Історія / 1.Вітчизняна історія

к.і.н. Горбань А.В.,

Шевчук В.О.

Київська державна академія водного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, Україна

Стан системи освіти в Україні в повоєнний період

У розвитку суспільства будь-якої країни, і України зокрема, важливу роль відіграє система освіти, яка закладає основи формування особистості людини, її світогляду, системи моральних і духовних цінностей. Вплив освіти на індивіда проявляється в різноманітних формах, а саме: освіта формує певні знання, уміння і навички, і саму людину як члена колективу і суспільства в цілому, прищеплюючи їй принципи і норми поведінки, виховуючи її в дусі панівної моралі та ідеології, а також розвиває людину як особистість.

Крім того, за допомогою освіти працівники підвищують рівень своїх розумових та інтелектуальних здібностей та збагачують свій багаж знань, які потім вони можуть використати в процесі праці. Зрозуміло, що продуктивність такої праці буде вищою, ніж працівників без освіти. Розвиток всього суспільного виробництва завжди починається з удосконалення самих працівників виробництва, які потім збагачують увесь виробничий процес новими винаходами, забезпечують його постійний прогрес. За допомогою освіти, людина може отримувати або ж підвищувати свою кваліфікацію. А чим більш кваліфікована праця людини, тим вищий її капітал, а відповідно і дохід з цього капіталу.

Роль освіти як важливого чинника життя суспільства зростає в період великих соціально-політичних зрушень і екстремальних умов розвитку суспільства, до яких відноситься трагічні події Великої Вітчизняної війни і повоєнний період.

Вивчення питань, пов’язаних із різноманітними аспектами історії освіти СРСР та УРСР набуло широкого спектру досліджень. Переважно фактографічний аналіз носять дослідження стану освітньої сфери воєнних та повоєнних років в історичних працях таких авторів: С.Бухало, М.М.Грищенка, О.В.Іонова, Ф.І.Лисенка, П.Тичини, С.Х.Чавдарова. Також варто виокремити праці 50-60-х років з питань історії освіти СРСР та УРСР таких вчених: Н.В.Веселов, К.Т.Галкін, М.А.Прокоф’єв, Т.М.Шашло. Значний внесок у розробку питань пов’язаних із розвитком освітньої галузі та діяльністю закладів освіти в СРСР в повоєнний період був зроблений М.С.Гриценком та М.В.Ковалем. Регіональним аспектам проблеми присвячені праці К.Д.Дадаєва, Р.І.Кігінько, А.В.Колота, Г.П.Ляшенко, Г.Я.Пономаренко, Ф.С.Постернака. Недоліком вищевказаних наукових досліджень є те, що автори переоцінювали роль Комуністичної партії у відбудові системи освіти. Зрозуміло, це не дало змогу об’єктивно висвітлити важливі проблеми розвитку освіти.

Подальшими дослідженнями проблеми в 70-80-х роках займались такі радянські історики: Г.П.Захаревич, Д.І.Павлов, Ф.Г.Паначин, М.Ф.Пузанов, Г.І.Терещенко, М.Л.Головко. В працях зазначених авторів зібрано значний фактичний матеріал, проаналізовано політику радянського уряду в галузі освіти, дано оцінку матеріальним збиткам, які зазнали заклади освіти під час війни, також приділялась увага участі педагогів та студентів у відновленні закладів освіти. Варто зазначити, що в багатьох працях авторами з ідеологічних причин замовчувався примусовий характер деяких заходів уряду в сфері освіти, кількісні показники не відображали реального стану системи освіти тощо.

Більш правдива і повна інформація була відтворена із здобуттям незалежності України, адже історики отримали більш широкий доступ до архівних джерел, відбулася ліквідація цензури. На особливу увагу заслуговують праці В.Т.Британ, С.Герегової, В.М.Даниленка, Н.Г.Красножона, С.В.Майбороди, К.М.Ніколаєць, А.Г.Слюсаренка.

На початок війни в СРСР склалася однорідна цілісна багаторівнева система освіти, яка хоч і не повною мірою, але забезпечувала потреби радянського суспільства у підготовці кадрів різних спеціальностей і кваліфікацій, вихованих в дусі комуністичної ідеології. Освіта перетворилася на активний чинник побудови соціалістичного суспільства.

Велика Вітчизняна війна відбилася на всіх сферах життя радянського суспільства, в тому числі й на освіті. Система освіти УРСР в умовах війни зазнала численних змін, які вплинули на всі рівні освіти та управління нею.

