Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Спеціальний понятійний апарат галузевого принципу єдності й диференціації правового регулювання трудових відносин: проблемний доктринальний дискурс

У трудо-правовій науці дослідженню онтолого-правових характеристик поняття «єдність» приділялася достатня увага вчених[1]. За обґрунтованим твердженням Р.З. Лівшиця, єдність тільки тоді є справжньою, коли вона диференційована, а диференціація досягає мети лише за умови її єдності [6, с 39]. Означена «діалектична формула» визнається абсолютною більшістю вчених, які займалися дослідженням проблем єдності та диференціації правового регулювання соціально-трудових відносин. Якщо охарактеризувати процес правотворчої діяльності в галузі трудового права мовою точних наук, то, влучно свого часу наголошував М.Й. Бару, слід зазначити, що дія «доцентрових» і «відцентрових» сил одержує своє природне вираження саме в єдності й диференціації норм трудового права [7, с. 45]. Схожу позицію обстоюють й інші автори[2].

Поняття «диференціація» походить від лат. differentia – розходження та означає поділ, розчленовування, розшарування цілого на різні частини, форми й ступені [13, с. 171]. Між тим, у науці трудового права до цієї категорії простежуються різні підходи. Так, ще С.Л. Рабінович-Захарін під диференціацією розумів такі розходження в нормах трудового права для різних категорій працівників, що випливають із характеру та змісту трудових відносин [14, с. 100]. За думкою B.I. Прокопенка, диференціація трудового законодавства – це встановлені державою відмінності в змісті і обсязі прав та обов’язків суб’єктів трудових відносин на певних підставах [15, с. 83]. Л.А. Сироватська наголошує вже, що диференціація правового регулювання праці виражається, зокрема, у тому, що спеціальними актами: конкретизуються загальні норми з урахуванням особливостей виробництва (наприклад, норми про оплату й охорону праці, про введення підсумованого обліку робочого часу тощо); встановлюються пільги (підвищується рівень гарантій) для осіб, що працюють у шкідливих і тяжких умовах праці; для деяких категорій жінок, неповнолітніх; для осіб зі зниженою працездатністю; встановлюються особливі, більш строгі заходи дисциплінарної і матеріальної відповідальності і спрощені підстави припинення трудового договору (в наслідок або особливих трудових функцій працівника, або серйозності наслідків порушення ним трудових обов’язків) [16, с. 23]. Натомість B.B. Жернаков, С.М. Прилипко та Г.С. Гончарова вказують, що диференціація – це розходження в нормах праці, обумовлені істотними особливостями умов праці в тій або іншій галузі, значенням її для народного господарства, розходженнями в суб’єктах трудових відносин, характером трудових зв’язків, кліматичними умовами [8, с. 42]. О.М. Ярошенко під диференціацією трудового законодавства розуміє поділ, розмежування його правових норм на підставі юридичне значимих елементів для конкретизації загальних положень законодавства про працю до відповідних категорій працівників [3, с. 32]. На думку Ф.Б. Штівельберга диференціація трудового права – це обумовлений об’єктивними обставинами законодавчий поділ правових норм на загальні, які регулюють працю всіх працівників, і спеціальні, що встановлюють особливості правової регламентації трудових відносин деяких категорій працівників [17, с. 29]. С.В. Попов стверджує своєю чергою, що «диференціація правового регулювання в першу чергу пов’язана з існуванням спеціальних норм, які встановлює певні особливості правового регулювання... Під диференціацією правового регулювання праці слід розуміти обумовлене об’єктивними, суб’єктними та соціальними чинниками розходження в змісті й обсязі прав та обов’язків суб’єктів трудових правовідносин» [5, с. 222, 231]. Якщо синтезувати наведені вище позиції численних авторів, то, зокрема, важко погодитися із твердженням Ф.Б. Штівельберга в частині. де дослідник стверджує, що диференціація трудового права – це виключно «законодавчий поділ» правових норм на загальні й спеціальні. Гадаємо, що таке може та реально здійснюється часто на рівні підзаконних актів. Коментуючи позицію С.В. Попова, можна зауважити, що цей автор у своїй дефініції не дотримується повною мірою правила єдності критерію класифікації підстав диференціації, а також вдається до тавтологічного підходу, позаяк «соціальними», як на нас, можуть бути як «об’єктивні» так і «суб’єктивні» чинники диференціації. B.B. Жернаков, С.М. Прилипко та Г.С. Гончарова, на наш погляд, тлумачать поняття диференціації необгрунтовано вузько, позаяк зводять характеристику останнього до «розходження» лише у «нормах праці», а не загалом у наявній системі трудових прав та обов’язків. Віддаючи належне міркуванням О.М. Ярошенка, зауважимо, що цей дослідник, на наш погляд, необґрунтовано зміщує акцент під час характеристики сутності поняття «диференціація» на поділ, розмежування «правових норм», а не, як воно має бути, обсягу та змісту трудових прав та обов’язків учасників соціально-трудових відносин. На наш погляд, поняття «диференціація правового регулювання трудових відносин» може бути сформульоване як установлені на певних підставах та за допомогою спеціальних норм, передбачених законодавчими або прийнятими відповідно до них підзаконними актами, відмінності (порівняно із загальними) у змісті й обсязі окремих трудових прав, обов’язків та повноважень певних категорій учасників соціально-трудових відносин. Саме з такого розуміння диференціації правового регулювання трудових відносин виходить автор цієї публікації у своїх наукових працях [18-24; 25, с. 36-37; 26, с. 72-74; 27, с. 32-33; 28, с. 71-73; 29-30].

