Бутук О.І.

кандидат економічних наук,

доцент кафедри Економічних систем і маркетингу

Одеського національного політехнічного університету

РЕГУЛЮЮЧА РОЛЬ ІДЕОЛОГІЇ

1. Ідеологія, відображаючи з більшою або меншою суперечливістю стереотипи, звичаї, традиції і вірування кожного народу, представляє собою теоретичний та теологічний (богословський) рівень суспільного світосприйняття. Її складають більш чи менш розроблені вчення, з одного боку, гуманітарних наук, а, з іншого - різних світових релігій, їхніх конфесій та сект. Ці вчення, які у більшій або меншій мірі перевірені суспільно-господарською практикою, певним чином фіксують інтереси та вподобання відомих прошарків соціуму на кожних етапах історії. Вони становлять методологічний і гносеологічний регулятор світогляду, котрий також, як і суспільна психологія, координує та спрямовує поведінку людей та їхніх спільнот. Про взаємовплив економіки та ідеології писало багато дослідників, у тому числі у підручниках [1, с. 7].

При цьому, свідомо розробляючись у ході стихійної творчості окремих учених і пророків, відповідні світські та релігійні вчення знаходяться у безперервній, спонтанній та мінливій боротьбі між собою, - боротьбі, котра не заперечує певної єдності між ними, ідеально фіксуючи суперечливість реальності. Ця боротьба, багато в чому породжуючись класово-етнічними коренями різних шкіл і привносячи чужі мотиви у пошук багатогранної істини, у той же час його неминуче пожвавлює, надихаючи інтелектуальний процес емоціями та пристрастями наукових і не дуже наукових дискусій, спорів і протиборств учасників. Про роль ідеології у впорядкуванні буття добре сказав Дж. Кейнс: ідеї економістів і політичних мислителей - і коли вони праві, і коли вони помиляються – мають на багато більше значення, чим прийнято думати; у дійсності тільки вони і правлять світом; я впевнений, що сила корисливих інтересів значно перебільшується порівняно з поступовим посиленням впливу ідей [2, с. 518].

Суттєво догматизована марксистсько-ленінська моноідеологічність офіційного світосприйняття, хоча й полегшувала централізоване регулювання казенного соціалізму, проте одночасно серьозно заважала теоретичному (гносеологічному, епістемологічному, науковому) усвідомленню того практично все більш очевидного факту, котрий полягав у тому, що без радикального перетворення існуючої тоді системи на шляху поглиблення та деформалізації госпрозрахункових стосунків, у тому числі завдяки допущенню приватної власності на засоби виробництва і введенню багатоукладності, тобто без докорінного реформування базису діючого ладу, ніяк і ніколи не вдасться вирішити проблему переходу економіки на переважно інтенсивні рейки розвитку, - проблему, яка стрімко загострювалася, передусім, проявляючись у розбалансуванні сукупної пропозиції та сукупного попиту, особливо відносно модних і сучасних споживацьких благ. Правда, попередні половинчиті реформи самими своїми невдачами поглиблювали дискусії у межах марксизму-ленінізму і так або інакше підводили до пошуку (через спроби та помилки) правильного орієнтиру.

Перебудова на перших своїх кроках помітно поліпшила пошуки такого орієнтиру, висунувши розкріпачуючі як практичну політику, так і сам марксизм-ленінізм (в якості її теоретичної бази) тези "прискорення" і "більше демократії – більше соціалізму". Вони спочатку стали здійснюватися завдяки переорієнтації капіталовкладень на інноваційні та найгостріші соціальні приоритети, а також через гласність і дебюрократизацію колективістських засад самоорганізації життя, у тому числі виробничого самоуправління та виборності майже усіх керівників з поглибленням госпрозрахунку і переведенням державних підприємств на самоокупність і самофінансування з впрровадженням орендних відносин і акціонерної участі членів трудових колективів у власності та у прибутках (разом з дозвілом так званої індивідуальної трудової діяльності та нових кооперативів, хоча й без звільнення ціноутворення). Зрозуміло, це поступово зміцнило прозахідні ідеологічні позиції дисидентів і викликало розклад офіційної просоціалістичної моноідеологічності.

