Філософія 3/історія філософії

К.ф.н. Майданюк І.З.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Історія філософії про ціннісні основи

суспільних перетворень

Розбудова громадянського суспільства та правової держави в Україні і досягнення нею стандартів розвинутих країн світу нагально потребують створення такого підґрунтя, котре дасть можливість перетворити теоретичні конструкції оновлення суспільства у життєву практику, адже вже давно не секрет, що ентузіазм перших років перетворень, коли звідусіль лунали гасла про відмову від ідеологічних догм, вщух, а ілюзії про швидку перебудову розвіялись.

Як реальний крок в цьому напрямі можна розглядати сьогоднішнє критичне переосмислення традиційного уявлення про право як сукупність встановлених і санкціонованих державою норм, хоча історія філософії знає чимало дискусій про співвідношення закону і права. Такі дискусії ведуться ще з античних часів, а методологія філософського осмислення права розроблена Г.Гегелем, котрий стверджував, що підґрунтям права є духовність, його висхідною точкою – вільна воля, і право взагалі – це безпосереднє буття, котре дає свободу [1, с. 99]. Варто погодитись і з висновками сучасного філософа права Д. Керімова про те, що право у широкому розумінні – це саме життя, а не відображення його в законі [2, с. 348], тобто мову варто вести про повернення обличчям до природних прав людини, котрі повинні б стати основою прав цивільних.

Думка, що природне право як сукупність вимог, котрі без якоїсь прямої людської участі породжені натуральним життям суспільства, "природою" людського буття, об'єктивними умовами життєдіяльності, природним ходом речей [3, с. 418] існує поряд із правом, створеним людьми і вираженим у законах ("позитивне право"), належить до однієї з найдавніших у філософії, проте сучасні дослідники відзначають, що протягом усієї історії поняття природного права було позбавлено належної змістовної і понятійної визначеності і значимості, тому "до сьогодні не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права" [4, с. 92]. У переважній більшості воно трактується як таке, яке протиставлялося позитивному чинному законодавству, по-перше, як досконала ідеальна норма – недосконалій існуючій, і, по-друге, як норма, що випливає із самої природи, а тому незмінна, – мінливій і залежній від людського волевиявлення. становлення. Крім того, його визначають як напереддане (Богом, розумом, природою речей, природою людини і т.д.), допозитивне право, яке є споконвічним, безумовно правильним і моральним, а штучне, позитивне – як відхилення від природного (у силу властивих людям помилок, сваволі і т.д.), котре підлягає витисненню чи виправленню і приведенню у відповідність із природним [5, с. 41].

Звичайно, різні природноправові вчення (і покладені в їхню основу різні поняття природного права) мають багато спільного, тому справедливою є думка П. І. Новгородцева, що "ідея природного права зберігає свій основний логічний склад, незважаючи на все розходження підстав, при яких вона застосовується в історії… Важливо визначити ту спільну основу, що піднімає її над свідомістю даного часу і, відповідаючи певній загальній потребі життя, робить її надбанням цілого ряду епох" [6, c. 679-680]. І справді, у рамках природноправових вчень історично була вироблена єдина загальнолюдська система цінностей, яка обґрунтовує будь-які природноправові доктрини. До основних таких цінностей більшість сучасних дослідників відносять справедливість, рівність, свободу [ 5, с. 42-43].

Основною ціннісною складовою природного права споконвічно є справедливість. Уявлення про неї знаходимо ще у давньогрецьких філософів. Так, згідно з "Іліадою" Гомера, Зевс як верховний заступник загальної справедливості гнівається на тих людей, які, відступаючи від справедливості, "...насильно суд здійснюють неправий, правду женуть і божої кари аж ніяк не страшаться" [7, с.261]. Проте категоріальне значення справедливості як обґрунтування усталеного користування здобутками суспільства – це визначення Юстиніана, котре дійсне і сьогодні [8,с. 9]: „справедливість – це постійна і вічна воля віддавати кожному належне…”

Із поняттям справедливості тісно пов'язана інша ціннісна основа природного права – рівність. Поширені у суспільстві уявлення про рівність, відзначає С. Алексєєв, тому, напевно, мають незаперечний авторитет непорушної аксіоми, що освячені ореолом достоїнств права та моралі і насамперед – високих моральних принципів, "моральної суті" принципу справедливості [9, c. 790].

