Лавріненко О. В.

 кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

 

Спірні доктринальні підходи до характеристики сутності юридичних засобів реалізації галузевого принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці

 

Аналіз змісту чинного КЗпП України, Закону України від 01.07.1993 «Про колективні договори і угоди» вживаються два суміжні терміни – «колективна угода» і «колективний договір». Професор В.І. Прокопенко, з думкою якого слід загалом погодитися, уважає, що «по суті колективний договір є різновидом колективних угод, який укладається на виробничому рівні» [1, с. 149]. Звичайно, і колективний договір, і колективні угоди слід уважати актами соціального партнерства, договірними формами трудового права, які регулюють соціально-трудові відносини, а тому мають багато спільних рис. От, скажімо, професор В.С. Венедіктов розмірковує над «правовою и общественно-моральной стороною» колективного договору [2, с. 60-61], з такого ж виходять і професори К.М. Гусов і В.М. Толкунова, коли пишуть, що «коллективный договор – это не только правовой акт, но и акт социального партнерства на уровне организации между работниками и работодателем. Он является также морально-политическим актом, так как определяет и условия поведения сторон морально-политического свойства (например, привлекать трудящихся к большему участию в управлении организацией, развивать производственную демократию или, например, не бастовать во время действия договора, если все его условия выполняются и это оговорено в его содержании)» [3, с. 137-138]. Але, як на нас, то більшість з означених цими дослідниками характеристик стосуються не лише колективного договору, а й інших актів соціального партнерства, насамперед – колективних угод. Слід солідаризуватися із твердженням В.С. Бердичевського, Д.Р. Акопова й Г.В. Сулейманової та використанням цими авторами в контексті, про який ідеться, такого «синтезованого» поняття, як «угоди про працю». Так, автори зазначають: «Соглашения о труде – новый источник трудового права, появившийся в последние годы. В отличие от других источников, исходящих от государственных органов, соглашения о труде являются актами социального партнерства... Соглашения – правовые акты, устанавливающие общие принципы регулирования социально-трудовых отношений, связанных с ними экономических отношений, заключаемые между полномочными представителями работников и работодателей на федеральном, региональном, отраслевом (межотраслевом) и территориальном уровнях в пределах их компетенции. Содержание соглашений определяется сторонами, что позволяет в равной мере учитывать интересы друг друга... Участие работников в управлении организациями – важный элемент политической стабильности в современном рыночном обществе и необходимое условие равноправного сотрудничества между трудом и капиталом, одна из форм социального партнерства... Социальное партнерство включает как двусторонние отношения между представителями работников и работодателем (работодателями, представителями работодателей), так и трехстороннее взаимодействие с участием органов государственной власти или органов местного самоуправления... Как и коллективный договор, соглашение является правовой формой социального партнерства» [4, с. 33, 47, 65, 73]. «Соціальне партнерство, – наголошує й П.Д. Пилипенко, В.Я. Бурак, З.Я. Козак, – є необхідною передумовою забезпечення сталого економічного розвитку й утвердження громадянського миру в суспільстві. Його становлення й розвиток є одним із важливих напрямів державної політики, поліпшення трудового потенціалу держави та соціально-економічних відносин» [5, с. 125]. «Юридичний погляд на предмет соціального партнерства, – зазначає Н.Б. Болотіна, – ...полягає в тому, що предметом соціально-партнерських домовленостей можуть бути: всі... питання, але в межах, не врегульованих імперативними нормами законодавства й не віднесених до компетенції відповідних суб’єктів, або врегульованих, – лише шляхом їх конкретизації й доповнення, а також установлення соціальних стандартів більш високого рівня, ніж це передбачено законодавством. У такому разі колективні домовленості будуть мати юридичну силу. Щодо питань, які виходять за ці межі, тобто залишаються неврегульованими або такими, що вимагають іншого правовстановлення, – такі питання можуть бути предметом політичних домовленостей, які ставлять своєю метою прийняття нових нормативних актів або зміни чинних. Прикладом таких домовленостей є переважна більшість положень Генеральної угоди. Такі зобов’язання сторін мають програмний характер, вони позитивно впливають на розвиток соціального законодавства в певному, бажаному для соціальних партнерів, напрямку, проте за їх невиконання не може наставати юридична відповідальність. Суспільна практика відчуває потребу у встановленні єдиного юридичного механізму соціального партнерства, який би передбачав правове становище сторін і суб’єктів соціального партнерства, переговорні процедури, механізм реалізації партнерських угод, рівень їх обов’язковості, а також вирішив би питання відповідальності (юридичної й політичної) за їх виконання» [6, с. 579]. Щойно проаналізовані доктринальні висновки є підставою для того, аби казати про наявність «суспільно-моральної сторони» [2, с. 60-61], чи розглядати в якості «морально-політичних актів» [3, с. 137-138] не лише колективних договорів, а й усіх інших наявних актів (колективних угод) соціального партнерства в сфері найманої праці як важливих юридичних засобів практичної реалізації галузевого принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці [7-9].

Література

1.      Прокопенко В.І. Трудове право. – К.: Вентурі, 1996. – 96 с.

2.      Венедиктов В.С. Конспект лекций по трудовому праву Украины. Ч. I. – Харьков: Консум, 1998. – 134 с.

3.      Гусов К.Н., Толкунова В.Н. Трудовое право России. – М.: Юристъ, 1997. – 468 с.

4.      Бердычевский В.С., Акопов Д.Р., Сулейманова Г.В. Трудовое право / отв. ред. В.С. Бердычевский. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. – 512 с.

5.      Трудове право України / за ред. П.Д. Пилипенка. – К.: Ін Юре, 2003. – 536 с.

6.      Болотіна Н.Б. Трудове право України. – К.: Вікар, 2003. – 725 с.

7.      Лавріненко О.В. Механізм реалізації принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці під час регулювання службово–трудових відносин працівників ОВС: теоретико–правові аспекти // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. – 2010. – Вип. 13. – Ч. 2. – С. 450–454.

8.      Лавріненко О.В. Сучасні проблеми застосування принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці під час регулювання службово–трудових відносин працівників ОВС та шляхи їх розв’язання // Вiсник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2010. – № 2. – С. 273–282.

9.      Лавріненко О.В. Система локального (місцевого) правового регулювання службово–трудових відносин працівників ОВС України в структурі галузевого трудо–правового принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці // Південноукраїнський правничий часопис. – 2010. – № 3. – С. 86–93.