Тому, фактично відразу (особливо після добровільної відмови КПРС від свого конституційно закріпленого статусу стиржня політичної системи СРСР) демократизація та гласність в області суспільної свідомості поступово переродилися у пробуржуазну ідеологічну атаку на засади марксистсько-ленінського трактування радянської історії та у вихваляння Заходу і притаманного йому образу життя, причому, з одностороннім акцентом на найпривабліші для споживача боки останнього. Вирішальне значення у процесі переростання конструктивної критики казенного соціалізму в примітивно охлократичну антирадянщину (з піровою ідеологічною перемогою націонал-сепаратизму (в аспекті північноєвразійської спільноти народів), меркантильності та компрадорства) мали не тільки скороспіле та бесконтрольне введення політичного плюралізму і багатопартійності, не тільки методологічна непідготовленість (до викликів часу) тодішнього керівництва Союзу, але також світоглядний популізм лідерів союзної влади, які нерозбірливо намагалися загравати зі своїми опонентами, яких цинічно спрямовували Західні спецслужби. До того ж, лідери СРСР даного періоду, мабуть, не володіли потрібним досвідом, політичною волею та гнучкими здібностями вмілого протиставлення деструктивним настроям прогматичну концепцію подальших перетворень не на шляхах дикунської капіталізації та руйнівної дезінтеграції, а у руслі позбавлення казенного соціалізму від його вад і відшукання реально існуючих можливостей розгортання приватної ініціативи без посягань на основоположні соціалістичні та гуманістичні цінності, як це було зроблено у КНР.

Якщо мати на увазі економічну ідеологію перетворень, то в якості такої все більше посилювала свої позиції, а відразу після краху СРСР знайшла й владну підтримку з відповідними повноваженнями ортодоксально монетаристська парадигма реформування. Характеризуючи концепцію ліберал-монетаристів, які стали ідеологами шокових реформ, зокрема, у Російській Федерації, автори одного з підручників справедливо відзначають: економісти даного напрямку вважають, що найважливішою проблемою Росії є позбавлення від значної частини (від однієї третини до двох третин) її індустріального потенціалу, котра або взагалі не потрібна, або нежиттєспроможна у ринкових умовах; у даному випадку стабілізації нібито слід очікувати, коли народне господарство позбавиться від 60 % машинобудування, 70 % - легкої і хімічної промисловості, 50 % - вугільної, 65 % - деревообробної, 36 % - металургії; а ВВП скоротиться до 30–35 % щодо рівня 1990 р. [3, с. 348]. Таких компрадорів-реформаторів допустило наше суспільство до керівництва північноєвразійською економікою. Втім, певний час вони під патронатом західних радників вміло маскували свої справжні завдання, що і дозволило їм одержати (поряд з вірогідними рахунками за кордоном) сумнівну славу нищівників народного господарства своєї батьківщіни (на ґрунті як їхньої некомпетентності-продажності, так і економічної неосвіченості та довірливості більшості населення, котре (мабуть) скучило без громадянських свобод і втомилося від доброзичливої опіки влади, але котре не розуміло, перед яким вибором його поставили.

Проте, подібних господарскі та демографічно вбивчих (руйнівних і геноцидних) парадигм додержувалися зовсім не усі економісти, що можна віднести на їхню громадянську, патріотичну і наукову сумлінність. В опозиції до ліберал-монетаристів, які у 90-х рр, обійняли ключеві посади економічної влади в країнах СНД (за винятком Білорусі часів президентства О.Г. Лукашенко), знаходилися так звані градуалісти. Стосовно останніх у тільки що згаданому підручнику зауважується, зокрема: інший напрямок вітчизняної економічної думки (градуалісти) додержуються прямо протилежних позицій; вони є прибічниками довгого, поступового та обережного переходу до ринку зі збереженням багатьох старих структур за прикладом Китаю чи В’єтнаму; градуалісти, спираючись на кейнсіанську концепцію, вимагають серьозного та іноді прямого втручання держави в економіку, підтримання державного сектору і планування [див. 3, с. 348]. Аналогічні оцінки названих двох груп вітчизняних економістів-теоретиків, я

к і схожі характеристики занепаду, ми знаходимо і в інших підручниках і навчальних посібниках [4-9], у тому числі українських авторів [10-12].

