Історія / 2. Загальна історія

К.іст.н. Шеретюк Р.М.

Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету, Україна

Мальтійський орден у контексті релігійно-церковної політики російського самодержавства кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

Політичні катаклізми в Західній Європі наприкінці ХVІІІ ст., зокрема поширення революційних і опозиційних ідей, каталізатором яких стала Велика Французька революція, актуалізували прагнення європейських монархів зміцнити ідеологічні засади абсолютизму. «У старого світу – світу королів, аристократів, феодалізму – на кінець ХVІІІ ст. немає потужної, провідної ідеї: перевірена тисячоліттям релігійна самосвідомість влади дала серйозну тріщину; переважають непевність, смути, дрібні пристрасті, зокрема той цинізм, який вплітався в російське і, звичайно, не лише в російське просвітництво», - коментував цю надзвичайно складну історичну ситуацію М.Ейдельман [3, 67]. Саме тому європейські монархи потребували нових ідей, які б зміцнили їх авторитет та становище. Автором однієї з них став російський імператор Павло І (1796-1801), політичною метою якого була максимальна централізація, значне посилення імператорської влади як єдиний шлях до «блага всіх і кожного». Ідейним підґрунтям нової ідеології російського самодержавства стала «рицарська ідея» Павла І. Вона рефлексувала до середньовічного минулого, зокрема ідеалізованого образу рицарського стану з його історичною репутацією шляхетності, безкорисливого служіння та хоробрості. Ці гасла були протиставлені Павлом І «небезпечним» просвітницьким засадам «свободи, рівності, братерства» [3,71].

Наголосимо, що в ситуації ідеологічної непевності монархічного правління помітну роль у суспільному житті як Європи, так і Росії стали відігравати реакційно-релігійні пошуки. Саме релігія і церква уявлялися абсолютизму тими засобами, які допоможуть зміцнити його позиції. Цим, зокрема, визначалася релігійно-церковна політика російського самодержавства наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., спрямована на те, щоб «знайти і підтримати такі релігійні погляди, які могли б з найбільшим ефектом сприяти упокоренню найширших мас підданих, у тому числі і дворян, і зробити з них відданих слуг російського самодержця» [11,212].

Одним із головних векторів реалізації нової ідеологічної програми Павла І було протегування, співпраця та наступне утвердження Мальтійського ордену в Російській імперії. Так, у січні 1797 р. вступила в силу «Конвенция, заключенная с державним орденом Мальтийским и его Преимуществом Гроссмейстером» і російським імператором Павлом І про встановлення цього ордену в Росії [5]. «Бажаючи виявити славетному ордену Мальтійському своє благовоління, увагу і повагу, і тим забезпечити, утвердити і поширити в землях своїх запровадження цього ордену, яке вже існувало в Польщі, а особливо в приєднаних нині до Російської держави областях польських», Павло І прагнув «надати власним своїм підданим, які можуть бути прийняті в славетний Мальтійський орден, усі вигоди, почесті та переваги», котрі з появою цього ордену на теренах Російської імперії з’являлися. Інша сторона, в особі Гросмейстера ордену святого Іоанна Єрусалимського, - як підкреслювалося в цьому документі, - ішла на цю угоду, «знаючи всю ціну благовоління його імператорської величності до них, важливість і користь такої установи в імперії Російській» [5, 261].

Такі заходи щодо утвердження Мальтійського ордену в Російській імперії пояснювалися декількома причинами. По-перше, імператор Павло І «прагнув зібрати під знамена Мальтійського Ордену всі живі сили старої Європи, матеріальні і моральні, військові та релігійні, щоб усюди протиставити соціальний порядок і християнську цивілізацію ідеям руйнування, породженим Французькою революцією» [1]. На думку Павла І, цей католицький чернечий орден, який довго й успішно боровся проти ворогів християнства – мусульман, «повинен був охопити всі кращі охоронні елементи Європи і послужити могутнім оплотом проти революційних рухів» [4, 503]. По-друге, вони пояснюються наміром імператора Павла І організувати російське дворянство у своєрідний ідеальний рицарський союз. Він, на противагу новим ідеям, що виходили з Франції, мав ґрунтуватися на принципах, які були покладені в основу ідеології Мальтійського ордену: суворе християнське благочестя і безумовна підлеглість молодших старшим. Відтак, розрахунок полягав у тому, щоб за його допомогою значно зміцнити самодержавну Росію. Цей план спирався на те, що бажання вступити до Мальтійського ордену виявила велика кількість осіб навіть некатолицького віросповідання.

