Антонюк О. П.

Державний вищий навчальний заклад «Національний гірничий університет», м. Дніпропетровськ, Україна

Кошти екологічного податку як додаткове джерело фінансування сфери охорони здоров’я України.

Місто Кривий Ріг у силу свого промислового розвитку й концентрації підприємств на відносно невеликій території є одним з найбільш забруднених міст Дніпропетровської області з високим рівнем захворюваності населення. Незадовільна екологічна ситуації в місті є визначальним фактором високого рівня захворюваності населення. У м. Кривий Ріг за останні роки зафіксовано найбільше випадків виникнення рака трахеї, бронхів і легенів, всі форми туберкульозу, ішемічного інсульту, інфаркту міокарду, залізодефіцитної анемії, високі показники патології вагітності.

Конституція України, зокрема стаття 49, стверджує право кожного громадянина на охорону здоров'я та проголошує, що в державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога фінансується державою і має надаватися безоплатно. Передбачається, що державне фінансування закладів охорони здоров’я забезпечує рівний доступ громадян до медичних послуг при рівній на те потребі, а також надання послуг в залежності від існуючої потреби, а не від здатності пацієнта за них платити [1]. Незважаючи на проголошені права, фактично в Україні фінансування майже наполовину забезпечується за рахунок недержавної частки фінансування, що формується за рахунок інвестицій, благодійних внесків, особистих витрат населення тощо. За даними досліджень, обсяги неформальних/тіньових платежів становлять 41,0-50,0 % [2].

Безоплатне лікування населення України стало практично неможливим через неефективний розподіл ресурсів, які виділяються на охорону здоров'я. У концепції державної програми «Щодо пріоритетних напрямів вдосконалення вітчизняної сфери охорони здоров’я» [3] наведено дані, що на утримання лікувальних установ, в яких надається медичне обслуговування 80 % пацієнтів, відводилося менше 20% засобів, що виділяються на охорону здоров'я. А на первинну медико-санітарну допомогу, всього 5% [1]. Викликає тривогу і оприлюднена інформація про те, що реальне бюджетне фінансування державної системи охорони здоров'я в нашій державі здійснюється лише на 30% від запланованого, що ставить її на межу розвалу та недієздатності [4].

Доступ до медичних послуг отримують в першу чергу ті пацієнти, які можуть за них заплатити. А відсутність на сьогодні в Україні чітко визначеного переліку послуг, на безоплатне надання яких можуть розраховувати всі громадяни, в принципі сприяє субсидуванню багатих бідними – ті, хто платить, отримують послуги не тільки завдяки власним внескам, але й через перерозподіл ресурсів на їх користь за рахунок тих, хто не здатен заплатити [5].

З іншого боку негативні соціально-економічні явища в сфері охорони здоров'я України, неефективність її функціонування, фактична безправність пацієнта, призвели до гострої потреби в реформування галузі. Істотний дефіцит бюджету галузі, що спостерігається протягом останнього десятиліття, призвів до значного погіршення якості медичної допомоги. Реформування системи охорони здоров’я в Україні, головним чином, пов’язане з вирішенням питання фінансового забезпечення, визначенням додаткових та/або альтернативних джерел фінансування. Сьогодні, згідно чинного законодавства, медичні послуги населенню в громадських і комунальних медичних закладах мають надавати безоплатно, але не визначено сам перелік безоплатних послуг, що робить неможливим реалізацію ідеї безоплатності і солідарності. Невизнання на законодавчому рівні обмеженості ресурсів має своїм наслідком правову незахищеність громадян перед реаліями української системи охорони здоров'я.

Оскільки на всі необхідні види та обсяги послуг коштів не вистачає, процес їх нормування насправді відбувається в будь-якому разі, навіть якщо політики та управлінці це заперечують. Проблема полягає в тому, що не маючи визначення на законодавчому і нормативно-правовому рівні, цей процес протікає поза рамками закону і тому призводить до зловживань. Без розробки переліку гарантованого державою (або фондом соціального медичного страхування в разі його запровадження) набору лікувально-профілактичних послуг, який би вказував, які послуги надаються за рахунок бюджетних коштів, а за які має сплачувати сам пацієнт, встановлення соціальної справедливості та ефективності надання медичної допомоги в галузі охорони здоров'я є недосяжним.

З огляду на значний відсоток хворих, захворюваність котрих спричинена тривалим негативним техногенним навантаженням в криворізькому регіоні, та згідно принципу «забруднювач платить», додатковим джерелом для часткового відшкодування вартості лікування мають бути кошти екологічного податку пропорційно кількості хворих від негативного впливу техногенного навантаження на природне середовище в місті Кривий Ріг.

Список використаних джерел:

1. Комарова І. В. Бюджетне фінансування охорони здоров’я громадян України як складової людського капіталу / І. В. Комарова // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу. – 2010. – № 3(11).

2. Лехан В.М. Стратегія розвитку системи охорони здоров’я: український вимір / В.М. Лехан, Г.О. Слабкий, М.В. Шевченко // «Новости медицины и фармации». – 2010. – № 5(311). – C. 7.

3. Державна програма «Щодо пріоритетних напрямів вдосконалення вітчизняної сфери охорони здоров’я. Аналітична записка [Електронний ресурс] / Національний інститут стратегічних досліджень. – Київ, 2012. – Режим доступу до прогр.: http://www.niss.gov.ua/articles/480/.

4. Дручек М.В. Соціально-економічні трансформації в системі охорони здоров'я України: проблеми та підходи до їх розв'язання // М.В. Дручек // Інститут регіональних досліджень НАН України. – Київ, 2011.

5. Виноградов О.В. Порівняльний аналіз розвитку систем охорони здоров’я деяких країн колишнього СРСР як метод оцінки напрямів державного управління охороною здоров’я України / О.В. Виноградов, Н.О. Рингач // Державне управління: теорія та практика – Київ, 2007. – № 2(6).