. Щастя можна знайти, як вважає Г. Сковорода,
тільки в реалізації свого покликання. Можна вважати, що це чітке визначення
мислителя об’єднує особисте і загальне.
Г. Сковорода підтримує
реформаційно-прогностичні ідеї практичної філософії. Кожна людина має право на
щастя. Його досягнення залежить від самої людини, адже самопізнання підводить
суб’єкта до самоусвідомлення своєї унікальності.
Індивід тоді вже знає свої можливості та здібності, які варто розвивати, щоб з’ясувати,
якою працею він займатиметься охоче. Щастя у гармонійності прагнень людини та
її реальних можливостей. Компонентами справжнього щастя є самопізнання, істина
та споріднена праця, взяті у своїй єдності.
Ідеї Г. Сковороди тяжіють більше до східної міфологічної традиції, ніж
до класичної західної. Прагнучи вказати кожній людині шлях до щастя в житті,
він відступає від послідовності, строгої науковості та ясності, іноді
повторюючи деякі моменти або заперечуючи одну думку іншою [1,75 – 76].
Сенс життя у вченні Г. Сковороди
виявляється у самопізнанні, розкритті людиною самої себе, тобто передбачає
повернення до глибинних підстав її існування. У цьому поверненні розкривається
стратегія людського життя, внутрішній світ людини [8, 9].
Мислитель зазначав: «Щасливий, хто
мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватися…
коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий» [11,
246-247]. Таке визначення щастя породжує впевненість у тому, що кожна людина
може знайти своє щастя, бо воно не є недосяжною ілюзією, воно – реальність. Але
проблема може критися в тому, що, знайшовши своє щастя в житті, людина не зможе
ним скористатися, бо не вистачить їй розуміння того, що вона знайшла. Це
застереження Г.Сковороди треба пам’ятати завжди.
Єдність людини і світу, тобто
мікро- і макрокосму, Г. Сковорода аналізує у співвідношенні до його мети. Сенс
буття людини, на думку мислителя, полягає в його вчинках, без яких не можливо
зрозуміти людину. Мислитель, говорячи про людину, називає її одиницею, яка
вміщує в себе два інші світи. Ідея великого повернення – це проникнення в три
світи: великий, малий та біблійний. Саме ці три світи і визначають характер
людського життя та життєвий шлях людини [8, 10-11].
Г. Сковорода писав: «Люди в житті
своїм працюють, метушаться, утаюються, а нащо, багато хто й сам не тямить... ми
народилися для справжнього щастя і мандруємо до нього, а життя наше – шлях, що
тече, як річка» [11, 131]. Для того, щоб людина ніколи не пожалкувала про марно
прожите життя, вона має завжди знати ціль свого існування. Таку ціль треба
з’ясувати в своєму житті перш за все.
Аналіз самопізнання особистості є
невід’ємною частиною проблеми Бога, яка водночас є проблемою людини. Таким
чином, Г. Сковорода звеличує в людині духовне начало, за яким вона є образом і
подобою Бога. Мислитель долає відчуження людини і Бога, підносячи людину до
Бога, зближаючи їх на основі духовності. Через моральне самовдосконалення і
самопізнання людина відкриває в собі істинну людину, досягає Царства Божого на
землі. Це преображення – основа вчення Г. Сковороди [6, 70-71]. Філософ пише:
«Один труд у них обох – пізнати себе й зрозуміти Бога, пізнати й зрозуміти
справжню людину, весь труд і обман її від її тіні, на якій всі зупиняємось. Але
ж бо істинна людина і Бог є одне й те ж» [10, 78].
Бог, за Г.С. Сковородою, є один,
він – невидима духовна натура всього сущого, все вміщує і наповнює. Цей Бог у
творах мислителя є розлитий в універсумі дух, космічний розум, добро і краса.
Процес єднання людини з Богом
можливий тільки тоді, коли людина пройде шлях самопізнання, тобто звільниться
від усіх зовнішніх обмежень і проникне у свою внутрішню сутність. На цьому
шляху людина також пізнає протилежність внутрішнього та зовнішнього. Іншими
словами, той, хто хоче стати на шлях внутрішнього пізнання, не сміє залишатися
в полоні зовнішнього світу [7, 22-23].
Верховною метою життя Г. Сковорода
вважає пізнання людиною Бога, який через людину бачить себе самого. Це
своєрідні «Господні» очі, в яких приховується найвище відання. Це очі самопізнання
світу через людину. Людина – не лише остаточна мета, а й вихідна точка його
філософії. Лише через пізнання себе вона здатна осягнути світ, центром якого є
[8, 9].