Думається, що саме в такому контексті слід розглядати імператорський маніфест «О установлении в пользу российского дворянства Ордена святого Иоанна Иерусалимского» від 29 листопада 1798 р. [6]. У ньому «Імператор і Самодержець Всеросійський», бажаючи, щоб «вірнопіддані, шляхетне дворянство російське, предки якого і його самого вірність престолу монаршому, хоробрість і заслуги доводять цілісність держави нашої, розширення кордонів імперії і скинення багатьох і сильних супостатів Вітчизни» користувалися «почестями, перевагами і відзнаками, що цьому ордену належать, а тим і відкритий був для них новий спосіб для заохочення честолюбства на поширення подвигів їх, вітчизні корисних і нам (Павлу І. – Авт.) угодних» [6,455]. Цим самим Павло І прагнув нагадати російському дворянству про його обов’язки перед царським престолом і державою, які воно, на думку імператора, не дуже справно виконувало. Відтак, позиція Павла І стосовно дворянства визначалася бажанням дисциплінувати його, організувати на зразок середньовічного рицарського ордену, який би безкорисливо і віддано служив зміцненню абсолютистської влади в Росії.

Варто наголосити, що «мальтійський епізод» у біографії Павла І розглядається окремими дослідниками як спроба реалізувати теократичну ідею на вселенському рівні, а також як прагнення Павла І зміцнити авторитет західного християнства підтримкою Російської імперії і Православної церкви [9, 312]. З цього приводу Н.Ейдельман зазначав: «…союз царя-мальтійця із вселенською церквою – важлива мета для монарха, котрий збирається повернути всьому світу втрачений напрям. Ішлося не про зраду православ’я або перехід до католицизму: для Павла різниця церков була справою другорядною, малоістотною на тлі загальної теократичної ідеї, де наголос робився – не на теос (бог), а на кратос (влада)» [3, 77]. Такі погляди імператора базувалися на його глибокій вірі в божественне походження верховної влади. «Цинічна Катерина була доволі байдужою до релігії, однак пам’ятала, що вірити треба, і заохочувала до цього інших. Екзальтований Павло був більше схильним не до благочестивого православ’я, а, так би мовити, до «містики влади», коли виключна могутність російського самодержавства уявлялась вже не просто «причиною творення» російської історії, але знаряддям якогось вищого промислу» [3, 57]. Відтак, звернення російського царя ХVІІІ ст. до взірців високого середньовіччя було виявом особистості Павла І, «який не лише стояв над законами і звичаями своєї країни, але й бажав стояти над ними», і був людиною, повністю переконаною у своєму праві перетворювати підлегле йому життя на власний розсуд [8]. Важливу роль у цьому відігравало прагнення Павла сакралізувати самодержавну владу і, водночас, одноосібно розпоряджатися у всіх сферах державного управління [7, 63].

Більше того, виношуючи теократичну концепцію концентрації в руках монарха світської і духовної влади, Павло І навіть замислювався над ідеєю повного злиття католицизму і православ’я в Росії. Відомо, що генерал єзуїтів Грубер подав царю записку з пропозиціями щодо з’єднання церков. До обговорення цього проекту були навіть запрошені «синодальні персони». Але тодішній очільник Синоду петербурзький митрополит Амвросій в особливій записці імператору про владу Римської курії відкинув цю пропозицію єзуїта. Отже, наміри Павла І наштовхувалися на відкритий спротив православної ієрархії. Тоді російський цар звернувся до реалізації інших своїх задумів: він домігся від нового Папи Римського Пія VІІ особливої булли, котра відновлювала в Росії орден єзуїтів [11, 214].

Раптова смерть Павла І [10, 428-524] не могла не позначитися на становищі Мальтійського ордену в Росії. Вже 16 березня 1801 р. (на п’ятий день по смерті імператора Павла І), його наступник і спадкоємець Олександр І видав указ, у якому задекларував: «Бажаючи виявити державному ордену святого Іоанна Єрусалимського знак нашої прихильності і особливого благовоління, оголошуємо, що ми приймаємо його під наш імператорський захист, і що докладемо всі зусилля наші для збереження його прав, почестей, переваг і надбань» [2]. Відмовившись від звання Великого Магістра і зберігаючи за собою лише титул протектора ордену, він, тим не менше, підтвердив функціонування в межах Російської імперії двох Великих Пріорств, Російського і Католицького, «з тим, щоб вони користувалися всіма надбаннями, перевагами і управлінням, які їм були пожалувані». Тимчасово їх опікою мав займатися Поручик Великого Магістра генерал-фельдмаршал граф Микола Салтиков. Цим документом передбачалося, що наступне скликання «генерального Капітула Державного Ордена св. Іоанна Єрусалимського», яке обере Великого Магістра, стане «першим подвигом» імператорського протегування йому [2]. Але дуже швидко становище Мальтійського ордену різко змінилося. У 1817 р. було «височайше» оголошено, що «після смерті командорів ордена святого Іоанна Єрусалимського, нащадки їх не успадковують звання командорів ордену і не носять знаків ордену, з тієї причини, що орден у Російській імперії більше не існує» [4, 503].