Таким чином, у дійсності існував не тільки інший ідеологічний (концептуально-теоретичний, парадигмально-епістемологічний, науково-гносеологічний) варіант постсоціалістичних перетворень, але й економічно неспівставно більш оптимальний шлях їхньої практичної реалізації, - шлях, котрий блискучо (хоча і не без відомих труднощів) пройшов Китай (КНР), починаючи з 1979 р. А. Попов наводить наступні параметри порівняння китайських та російських реформ, котрі надані одним з китайських вчених-економістів в аспекті організаційної технології їх проведення, тобто без врахування соціально-господарського змісту і політико-ідеологічного наповнення цих перетворень [див. 8].

- Різні темпи реформ – у КНР здійснювалися поступові перетворення; в Росії вони були поспішними та метушливими.

- Тактика реформ – у Китаї перетворення проводилися на основі місцевих експериментів з розповсюдженням в рамках країни їхнього позитивного досвіду; в Росії вони були реалізовані одним махом, після чого почалося виправлення помилок.

- Послідовність реформ – у КНР спочатку затверджували нове, а потім руйнували старе; в Росії спочатку зруйнували старе, а потім прийнялися за будівництво нового.

- Характер перетворень – у Китаї вони здійснювалися на базі сполучення примусу і зацікавленості; в "демократичній" та "вільній" Росії їх провели у примусово-командній формі.

А. Попов наочно показує також й змістовну відмінність реформ у КНР і Росії. М.Я. Лойберг навіть стверджує [13]: соціально-економічні перетворення, які наступили за крахом соціалізму, були проведені, наскільки можна судити, без єдиної концепції, стратегічної моделі. Наведене допущення М.Я. Лойберга представляється правомірним та обґрунтованим, якщо мати на увазі передусім те, що ідеологи пострадянських руйнівних і геноцидних реформ (так звані младореформатори) опинилися зовсім неспроможними врахувати, по-перше, природні умови Північної Євразії, а, по-друге, традиції її багатонаціонального народонаселення.

Наведені правомірні міркування необхідно глибоко і твердо засвоїти в якості фундаментальних засад північноєвразійської ідеології (вітчизняного світоусвідомлення), особливо, у світлі останніх двох десятиріч північноєвразійської історії. Вона однозначно довела, як матеріалістичний критерій істини, безперечну правоту Л.м. гумільова у тому, що західноєвропейці та північноамериканці представляють інший суперетнос, котрий до народів Північної Євразії відносився та буде відноситися як до другорядних, зрозуміло, доти, поки ми станимо це дозволяти, тобто підлаштовуватися під їхні стереотипи та стандарти буття. Постсоціалістичні реформи мали своїм підсумком руйнування та геноцид саме тому, що ми якраз з західноєвропейців і північноамериканців недалекоглядно і навіть недолуго намагалися брати приклад у побудові своєї пострадянської суспільно-економічної системи, котра не сприймається нашою суперетнічною психологією. Цей помилковий та злочинний шлях перетворень закінчівся повною поразкою пов’язаних з ними надій увійти у так званий цивілізований світ, забувши про свої вітчизняні звичаї та моральні підвалини.

