Филологические науки/ 7. Язык, речь, речевая коммуникация

Т.П.Савчук

Буковинська державна фінансова академія

Діловий дискурс в контексті економічного дискурсу

Стаття присвячена проблемі визначення ділового дискурсу (бізнес-дискурсу) в контексті економічного дискурсу.

У сучасної лінгвістиці антропоцентричний підхід та комунікативні дослідження призвели до виділення такої категорії мови, як дискурс. Дискурс - це комунікативна подія, що відбувається між мовцем і слухаючим (спостерігачем і ін.) у процесі комунікативної дії в певному тимчасовому, просторовому й інших контекстах. Ця комунікативна дія може бути мовною, письмовою, мати вербальні й невербальні складові (Тойн ван Дейк). Термін discourse вперше був уведений у науковий обіг в 1952р. Харрісоном в контексті терміносполучення discourse analysis на позначення «методу аналізу зв’язного мовлення (або письма)» [1,c.100]. Поступово дискурс став визначатися як деякий мовний абстракт, що віртуально існує у кожній національній мові, або штучні мовні обмеження, що виконують певну соціальну функцію, «сурогатні» субмови (мови науки, мистецтва, історії, економіки, медицини, мови політичних співтовариств [2,с.16] ) або мови для спеціального вжитку. Кожна така субмова створює власну картину світу, особливий «ментальний світ». У просторово-часовому континуумі живої мови вільно співіснують різні дискурси: міфологічний, релігійний, науковий, філософський, ідеологічний тощо.

У той же час, дискурс часто трактують як потужний владний ресурс, за допомогою якого соціальні інститути й індивіди здійснюють свою саморепрезентацію, легітимацію, конструювання й просування тих або інших образів реальності, роблять позиціонування в соціокультурному й політичному просторі. За право контролювати зміст дискурсів і канали дискурсних комунікацій між суб'єктами соціально-політичного й культурного життя ведеться напружена конкурентна боротьба.

В сучасній теорії дискурсу прийнято визначати такі його параметри, як стиль, жанр, регістр. Згідно Тойн ван Дейка, стиль залежить від типу дискурсу (новини, передова газетна стаття, політична пропаганда) або від точки зору мовця чи письменника. Стильовий аналіз може також визначати типові жанри (історія чи звіт), соціальну характеристику (формальний – неформальний), приналежність до певної культурної спільноти (німецької

чи австрійської) [4, с.11-12].

Проблема стилів має глибоку історію, що бере початок з давньої Греції та Риму, розроблялася у «теоріях трьох стилів» в Європі в епоху літературного класицизму 17-18-го ст. та М.В.Ломоносовим в Росії. Основним принципом диференціації мови, згідно стильової характеристики, є добір і комбінація існуючих мовних засобів, що передбачає поняття норми. В мовознавстві стиль визначається як «різновидність мови, закріплена в певному суспільстві традицією за однією з найбільш загальних сфер соціального життя, і як така, що відрізняється від інших різновидів тієї ж мови за всіма основними параметрами – лексикою, граматикою, фонетикою» [5, с.494].

В навчально-методичній та довідковій літературі офіційно-діловий стиль (від лат. officium – служба) визначається як «один з функціональних стилей літературної мови, який задовольняє потреби суспільства в оформленні ділових стосунків між організаціями й установами, а також між

членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування» [6,с.182]. Офіційно-діловий стиль прийнято розмежовувати на два різновиди, або підстилі, – дискусійно-діловий та адміністративно-канцелярський; за класифікацією Д.Э.Розенталь та М.А.Теленкової, на офіційно-документальний та побутово-діловий [7,с.345]. Дискусійно-діловий стиль (підстиль) вважається «різновидом публіцистичного¹ стилю усного монологічного мовлення, який застосовується у виступах під час обговорення різноманітних питань на зборах трудових колективів, ділових нарадах, семінарах, засіданнях тощо» [6, с.65]. Адміністративно-канцелярський підстиль – це «мова офіційних паперів, пов’язаних з виробничою діяльністю людей» [8, с.7]. Наведена стильова характеристика обмежена поділом на усний та письмовий аспекти ділового дискурсу, ігноруючи жанрове розмаїття його усних та письмових проявів.

