Політологія/10 Регіональні політичні процеси

К. пол. н. Кваша О. П., к. пол. н. Дементьєва В. В.

Донбаська державна машинобудівна академія

Особливості класифікації політичних культур регіонів України.

Хоча українська політична культура в загальних рисах повторює загальноєвропейські типи політичних культур, але вона має певні регіональні особливості, якими не варто нехтувати. Визначити ці особливості не просто. Деякі з них перебувають ще на стадії становлення, інші відмирають. Одні корелюються з політичною системою, що створюється, інші – з системою, що відходить у небуття. Окремі вже розгорнули свою якісну визначеність, осібні лише жевріють, хоча й заявляють про себе як необхідні та закономірні.

На думку відомого російського культуролога О. Флієра, політична культура – це один з найбільших сегментів цілісної локальної культури, який різниться певною місцевою специфікою тих чи інших ознак або комплексів характеристик. Специфіка цих ознак може бути породжена й накопичена з різних причин: порівняно ізольоване від основного ядра проживання певної групи, особливе віросповідання, специфічні станово-професійні функції, те саме, але ще й в умовах сильного господарсько-культурного впливу сусідів, інше етнічне походження, незавершене злиття народів, які утворюють етнос тощо [1, с.152–154]. Під цим кутом зору регіональна політична культура є тією частиною загальної політичної культури, яка відображає політичні, економічні та соціокультурні особливості життєдіяльності громадян конкретного регіону, забезпечує реалізацію їх конкретних прагнень та інтересів на державному рівні.

З погляду українського політолога С. Рябова, при визначенні поняття „політична культура” треба відштовхуватися від „розуміння людської спільноти як сукупності індивідів, які взаємопов’язані стосунками солідарності, поміж яких визначено визнану усіма ієрархічну залежність, де встановлені й дотримуються імперативні норми, за допомогою яких здійснюється регламентація взаємодії людей між собою, здійснено розподіл праці для забезпечення життєдіяльності усіх. При цьому солідарність – це властива окремій групі індивідів спільність інтересів, поглядів, цінностей, що мотивує їх до гуртування, узгоджених дій, взаємодопомоги, забезпечує існування групи як суспільної цілісності, створює „соціальний капітал”. Політична культура – це різні форми осмислення та свідомого, цілеспрямованого здійснення людьми практики існування спільноти в усіх формах суспільної солідарності. Це культура соціальності, шанування принципів соціальності (таких, зокрема як порядок, стабільність, добробут). Це – сукупність цінностей, які поділяють люди, знань і уявлень про влаштування суспільства.

Українська політична культура поєднує в собі різні системи цінностей, часом несумісні політичні орієнтації та діаметрально протилежні типи політичної свідомості, позитивні й негативні характеристики, містить в собі раціональні та ірраціональні чинники. Проте переважна більшість її характеристик концентрується навколо таких цінностей, як гуманізм, демократія, народовладдя заради свободи і незалежності. За роки незалежності Україна значно оновила структурні елементи політичної культури, цінності, навички, орієнтації, методи і прийоми політичної діяльності. Суспільство поступово звикає до політичного плюралізму, багатоманітності підходів до розв’язання нагальних політичних проблем, відкритого висловлення свого ставлення до політичних інститутів. Стає нормою позитивне настановлення на засвоєння світового досвіду, зростає почуття залучення України до світового політичного процесу. Але стара радянська тоталітарна політична культура, трансформуючись у нову систему цінностей, дає про себе знати у вигляді формального, відчуженого ставлення до офіційних політичних норм, цінностей та інститутів [2, с.156]. Через це українська політична культура є суперечливою, оскільки поєднує в собі дві протилежні системи цінностей – тоталітарну і демократичну.