Стратій Я.М., дослідник творчості
Г. Сковороди, вважає, що шлях людини до щастя лежить через її нове народження,
через розкриття її божественної суті, пов’язаної із настановами «невидимої
натури». При цьому природа «внутрішньої людини» у Г. Сковороди не лише
космічна, а й індивідуальна. Адже досягти стану «обожествлення», стати Богом за
суттю, людина може тільки завдяки закладеного в неї «невидимою натурою»
таланту, певної схильності до якоїсь праці, яка була б справжнім внутрішнім
покликанням [14, 88].
Людина, сенс її буття, умови
досягнення людського щастя – ось те ядро філософії Г. Сковороди, що цікавило і буде цікавити дослідників всіх
поколінь. Цілісне вчення мислителя стало найбільш визначним доробком епохи бароко
в українській філософській думці.
Висновок. Філософія Г. Сковороди актуальна і сьогодні, і буде актуальна в
майбутньому, бо мислитель в своєму вченні розглядав питання вічні: людина, сенс
її буття, умови досягнення людського щастя, Бог. Можна стверджувати, що філософ
привідчинив перед нами вічно недосяжну душу людини.
Аналіз поставленої
проблеми довів, що самопізнання являється тим шляхом, який веде до істинного
щастя всіх бажаючих. Це шлях, яким має пройти кожна особистість в процесі свого
життя. Якщо людина не бажає йти саме цим шляхом, то досягти істинного щастя їй
буде просто неможливо. Таке щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила,
але потрібно докласти максимум зусиль для самопізнання. Самопізнання – це
початок мудрості.
Можна
стверджувати, що Г.С. Сковорода усією своєю істотою виконував місію філософа, і це було філософське мистецтво життя. Він
належить до тих мислителів, вчення яких перебуває у повній гармонії з їх
життям.
Перспективи. У творчій спадщині Г. Сковороди існує багато проблем, які були мало
проаналізовані, тому перспективою в нашій роботі буде аналіз цих проблем у
зв’язку з танатологічними уявленнями в українській філософії.
Бібліографічні
посилання
1.
Діденко Л.
Дуалістичний вимір людини в українській філософії ХVІІІ сторіччя (за поглядами Г. Кописького та Г.
Сковороди) // Філософська думка, 2004. - №3, С. 65-76
2.
Іваньо І. В.
Григорій Сковорода //Г.Сковорода. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати.
Притчі. Прозові переклади. Листи. К. : Наукова думка, 1983. – С. 5-32
3.
Калюжний А.Е. Філософія серця Григорія
Сковороди // Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали. Київ, 1992.
– С.288-311
4.
Криса Б.С. Г.С. Сковорода на тлі української
поезії ХVІІ – ХVІІІ ст. // Сковорода Григорій: дослідження, розвідки,
матеріали. Київ, 1992. – С.173-174
5.
Куташ І.
Категорія щастя в філософії Григорія Сковороди // Хроніка – 2000. – 2000,
Вип.37-38. – С. 332-350
6.
Нічик В.М. Проблема Бога і світу в творах
Г.С.Сковороди // Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали. Київ,
1992. – С.69-78
7.
Піч Роланд. Про містику і метафізику у
Григорія Сковороди // Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали.
Київ, 1992. – С.312-326
8.
Роменець В.А. Ідея самопізнання і смислу
людського життя у творчості Г.С.Сковороди // Сковорода Григорій: дослідження,
розвідки, матеріали. Київ, 1992. – С. 8-18
9.
Семчук Ю. Й.
Філософія свободи Григорія Сковороди // Грані. 2(34) березень-квітень 2004. С.
72-77
10.
Сковорода Г.
Пізнай в собі людину. Львів: Світ, 1995. – 525 с.
11.
Сковорода Г.
Розмова про істинне щастя. Х.: Прапор, 2002. – 280 с.
12.
Сковорода Г.
Разговор, называемый
алфавит, или буквар мира // Сковорода Г. Твори в 2-х т. – Т.1
13.
Сковорода Г. Наркісс. Разглагол о том: Узнай
себе. К.: Наукова думка, 1983. – С.120-144
14. Стратій Я.М.
Концепція Бога у філософії Г.С. Сковороди та її зв'язок з попереднім розвитком
української думки // Сковорода Григорій: дослідження, розвідки, матеріали. Київ,
1992. – С. 79-90