Причому, говорячи про північноєвразійців ніяк не слід впадати у самоприниження, до чого так схильна наша славнозвісна інтелігенція. О. Єдріхін (Вандам) писав у зв’язку з цим майже сто років назад: у нас взагалі зовсім не гірше, чим у інших; наша моральна сила дуже висока; фізично ми богатирі; наше прославлене пияцтво менш жахливе, ніж у інших народів; наша лінь не така велика, як ми говоримо; наше невігластво річ виправима при нашому здоровому глузді; наша конфузливість і самоприменшення перед іноземцями не мають ніякого підґрунтя [14, с. 195-196].У той же час, він підмітив, що, наприклад, у англійців є три доброчинності, відсутністю котрих страждають особливо росіяни: 1) решучість взятися за справу, 2) довести її до кінця, 3) не відступати ні перед якими невдачами [див. 14, с. 210]. Мабуть, саме відсутність названих доброчинностей у соціальній психології північноєвразійців приводило їх до смут, особливо після уходу з історичної арени сильного лідера, котрий здатний сґуртувати народ на подолання важких випробувань.

Тому, А.П. Паршев, говорячи про смутно-кризові періоди у долі Росії, стверджував [15]: звичайно такі ситуації виникали слідом за надмірним напруженням сил усього народу і держави – як після правління Ивана Грозного чи Сталіна. Звільнившись від царської палиці, правляча еліта починала з захопленням (за його спостереженнями) гризтися за владу, забувши про державу; а народ, розслаблений тим, що царь довгі роки все знав і вмів, не відразу встигав спохопитися; держава розвалювалася; і лише багатолітні біди знову сґуртовували країну воєдино. Причому зараз, якщо продовжити аналогію зі Смутним часом після Ивана Грозного, смута ще далеко не закінчилася, і навіть ще як слід не почалася (писав він у 1999 р.). І зупинити сучасну смуту, за нашим переконанням, спроможне тільки почуття самозбереження північноєвразійських етносів, передусім російського народу як основоположної складової частини їхньої органічної сукупності - північноєвразійського суперетносу.

В.Я. Іохін стосовно цього відзначав: відмова від традицій та духовних цінностей філосовсько-економічної етики конституіруючої нації російської держави детермінує суспільно-господарський занепад. Звідси (на його думку) навязування ліберально-демократичної ідеології Заходу об’єктивно і неменучо породжує супротив, що найбільш чітко проявляється в орієнтації на пошук російської ідеї. Лише завдячуючи російській ідеї, тобто таким властивостям менталітету російської людини, як терплячість, повага до цінностей інших народів, совестливість і громадянський борг, було забезпечено створення могутньої держави без її поділу на метрополію та колонії (підкреслював він [див. 6, с. 761-762]).

Як нам здається, існує закон відповідності домінуючих у межах певного суперетносу ідеологічних побудов (стержнівих теоретичних і теологічних вчень) фундаментальним ознакам соціальної психології (засадничим рисам національних характерів) тих провідних етносів, котрі його утворюють. Ігнорування даного об’єктивного закону буття, тобто намагання нав’язати чужі ідеологеми, які сформувалися та успішно діють в одному суперетносі, але не відповідають суспільній психології іншого суперетносу, призводить тільки до дизгармонії, до загострення протиріч, до криз і затримки розвитку народів останнього. Зокрема, ліберально-буржуазна ідеологія поділу гілок влади у тому її вигляді, в котрому вона оптимізує життя західноєвропейського і північноамериканського суперетносу, є неприйнятною для північноєвразійскої цивілізації насамперед внаслідок розбіжностей національних характерів відповідних народів, що до них входять. З огляду на відмічені вище властивості північноєвразійскої психології треба визнати, що наша ідеологічна модель поділу гілок влади традиційно передбачає значно більш сильну (ніж на Заході) виконавчу гілку в особі визнаного лідера народу, котрий лише тоді матиме надійну владу, коли буде додержуватися принципів моралі та справедливості.