Таким чином, політичні катаклізми в Західній Європі наприкінці ХVІІІ ст., зокрема революційні події у Франції, підштовхнули царський уряд Росії до активних пошуків дієвих засобів зміцнення абсолютизму та збереження монархії в цілому. Саме тому внутрішня політика імператора Павла І була націлена на збереження та зміцнення засад самодержавства в Росії.

Одним із засобів посилення його ідеологічних підвалин у період правління імператора Павла І стало протегування та утвердження Мальтійського ордену в Російській імперії. По-перше, за задумом царя, цей орден мав стати опорою боротьби з революційними рухами, а також перешкодою поширенню антимонархічних тенденцій в імперії. Крім того, діяльна підтримка римо-католицького ордену святого Іоанна Єрусалимського в Росії та законодавче обґрунтування його прав і привілеїв на її теренах були зумовлені спробою Павла І організувати дворянський стан у своєрідний рицарський союз на базі Мальтійського ордену, який мав всемірно і безкорисливо служити інтересам абсолютистської влади в Росії. Відтак, намір особливим чином організувати дворянство, котре працювало б «на поширення подвигів їх, вітчизні корисних та імператорові вгодних», був пов’язаний із прагненням царського уряду посилити монархічне правління в Росії.

Зрештою, в умовах гострої кризи абсолютизму в Європі, викликаної Французькою буржуазною революцією, церковна політика царизму наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. характеризувалася інтенсивним пошуком засобів для зміцнення церкви та активізації її ролі як важливого ідеологічного інституту російського самодержавства. Саме в цей час відбувається посилення втручання світської влади у справи церкви, динамічне перетворення церковної організації в невід’ємну складову державного апарату. У зв’язку з цим, утвердження цього римо-католицького військового чернечого ордену було не лише усвідомленим політичним кроком російського імператора Павла І, а й виявом його певної переорієнтації в релігійних пріоритетах.

Нові історичні реалії (смерть Павла І, активна пропаганда латинства Товариством Ісуса та наступне усунення його з теренів Російської імперії) негативно позначилися на діяльності Мальтійського ордену в Росії. Проіснувавши там близько двадцяти років, у 1817 р. він припинив своє існування.

Література:

1. Андреев А.Р., Захаров В.А., Настенко И.А. История Мальтийского ордена. ХI-ХХ века. – М.: SPSL – «Русская панорама», 1999. – 464 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://awards.netdialogue.com/Orders/Maltese/HMO/05.htm

2. Державний архів Рівненської області (далі – ДАРО). – Ф. 22. - Оп. 2. – Д.1. Указы Правительствующего Сената. – Л. 741.

3. Эйдельман Н.Я. Грань веков. Политическая борьба в России. Конец ХVIII – начало ХIХ столетия. – СПб.: Санкт-Петербургский комитет Союза литераторов РСФСР, ЭТС «Экслибрис», 1992. – 384 с.

4. Энциклопедический словарь / Издатели Ф.А.Брокгауз (Лейпциг), И.А.Ефрон (Санкт-Петербург). – СПб.: Типография И.Ефрона, 1896. – Т.ХVIII. – 958 с.

5. «Конвенция, заключенная с державним орденом Мальтийским и его Преимуществом Гросмейстером» 4-15 января 1797 г. // Полное собрание законов Российской империи, с 1649 г. – СПб.: Типография II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. - Т.ХХIV. С 6 ноября 1796 по 1798. - №17.708. – С.261-268.

6. Манифест «О установлении в пользу российского дворянства ордена святого Иоанна Иерусалимского» от 29 ноября 1798 г. // Полное собрание законов Российской империи, с 1649 г. – СПб.: Типография II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. - Т.ХХV. 1798-1799. – №18.766. - С.455-458.

7. Окунь С.Б. История СССР. – Ч.1. Конец XVIII – начало ХIХ века. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1974. – 224 с.

8. Павел I – рыцарь Мальтийского ордена // Мальтийский орден в России [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history-gatchina.ru/paul/malta/petrov.htm

9. Русское православие: вехи истории / Науч. ред. А.И.Клибанов. – М.: Политиздат, 1989. – 719 с.

10. Со шпагой и факелом: Дворцовые перевороты в России 1725-1825 / Сост., вступ.ст., коммент. М.А.Бойцова. – М.: Современник, 1991. – 590 с.

11. Церковь в истории России (ІХ в. – 1917 г.): Критические очерки. – М.: Наука, 1967. – 336 с.