Мало того, в сучасній Україні регіональні політичні культури, які акумулюють весь історичний досвід територій, стали головними детермінантами їх політичного досвіду. Політична культура як найважливіший елемент регіональної політики будь-якого суспільства пов’язує воєдино політичні інститути й процеси з політичною свідомістю через зразки поведінки, цінності, емоції, установки, стиль життя, сприйняття світу. Відтак на неоднорідність політичної культури впливає й регіональний менталітет, зумовлений міжконфесійними відмінностями, особливостями віровчень та культової практики православ’я й уніатства. Так, греко-католики, що переважно сконцентровані на Заході України, за своєю догматикою тяжіють до західноєвропейського християнства, пов’язаного з римським правом і поняттям приватної власності, до влаштування вільного особистого життя. Для православного населення Сходу України характерні колективістське ставлення до життєвих проблем, прагнення надособистісної мети, милосердя, співчуття до нужденних, поблажливість до людських вад тощо. Православний більше підпорядковується дисципліні під впливом зовнішніх обставин, а греко-католик – внутрішніх. Можна говорити про більшу готовність греко-католицького Заходу країни, на відміну від православного Сходу, до лібералізації суспільства, приватизації економіки, ринкової конкуренції. Усі ці обставини свідчать про те, що в Україні регіональна політична культура виявляється характерною основою регіональної політики.

Особливості регіональної політичної культури проявляються внаслідок складної взаємодії низки системотворчих чинників, серед яких необхідно відзначити передусім особливості геополітичного характеру, способу освоєння території, структури населення та його етноконфесійного складу, соціально-економічних складових, нагромадженого політичного досвіду, наявності традиціоналізму і державницької орієнтації, наявності регіональної системи політичної комунікації, регіональної політичної еліти тощо [3, 113]. Наприклад, на думку О. Проскуріної, „своєрідність регіональної політичної субкультури Донбасу зумовлена: 1) особливістю історичного характеру; 2) депресивним характером регіону й нерозв’язаністю багатьох важливих проблем; 3) поєднанням демократичних цінностей, традиціоналістських і патерналістських традицій, що послаблюються, з електоральною свідомістю, якій властиві високі очікування стосовно демократії і влади; 4) високим рівнем критичного настрою стосовно місцевої влади; 5) високим рівнем політичної участі населення порівняно з іншими регіонами країни; 6) клієнтельна модель організації елітних груп, для яких соціальний простір – це особиста домовленість між патронами клієнтельних груп. Деякі особливості цієї субкультури обумовлені прикордонним характером регіону, що проявляється в налаштованості проти запровадження приватної власності на землю, продажу її іноземцям тощо” [4, с.77].

Отже, регіональна політична культура як важливий компонент політичного процесу є складним багаторівневим і багатоаспектним утворенням, основною функцією якого стає відтворення політичного життя певного регіону, забезпечення спадкоємності політичного процесу. На кожному його етапі виникали протиріччя між регіоналізмом і державністю. Проте сучасний регіоналізм не потребує феодальної розрізненості. „Найбільш конструктивна ідея регіоналізму, – вважає О.Проскуріна, – полягає в досягненні множинності в єднанні, в цілісності, реалізації принципів демократії, захисті багатоманітності від уніфікації й знеособлення. Мета ефективної регіональної політики – забезпечити перевагу конструктивних начал, досягнення історичного компромісу і об’єднання спільним суспільним проектом” [4, с.75].

Література.

1. Золотарьова О. Регіональні гонки / О. Золотарьова // Дзеркало тижня. – 2001. – 15–21 вересня. – № 36 (360).

2. Сипко О. С. Політична свідомість і політична культура сучасної України: регіональні особливості в контексті проблеми формування української політичної нації / О. Сипко // Вісник ХНУ ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. – 2001. – № 518. – С. 72–77.

3. Кононов І. Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу / І. Кононов // Стосунки Сходу та Заходу України : минуле, сьогодення та майбутнє : матеріали Всеукраїнської конференції (Луганськ, 2006 р.) – Луганськ : Знання, 2006. – С. 5 – 27.

4. Проскуріна О. Політико-культурний вимір Донбаського регіону // Політичний менеджмент. – 2008. – №2 (29) – С. 127–135.