Павлович А. В.

Національний технічний університет України «КПІ»

Взаємозв’язок між семантичними та синтаксичними категоріями окличних речень

Вибір теми зумовлений зростаючим інтересом лінгвістів до реалізації різних типів речень в дискурсі і до ролі окличних речень в його структуруванні.

Терміни: ствердження: питання, вигук і директива – концепції, що відрізняються від термінів: розповідний, питальний, окличний та наказовий, які є швидше СИНТАКСИЧНИМИ категоріями. Це терміни в системі класів висловлювань, які відрізняються один від одного певними рисами синтаксичної структури (місце підмета, форма дієслова, наявність чи відсутність так званих wh-елементів). Таким чином, розповідне речення буде зазвичай вживатися як ствердження; питальне речення – щоб утворити виявлення (питання); наказове речення зазвичай вживатиметься, щоб утворити директиву – форму, яка включає в себе прохання, накази, заборони, інструкції і т. п. Терміни «ствердження», «питання» і «директива» насправді вживаються в двох різних але зв’язаних значеннях: для певного виду акту або для того, що ми можемо назвати «продуктом» такого акту. Щоб сказати речення, потрібно очевидно щось ЗРОБИТИ, виконати акт для того, щоб ствердження, питання чи розпорядження називалися різними видами ілокутивного акту. Це припущення не досконале тому, що є іллокутивні акти (те, що мовець здійснює тим, що каже; вираження мовцем свого комунікативного наміру), які не включені у ствердження, питання чи директиви. І потрібно врахувати ще одну важливу деталь: коли промовляється речення, може виконуватися більше ніж один іллокутивний акт. Також постає питання про те, який іллокутивний акт виконують окличні речення [3, 87].

В обговоренні окличних речень як формальної категорії речення чи власне окличних речень, увага лінгвістів зосереджена на висловлюваннях, виражених wh-елементом (плюс іменникова фраза) чи how. Окличне what – визначальне слово, воно відрізняється від питального what семантично в тому, що воно відноситься до ступеня, а не до ідентифікації, (і синтаксично займає позицію детермінанти I, а не II.) How в загальному функціонує як модифікатор ступеню для прикметника, прислівника чи для many, much, few, little, але також це слово може бути на початку в самому прислівниковому словосполученні.

В питальних реченнях ми ставимо wh-фразу на перше місце і в таких реченнях це обов’язково. Підмет залишається на тому самому місці, але, принаймні в типі речень з how, може бути інверсія присудка-оператора або присудка, що складається з дієслівної фрази (з головним дієсловом to be):

1 How was I to advance without money or connections!

Так як є питальні how і what, то може бути двозначність чи неясність в двох типах речень. Але в дискурсі береться до уваги, що інтерпретація питання містить в собі виявлення в той час, як інтерпретація вигуку містить в собі вигукування з приводу чогось [1, 486].

Відомі лінгвісти (Дж. Н. Ліч та Р. Квірк) також визначають окличні питальні речення як другорядні типи питань. Вони функціонують як окличні хоч мають форму питання. Вони можуть мати форму заперечного полярного питання із заперечною часткою і з низхідною інтонацією замість висхідної, такі як: «Hasn’t she GROWN!», або вони можуть мати форму стверджувального полярного питання без заперечної частки і також з низхідною інтонацією, наприклад: «Am I HUNGRY!». Р. Квірк відзначав, що перша форма дає мотивацію для згоди адресата. Це дає припущення, що відповідь буде такою самою як для питань, що дають умову для погодження з припущенням чи переконанням мовця (“She has grown, HASn’t she? ”), так як попереднє питання належить до тої самої категорії що й останнє. Стосовно другої форми окличних речень, таких як “Am I HUNGRY!”, то тут досвід виключно особистий і це може бути лише підтверджено. Тут ми бачимо, що окличні речення, що виявляють згоду належать до тої самої категорії що і роздільні питання, що виявляють згоду, а ті, які виявляють підтвердження належать до зовсім іншої категорії [2, 277]. Природа таких речень не розглядалася в традиційній граматиці.

Вважається, що інші типи окличних речень мають недосконалі зразки в межах звичайних висловлювань чи структури речення. До таких речень Р. Квірк та інші відносять такі окличні типи як:

If only I would listen to my parents!

You and your statistics! John and his ideas!

Разом з тим до цих речень відносять такі речення:

Off with the lid! Out with it! Down with the bosses!

Такі речення визначаються як бездієслівні наказові речення, хоча вони мають форму окличного типу речень графічно (знак оклику) і в мовленні (оклична інтонація) .

Р. Хадлстоун, на противагу, дає пояснення на це питання. Він погоджується, що синтаксично лише речення, які відповідають формулі wh-елементи плюс зразок іменникової фрази можна вважати окличними. Так як у висловлюванні:

What a rogue he was!

Але такі речення як:

How on earth did you do it so quickly!

Take that bloody grin off your face!

синтаксично відповідають походженню питальних і наказових.

Ці три типи речень можуть вживатися, щоб утворити окличні ствердження, окличні питання і окличні директиви.

Так ці три типи речень можуть використовуватися, щоб відповідно утворити окличне ствердження, поставити окличне питання чи утворити окличну директиву.

Як результат, ми можемо припустити, що семантичні категорії окличних речень не завжди відповідають синтактичним категоріям. Це твердження доводить, що не всі мовні явища реалізовуються в граматичних чи синтаксичних формах. І якщо навіть зосередити увагу на вживанні висловлювань у дискурсі то ми побачимо, що взаємозв’язок ніяк не ідеальний, так як тип речення – це не єдиний фактор, що відноситься до визначення ілокутивної сили. Його можна розглядати як початковий визначальний фактор і слід відмітити, що висловлювання розповідного типу речення буде твердженням, висловлювання питального типу речення буде питанням, висловлювання наказового типу речення буде директивою і висловлювання окличного типу речення буде вигуком тільки тоді, коли є особливі фактори: форма, значення, просодія, паралінгвістичний супровід чи контекст, щоб не обмежуватися завданням ілокутивної функції. Це доводить те, що синтаксична організація речення має важливу функцію, але інтонація відіграє не другорядну роль у визначенні типу речення. Н. Д. Арутюнова зазначає, що якщо є розбіжність в синтаксичному зразкові і просодичному супроводі, то функціональна роль залишається за інтонацією [4, 322].

Література:

1. Quirk R., Greenbaum S., Leech G., Svartvik J. A Grammar of Contemporary English. – Longman, 1972

2. Tsui A. B. M. English Conversation. – Oxford University Press, 1994

3. Гак В. Т. К диалектике семантических отношений в языке // Принципы и методы семантических исследований. – М.: Наука, 1976

4. Арютонова Н. Д. Предложение и его смысл. – М.: Наука, 1976