Про рівність читаємо ще в Аристотеля, у котрого вона нерозривно пов’язана зі свободою. Принцип рівності є одним з основних у філософії Нового часу, скажімо, Дж. Локк вважав, що усі люди рівні, оскільки вони створені одним всемогутнім і нескінченно мудрим творцем за його наказом і по його справі [10, c. 265], рівність як справедлива ціль є принципом сучасного лібералізму, котрий тісно переплітає рівність і справедливість зі свободою. Отож, невід'ємною засадою природного права стає свобода. Як відзначає Ш. Монтеск’є, "немає слова, яке мало б стільки різноманітних значень і справляло б настільки різний вплив на розуми", як це [11, c. 288]. Набагато пізніше, на початку ХХ ст., В. Ерн стверджував: "Проблема свободи – це, безперечно, одна із найбільш важких і складних проблем. Коли її беруться вирішувати практично – ллються потоки крові. Коли в неї заглиблюються теоретично – заходять у такі нетрі.., що стає важким зв'язати вихідні пункти міркування з результатами" [12, c. 157]. Можливо, таке пов’язування прагне полегшити сучасна наука, розрізняючи свободу внутрішню (чи так звану свободу волі) і свободу зовнішню ( можливість діяти поза собою, здійснювати які-небудь цілі у зовнішньому світі). У свою чергу, зовнішню свободу поділено на свободу особистості ( індивідуальна, цивільна) і політичну (демократична) свобода. Під індивідуальною розуміють сукупність прав людської особистості незалежно від її належності до тієї чи іншої політичної організації , терміном же "політична свобода" позначаються два досить різнорідних поняття: незалежність народу, племені чи держави від чужої влади і форма державного життя, при якій громадяни активно беруть участь у цьому житті, тобто в законодавстві, керуванні і судочинстві. Існує ще й розподіл свободи на негативну і позитивну. Свобода в „негативному" значенні означає, що людина вільна настільки, наскільки ніхто – ні інша людина, ні група людей – не перешкоджає її діям, в "позитивному" – звичайне бажання індивіда бути господарем власного життя, тобто свободу вести бажаний для себе, а не для оточення, спосіб життя.

Як бачимо, основні цінності природного права можуть стати основою сучасних суспільних перетворень, адже вони здатні задовольнити інтереси будь-якого члена суспільства і, крім того, обмежити будь-яке свавілля. Завжди можна насильно впровадити не властиві до якоїсь пори даному суспільству форми суспільного життя, проте історія показує, що вони насильно і будуть скинуті, а життя вимагатиме такої регуляції і розвитку суспільних відносин, при котрому враховуватимуться інтереси і цінності всіх суспільних груп. Якщо ж врахувати ще й думку Т. Пейна щодо співвідношення природних і цивільних прав ( кожне цивільне право виростає з права природного або, іншими словами, отримано в обмін на якесь природне право; цивільна влада уявляється поєднанням того класу природних прав, які особистість не в силах реалізувати самостійно і які тим самим марні для неї, але, будучи зібрані воєдино, стають корисні усім; владу, отриману від поєднання природних прав, які не можуть бути реалізовані окремою особистістю, не можна використовувати для зазіхання на природні права, що залишилися в особистості, чия здатність їх здійснювати настільки ж досконала, як і саме право) [13, c.205], то з впевненістю можна констатувати, що створити суспільний устрій, привабливий для суверенної, вільної, і в той же час відповідальної особистості – справа реальна .

Література:

1. Гегель Г.Ф.Г. Философия права / Гегель Георг Фридрих Вильгельм.- М. : Мысль, 1990.- 524 с.

2. Керимов Д.А. Методология права / Д. А. Керимов.- М.: Аванта, 2001.- 472 с.

3. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С. С. Алексеев. – М. : НОРМА, 2001. – 752 с.

4. Циппеліус Р. Філософія права / Р.Циппеліус; пер. з нiм.; під. ред. Є. М. Причепія..-  К.: Тандем, 2000. – 300 с.

5. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства / В.С.Нерсесянц ; [Институт государства и права РАН. Академический правовой ин-т.]. - М. : НОРМА-ИНФРА, 1999. – 552 с.

6. Новгородцев П. И. Об историческом и философском изучении идей / Новгородцев П. И. // Вопросы философии и психологии. – 1900. – Кн. IV (54). – С.658-685.

7. Гомер. Илиада / Гомер; пер. с древнегреч. Н. Гнедича. – М.: Правда, 1985. – 432 с.

8. Перетерский И. С. О римском праве/ И.С. Перетерский. - М. : Госюриздат, 1954. – 38 с.

9. Алексеев С. С. Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплексного исследования / Алексеев С. С. – М. : НОРМА, 1999. – 817 с.

10. Локк Д. Два трактата о правлении / Локк Дж. // Сочинения. В 3 т. Т. 3 [ред. А. Л. Субботин ]. – М. : Мысль, 1988. – С.135-406. – (Философское наследие).

11. Монтескье Ш. О духе законов / Монтескье Шарль Луи // Избранные произведения / под. ред. М. П. Баскина. – М. : Политиздат, 1955.  - С.159-727.

12. Эрн В.Ф. Социализм и проблема свободы / В.Ф.Эрн // Сочинения. – М. : Правда, 1991. – 575 с. - С.157-197.

13. Пейн Томас. Права человека / Пейн Т. // Избранные сочинения. – М. : Академия наук СССР, 1959. – 432 с. - С.176-245.