Взагалі, за нашим переконанням, північноєвразійська суспільна психологія об’єктивно потребує такої ідеологічної домінанти, яка ґрунтується на гносеологічному утвердженні значно більшої ролі держави у соціально-економічних відносинах, ніж це характерне для західного суперетносу, де певні та досить вагомі налагоджуючі функції традиційно виконують консолідуючи механізми самоорганізації соціуму знизу (наприклад, профспілки та різноманітні формування, що відстоюють інтереси своїх членів), котрі у нас відіграють частіше за все допоміжну і нерідко лише процедурно-ритуальну роль, оскільки у своїй більшості самі штучно були насаджені з огляду на досвід того ж Заходу. Тому, поступово на базі критичного осмислення вад пострадянських реформ стали неменучо складатися у суспільній свідомості на її теоретичному та теологічному рівні, тобто у домінуючих ідеологічних побудовах, створювальні тенденції, які так або інакше просувалися у владні кола і синтезували як прийнятний досвід Заходу і Сходу, так і уроки вітчизняної історії, у тому числі плачевні підсумки постсоціалістичної смути, які буквально вимагали відновлення (відбудови) впорядковуючих знарядь державного регулювання.

Щодо цього виклали свої міркування багато вчених, зокрема економістів. Так, Ю.В. Куренков [16] вже у 1996 р. визнавав: досить швидка зміна форм власності та власника без кардинальних інституціональних перемін не веде до зрушень в ефективності виробництва і, як наслідок, не призводить до нового інвестиційного процеса і вирішення соціальних проблем. За його думкою, не тільки у теорії, але й на практиці самою актуальною є задача розмежування регуляційних функцій держави та ринку: держава і ринок виступають в якості взаємопов’язаних регуляційних феноменів; звідси гіпертрофований розвиток однієї з цих структур шкодить обом.

Втім, А.П. Паршев вказував ще наприкінці XX ст. [див. 15] на те, чого ні суспільство, ні влада тоді не усвідомили необхідним чином, да і зараз ще дуже слабко це розуміють, не кажучи вже про врахування у практичній політиці. Конкретно говорячи, цей прогматично мудрий автор підкреслював: якщо б опозиція раніше почала пояснювати, що немає загрози скуплення нашої економіки; існує тільки загроза її знищення, то ситуація у суспільстві у 90-ті рр., можливо, була б іншою. Мало декларувати (за його ствердженням), що не треба сподіватися на іноземні інвестиції, просто тому що ми сами з вусами, як про це заявляють й провідні опозиціонери, і навіть деякі підприємці: так складається враження, що до нас з усіх боків сунуться з цими самими інвестиціями, а ми за своєю недолугістю від них відмахуємося. З-за наших особливих природних умов нам (роз’яснював він) не можна очікувати іноземних інвестицій, які б закони у нас ні приймалися. Звідси випливає (за його діагнозом), що вкладення в економіку Росії мають у дійсності іншу природу: це у значному ступені лихварські гроші, котрі замість добробуту приносять руйнування.

Однак, оптимальне регулювання, у тому числі закордонних інвестицій, передбачає обов’язкове врахування не тільки надзвичайно важких кліматичних умов Північної Євразії, на чому правомірно наполягає А.П. Паршев, але також своєрідності релігійної психології її народів. Адже, влада може бути спроможною впевнено досягати довготривалого успіху лише тоді та остільки, коли та оскільки є освяченою, окрім іншого, могутнім теологічним світлом, близьким народному характеру. Таким світлом у Північній Євразії історично була у першу чергу православна віра – віковий обрядово-світоглядний стрижень, який поступово і неухильно зміцнювався з часів Київської Русі та став духовною фортецею переважної частини укоріненого народонаселення та його еліти. І, коли у ході перебудови та пострадянських реформ фактично зазнала поразку (в якості пануючої) комуністична ідеологія догматизованого і атеістичного марксизму-ленінізму (як не дивно, багато у чому схожего не за своєю практикою, а за загальною гуманістичною метою з христіанством та іншими світовими релігіями, незважаючи на увесь його жорсткий атеізм і навіть воєвниче богоборство), тоді стихійно суспільна свідомість знов природно і неменучо потягнулася передусім до православія, забезпечивши відродження цієї останньої духовної фортеці (твердині) більшості північноєвразійського народу. Правда, поряд з вказаним оздоровлюючим процесом спостерігалися чужі явища у сфері релігійного життя, особливо насування багатоманітного сектантства. Проте, хоча різноконфесійні сектанти затягнули у мережу свого впливу множину дезорієнтованих і втрачених (заблукавших) душ, вони не зуміли захопити загрозливих (стосовно народних звичаїв) позицій у домінуючому світосприйнятті.