Одразу після звільнення території України в 1943-1944 pоках школи поновили свою роботу. Зазначимо, що у повоєнні роки відбуваються значні деформації в національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводяться на російську мову викладання і відбувається послідовне скорочення кількості шкіл з українською мовою. Відновлення діяльності закладів освіти проходило в дуже важких умовах, пов’язаних з зруйнованістю навчально-матеріальної бази всіх закладів освіти, гострою нестачею навчальних приміщень, навчальної літератури, меблів та канцелярського приладдя.

У 1944-1950 роках в УРСР було побудовано, а також відбудовано 1669 шкіл. За п’ять повоєнних років кількість середніх шкіл зросла у 7 разів порівняно з 1940 роком. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. У середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2 % від їх загальної кількості), змушені були організовувати заняття в дві, а то і в три зміни. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. Набагато зменшився книжковий фонд шкільних бібліотек. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, призвели до швидкого зростання кількості вечірніх шкіл. Були засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. І все ж, незважаючм на всі труднощі, у 1953 році здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. У 1956 році було скасовано плату за навчання в старших класах [3]. З 1958 році в Україні обов’язковою стала восьмирічна освіта. Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження з 1966 року обов’язкової середньої освіти [4].

Дуже гостро стояло питання підготовки кадрів з вищою освітою, адже широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому спочатку відновлюється, а потім поступово розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети. Зазначимо, що вирішальну роль у відновленні системи вищих закладів відігравали студенти і викладачі, які допомагали відбудовувати і відновлювати свої рідні інститути. Поступово самовіддана праця забезпечила необхідні умови для навчального процесу і розгортання наукових досліджень. Так, наприклад, в Харківському електротехнічному інституті уже в 1947 році почали працювати лабораторії з загальних і спеціальних дисциплін. Бібліотеки поповнювались навчальною та науковою літературою, стало відбудовуватися студентське містечко “Гігант”.

На кінець 1950 року спеціалістів у народному господарстві УРСР було на 84% більше, ніж у 1940 році. Порівняно з довоєнним часом зросла кількість студентів. Однак серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та спеціальної школи була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів.

Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо в 1945 році їх налічувалося 367, то в 1950 році – 462, в тому числі 30 академічних інститутів. Серед новостворених – харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські – машинознавства та автоматики, геології, корисних копалин, київські інститути металофізики, металокераміки і спецсплавів. Зміцнювалася, хоча і повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ. Зростав кадровий потенціал [3]. У системі вищих навчальних закладів Мінвузу УРСР на 1966 рік працювало 4 науково-дослідних інститутів, 37 проблемних і 68 галузевих лабораторій, обсяг наукових досліджень в усіх вузах України з 1956 року (за 10 років) збільшився у 12 разів [2].

У цей період радянська наука займала пріоритетну роль у атомній енергетиці та ракетобудуванні, засвоєнні космосу, створенні лазерів, розвитку біохімії тощо. СРСР перевершив США завдяки високому рівню освіченості населення.

На жаль, у 1970-1980-ті роки недоліки, притаманні адміністративно-командній системі, негативно відобразилися і на сфері освіти та науки. Якщо розвинені капіталістичні країни у порівнянні з 50-ми – початком 60-х років у декілька разів збільшили свої витрати на науку і освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи пріоритети у розвитку науки і народної освіти [2].

Важкими, позначеними виснажливою працею, матеріальними нестатками були повоєнні роки. В умовах безроздільного панування адміністративно-командної системи український народ зміг відбудувати зруйноване війною господарство, за короткий термін відновити освітню сферу, значно зміцнити вузівський сектор науки.

Література:

1. Британ В.Т. Світова та вітчизняна вища школа: історико-культурологічний аспект: навчальний посібник / В.Т. Британ. – Дніпропетровськ: РВА «Дніпро-ВАЛ», 2006. – 140 с.

2. Історія України з давнини до початку ХХІ століття: освіта, наука, техніка як фундаментальні основи життя українського етносу [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://libr.org.ua/book/219/3296.html

3. Україна в період відбудови і розвитку народного господарства (1945 – 1955 рр.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kpi.kharkiv.edu/history/navch/kl/l_14.htm

4. Особливості культурного розвитку України в XX ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/books-text-2842.html