Поділ ділового дискурсу на усний і письмовий дещо штучний, тому що деякі жанри об’єднують обидві форми спілкування. Так, усна співбесіда може записуватися на аудіо- або відеоплівку з подальшим її обговоренням, результати співбесіди мають мати обов’язкову письмову фіксацію у вигляді анкети з оцінкою та висновками комісії щодо кандидата на посаду/співробітника; телефонні розмови на деяких фірмах також записуються на аудіоплівку з подальшою їх роздруковкою та обробкою; ділові/виробничі наради протоколюються та/або записуються на плівку; результати ділових переговорів письмово фіксуються у вигляді (попередніх) угод, результати конференцій та щорічних зборів акціонерів висвітлюються у матеріалах та звітах. Щодо презентації, то її повний текст або тези готуються заздалегідь у письмовому викладі. Вищесказане дає підстави говорити про певний симбіоз деяких жанрів ділового дискурсу.

Дискурс – сукупність принципів, правил та істин, що дають можливість індивідові зорієнтуватися в просторі й часі на відповідній суспільно-економічної еволюції. Причому він відображає не лише теоретичні уявлення, а ментальний простір індивіда. Економічний дискурс розкриває теоретичну економію однак з розумінням того, що будь-яке економічне знання є відносним, не лише в мовній інтерпритації, а й математичній та іншій формалізаціях. Економічний дискурс розгортається за такими константами: виробництво – праця – вартість – багатство. Очевидно, методологічним ключем економічного дискурсу XXI стануть зміни сутностей цих понять.

Багато теорій дискурсу опираються на комунікативний підхід. Інакше кажучи, дискурс розглядається як важливий і невід'ємний агент комунікації, що виступає носієм і ретранслятором змісту, цінностей, ідей, образів, думок, інтерпретацій і інших ментальних і віртуальних утворень.

Кожен дискурс – це особлива підмова, особлива мовленнєва практика, що застосовується у певних функціональних сферах мовної спільноти. Проблема визначення ділового дискурсу полягає, в першу чергу, у визначенні його місця в континуумі загальної національної мови (в нашому випадку – німецької). При цьому слід зазначити, що наукове обґрунтування поняття бізнесу як особливої форми економічної діяльності відбулося у 2-й половині 20-го ст., хоча перші спроби були зроблені Річардом Кантільйоном у 17-му та Жан-Баптістом Сейєм у 18-му розмежування економічної теорії на макро- та мікроекономіку (перша згадка про це датована 1933 р.) бізнес став предметом дослідження мікроекономіки, де і отримав своє наукове підґрунтя. Таким чином, діловий дискурс (також бізнес-дискурс) можна вважати різновидом макроекономічного дискурсу, хоча існує думка, що відокремлення економічного дискурсу, незважаючи на бурхливий розвиток економічної термінології, не відбулося. [3, с.12].

Хоча дискурс, який продукується на рівні макроекономіки або на рівні всього суспільства, також має свою мовленнєву практику, а саме: парламентські слухання з економічних питань, обговорення економічних законопроектів і постанов, економічні передвиборні програми депутатів, економічні студії та диспути, публічні виступи економістів, опитування громадської думки та референдуми тощо.

На відміну від економічного дискурсу, діловий дискурс актуалізується у чотирьох основних сферах. Це комерція, виробництво, фінанси та посередництво. Кожній із зазначених сфер притаманні свої особливості, спричинені: тематичним та інтенціональним спрямуванням, термінологією та особливостями її вживання, правилами професійної поведінки учасників спілкування, що дає підстави вважати їх різновидами ділового дискурсу.

Литература:

1. The Linguistics Encyclopedia / Ed. by K.Malmkjær. – L. & N.Y.: Routledge, 1996. – 575 p.

2. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури: Монографія. – К.: ВІПОЛ, 2000. – 304 с.

3. Бєлова А.Д. Поняття “стиль”, “жанр”, “дискурс”, “текст” у сучасній лінгвістиці // Вісник. Іноземна філологія. – Вип. 32-33. – 2002. – С.11-14.

4. Dijk T. van. The Study of Discourse // Discourse as Structure and Process / Ed. by T. van Dijk. – Vol.1. – L.: Sage Publ., 1998. – PP. 1-34.

5. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В.Н.Ярцева. – М.: Сов. энциклопедия, 1990. – 685 с.

6. Куньч З. Риторичний словник. – К.: Рідна мова, 1997. –341 с.

7. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов. – 3-е изд. – М.: Просвещение, 1985. – 399 с.

8. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Українське ділове мовлення: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1997. – 296 с.

9. Richards J.C., Platt J., Platt H. Language Teaching and Applied linguistics. – Harlow: Longman, 1966. – 423 p.

10. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я.Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – 224 с.