Православні віра та церква зміцнили не тільки духовно, але й матеріально, що наочно з’ясувалося підчас прощання з п’ятнадцятим Патріархом московським і всія Русі Олексієм II, похованння котрого відбулося 9 грудня 2008 р. В ці скорботні дні, вказуючи на заслуги Святішого, наприклад, відзначалося, що за ті 18 років, які Олексій II був Патріархом, чиселність храмів зросла приблизно з 7000 до 30 000, а монастирів – з 18 до більш ніж 700. При цьому Російська православна церква не тільки змогла уникнути помітних розколів, загроза яких випливала з розвалу СРСР на незалежні держави, не тільки забезпечила об’єднання з закордонною російською православною церквою, але й досягла згоди та співробітництва з віруючими інших світових релігій, головним чином, з мусульманами на принципах віротерплячості та свободи совесті, що, безумовно, сприяло зміцненню громадянського миру як бази будь-якої державності. У той же час, посилення останньої у Північній Євразії мислиме (з точки зору народних традицій) лише при її опорі на домінанту православної віри. Так, підчас пастирського візиту його Святішества Патріарха Московського і Всія Русі Кирили в Україну наприкінці липня – на початку серпня 2009 р. він навів дані опитів, згідно з котрими 72 % громадян Російської Федерації та біля 80 % мешканців України та Молдови визначають себе в якості православних; причому, приблизно 67 % населення Російської Федерації довіряє православній церкві.

Проте, за нашим переконанням, важливо акцентувати зусилля на активізації православно-ісламського синтезу релігійного буття, на чому треба принципово базувати підходи до усього процеса соціально-економічного впорядкування. Ефективна взаємодія православія та ісламу необхідна тому, що, по-перше, вона теологічно може послабити ісламський фундаменталізм, який світоглядно підсилює фанатизм північнокавказського тероризму з його зовнішніми зв’язками, по-друге, це відповідає налагодженню оптимального співробітництва з тими країнами СНД, де мусульмани становлять значну частину населення, а, по-третє, на її ґрунті зміцнюється потенціал добросусідських стосунків з державами Південної та Південно-Західної Азії та з арабським світом.

А.Г. Фонотов підммітив [17]: наші сподівання на об’єднуючу силу здорової економіки підкріплюються посиланнями на досвід Заходу; проте це досвід зовсім іншої історії та культури; як би ми сьогодні не намагалися бути цивілізованими за західними мірками, нам все рівно доведеться залишитися іншими. На відміну від Заходу, де економічний інтерес вже давно відіграє не останнє місце серед решти факторів суспільного розвитку, в Росії (пояснював він) поряд з силою влади держави основним засобом поєднання, консолідації та динамізації суспільства завжди виступала ідеологія (будь то православна віра або ідеї комунізму). Тому (на його думку) за відсутністю ліпшого ми змушені на неї спертися, спробувавши, правда, звільнити її від найбільш архаїчних та одіозних елементів і сформувати нову роботоспроможну, прибавливу ідеологію спільної справи заради високих цілей. Між іншим, навіть Дж. Сорос стверджував: ринкові цінності набули у даний момент історії таку значимість, котрої вони зовсім не мають і котру необхідно підтримувати [18, с. 52-53]. Не з’ясувавши цього, тобто не осягнувши згубність однолінійної орієнтації на споживацько-меркантильні забаганки, люди будуть тими, про котрих давно сказано: “вони не відають, що витворяють”.

