Економічні науки / 10. Економіка підприємства.

Свобода Т.І

Харківський державний університет харчування та торгівлі

Первомайський факультет

До питання про способи управління об’єктами державної

власності

Інститут власності як міжгалузеве, міждисциплінарне явище незмінно привертає увагу дослідників. Феномену державної власності, як складової економіки будь – якої держави присвячено чимало наукових праць.

Таким чином трансформаційні процеси в економіці України, які зумовили активний розвиток різних форм власності і конкуренцію між виробниками, свідчать про необхідність виходу за традиційні рамки уявлень про власність як про статичне речово – товарне явище.

Будь – якому власнику властиво турбування не тільки про цілісність своїх активів, але й про максимально вигідне їх розміщення. І держава тут – не виняток. Наукові трактування питання про державу як власника коливаються між двома полюсами: від повного заперечення права на участь у господарській діяльності – аж до захисту такого права, здійснюваного в широкому спектрі варіантів (функціонування держпідприємств, частка державної власності в статутних фондах господарюючих суб’єктів, управління державною власністю).

Залежно від конкретних обставин кожна держава обирає свій тип регулюючого впливу на економіку в цілому та її державний сектор.

Аналіз розвитку господарського законодавства України свідчить про позитивну тенденцію до посилення державної власності. Водночас треба виділити і деяку непослідовність у розвитку законодавства про державну власність. З одного боку формується нова законодавча база, яка позиціонує державу як дбайливого власника – підприємця, а з іншого шляхом внесення змін до законів, що регламентують окремі види господарського використання об’єктів державної власності, таких як оренда та лізинг.

Згідно Закону «Про власність» до державної власності належать ( земля, майно, майно Збройних сил України, органів державної безпеки, оборонні об’єкти, єдина енергетична система, системи зв’язку та інформації, майно державних підприємств і.т.д). Після скасування закону у зв’язку з ухваленням цивільного кодексу України уявлення про те, що має перебувати в державній власності, немає.

Таким чином у результаті викладених змін чинного законодавства створюються умови для розмивання державної власності, яка стала після скасування Закону України «Про власність» аморфним утворенням, шляхом застосування лізингових схем, за яких лізингодавець має можливість одержати у власність навіть те державне майно, приватизація якого, згідно з Законом України «Про приватизацію державного майна», заборонена.

Реалізація лізингового варіанта роздержавлення власності не вимагає від потенціального власника надання будь – яких соціальних гарантій (немає заборони про звільнення працівників приватизованого підприємства протягом певного терміну).

Немає потреби в дотриманні вимог законодавства про умови вітчудження державної власності, зокрема, про підготовку плану приватизації – обов’язкового додатка до договору приватизації, який містить у собі умови відносно здійснення програм технічного переозброєння виробництва, впровадження прогресивних технологій, здійснення комплексу заходів із збереження технологічної єдності виробництва, номенклатури випуску продукції згідно з бізнес – планом, виконання зобов’язань, щодо створення безпечних умов праці.

Безперечно – лізинг перспективний напрям господарської діяльності, і його необхідно розвивати. Виникнення лізингу на фоні бурхливого науково – технічного процесу зумовлене, переважно, ускладненням виробництва і подорожчанням устаткування, коли виробниками (не тільки дрібним, але й великим) стало бракувати власних коштів для розширеного відтворення, а залучення кредитних капіталів досить дороге і невигідне.

Поширеним способом господарського використання об’єктів державної власності є оренда, яка являє собою передання орендодавцем орендарю в платне термінове користування зумовлених договором об’єктів державної власності. При цьому форма власності не змінюється.

Принциповим моментом правового регулювання орендних відносин є те, що викуп орендного майна можливий тільки за такими договорами, обов’язки за якими виникли до 10 квітня 1992 року і продовжують існувати на цей час. Для об’єктів державної власності, переданих в оренду після 10 квітня 1992 року, єдиним способом зміни власності є приватизація, порядок якої визначений базовим законом про приватизацію державного майна.

Аналіз міжнародного досвіду демонструє прагнення розвинутих європейських країн зберегти наявні активи і забезпечити ефективне управління ними.

Завдяки розумному державному підходу до управління державними підприємствами ці країни мають як підприємства, що приносять казні прибуток, так і ті, які будучи фактично некомерційними, забезпечують суспільні потреби. В Україні ж на нинішньому етапі можливе виникнення ситуації, за якої потенціально прибуткові державні активи безконтрольно перепливуть у приватні руки.

Безумовно, сприяння розвиткові приватного сектору економіки необхідна для ринкового господарства. Дослідження економістів приходять висновку, що критична маса недержавного сектору, яка дозволяє включати рикові механізми, має становити не менш як 30 – 35% основних виробничих фондів народного господарства країни. Водночас фундаментом єдиної державної економічної політики є державний сектор.

Здійснений аналіз у законодавчій базі, яка регулює відносини щодо управління об’єктами державної власності, свідчить не тільки про їх недоцільність, але й про шкідливість для економіки України.