І, підсумовуючи короткий розгляд цієї неосяжної теми, можна ще послатися на близький нам підхід до неї В.Я. Іохіна. Він, зокрема, відзначав: формування ринкових відносин не може супроводжуватися акцентованою увагою виключно на індивідуальному інтересі, насадженням егоізму; це суперечить історичній духовній національній традиції, яка посилюється суспільною психологією людей, що виховалися у радянський період; зміцнення саме національної традиції, а не насадження нігилізму, виступає тією етичною основою, на котрій тільки й змогуть скластися цивілізовані економічні стосунки, адекватні новому віку, а не похмурому менулому – періоду первинного накопичення капіталу [див. 6, с. 761-762]. Такі та схожі з ними переконання стали усе більш розповсюджуватися не тількі у середовищі вчених-економістів, не тільки у суспільстві, але навіть в якійсь мірі у владних колах Росії (не говорячи вже про Білорусь), що не в останню чергу сприяло як виходу з жахливого занепаду 90-х рр. XX ст., так і недопущенню нового колапсу у зв’язку з світовою кризою 2007–2011 рр. Втім, аж до 2011 р. в інформаційно-пропагандистській області ще домінували антисуспільні та хижацькі мотиви дикого ринку, які без сумніву серьозно заважали пошуку народами північноєвразійського суперетносу свого місця у суворому сучасному світі та свого природного шляху цивілізаційного розвитку.

Список використаних джерел

1. История мировой экономики: Учебник для вузов / Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. - М.: ЮНИТИ, 1999. – 680 с.

2. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег // Избранные произведения. - М.: Экономика, 1993. – 543 с.

3. Экономическая теория / Под ред. А.И. Добрынина, Л.С. Тарасевича: Учеб. для вузов. - СПб.: Питер, 2000. – 544 с.

4. Борисов Е.Ф. Экономическая теория: Учеб. - М.: Юристъ, 2001. – 568 с.

5. Журавлёва Г.П. Экономика: Учебник. - М.: Юристъ, 2002. – 574 с.

6. Иохин В.Я. Экономическая теория: Учебник. – М.: Экономист, 2006. – 861 с.

7. Ковалёв И.Н. История экономики и экономических учений. - Ростов н/Д.: Феникс, 2008. – 412 с.

8. Попов А.И. Экономическая теория. – 4-е изд. – СПб.: Питер, 2006. – 544 с.

9. Экономическая теория (политическая экономия) Учебник / Под общей ред. В.И. Видяпина, Г.П. Журавлёвой. – М.: ИНФРА-М, 2007. – 560 с.

10. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред. В.Д. Базилевича. – 7-ме вид., стереотипне. – К.: Знання-Прес, 2008. – 719 с.

11. Основи економічної теорії: Навч. посіб. / За заг. ред. М.І. Пітюлич. – 2-е вид., доп. і перероб. – Ужгород: Карпати, 2005. – 352 с.

12. Основы экономической теории: политэкономический аспект: Учебник / Отв. ред. Г.Н. Климко. - 3-е изд., перераб. и доп. - К.: Знання-Прес, 2001. – 646 с.

13. Лойберг М.Я. История экономики. Учебное пособие. Серия Высшее образование. – М.: Инфра-М, 1999. – 128 с.

14. Вандам (Едрихин) А.Е. Геополитика и геостратегия / Сост., вступ. ст. и коммент. И. Образцова; заключ. ст. И. Даниленко. - Жуковский; М.: Кучково поле, 2002. – 272 с.

15. Паршев А.П. Почему Россия не Америка. Великие противостояния. – М.: Форум, 2005. – 411 с.

16. Куренков Ю.В. Промышленность в меняющихся условиях: промышленная политика и перестройка промышленности // К вопросу теории и практики экономики переходного периода. Материалы заседания Учёного совета ИМЭМО РАН 3-5 июня 1996 г. [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://www.geocities.com/CapitolHill/Senate/7341/ Scanned and edited by AXL (Дехтяр Геннадий, РГУ). - М., 1996. - 144 с.

17. Фонотов А.Г. Россия: от мобилизационного общества к инновационному. - М.: Наука, 1993. – 272 с.

18. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности. - М.: Инфра-М, 1999. – 262 с.