Література

1. Трудовое право: Учеб. / Под ред. Смирнова O.B. – М.: Проспект, 1998. – 448 с.

2. Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. – К.: Вікар, 2004. – 725 с.

3. Ярошенко О.М. Джерела трудового права України: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.05. – Xарків: НЮАУ ім. Я. Мудрого, 2007. – 42 с.

4. Грузінова Л.П., Короткін В.Г. Трудове право України: Навч посіб. – К.: МАУП, 2003. – Ч. 1. – 128 с.

5. Попов С.В. Зайнятість та ринок праці в умовах ринкової економіки: Монографія. – Сімферополь: КЮІ ОДУВС, 2008. – 328 с.

6. Лившиц Р.З. Зароботная плата в СССР: Правовое исследование. – М.: Наука, 1972. – 271 с.

7. Бару М.И. Унификация и дифференциация норм трудового права // Советское государство и право. – 1971. – №10. – С. 45-50.

8. Трудовое право в вопросах и ответах: Учебно-справочное пособие / Под ред. В.В. Жернакова. – Xарьков: Одиссей, 2000. – 624 с.

9. Снигирева И.О. К вопросу об отраслевой дифференциации в советском трудовом законодательстве // Советское государство и право. – 1964. – №11. – С. 83-91.

10. Симорот З.К. Единство советского законодательства о труде. – К.: Высшая школа, 1988. – 273 с.

11. Пашков A.C. Правовое регулирование подготовки и распределения кадров. – Л.: Наука, 1966. – 176 с.

12. Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод личности. – М.: Прогресс-Универс, 1993. – 400 с.

13. Словарь иностранных слов. – М.: Рус. яз., 1978.

14. Рабинович-Захарин С.Л. К вопросу о дифференциации советского трудового права // Вопросы советского гражданского и трудового права. – М.: АН СССР, 1952. – С. 95-110.

15. Прокопенко B.I. Трудове право України: Підруч. – Xарків: Консум, 1998. – 480с.

16. Сыроватская Л.А. Трудовое право. – М.: Юрист, 1999. – 312 с.

17. Штивельберг Ф.Б. Основания и пределы дифференциации трудового права России: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05. – М., 2005. – 200 с.

18. Lavrinenko O.V. Discrimination and differentiation of legal regulation in sphere of labour relations of workers of law-enforcement bodies (IAB) of Ukraine: questions of the theory // Nowoczesnych naukowych osiagniec – 2008: Mat-ly IV мiedzynarod. nauk.-prakt. konf. (Przemysl, 1-14 lutego 2008 r.). – Przemysl: Nauka і studia, 2008. – T. 8. – S. 47-50.

19. Lavrinenko O.V. Application of a principle of an optimum combination of unity and differentiation of legal regulation of service-labour relations of persons of ordinary and commanding structure of law-enforcement bodies of Ukraine: questions of the theory // Современный научный вестник / Гл. ред. Н.Х. Корецкий. – Белгород: Руснаучкнига, 2008. – №14. – С. 3-29.

20. Лавриненко О.В. Механизм правового регулирования служебно-трудовых отношений работников органов внутренних дел: актуальные вопросы терминологии и методологии применения общих и специальных норм трудового права // Российский ежегодник трудового права. – 2007. – №3 / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. Е.Б. Хохлова. – СПб.: Санкт-Петербургский государственный университет, 2008. – С. 371-395.

21. Лавриненко О.В. Внутринациональная дифференциация трудового права: ее суть, средства и основные направления // Известия Гомельского государственного университета имени Франциско Скорины. – 2008. – №3. – С. 191-208.

22. Лавриненко О.В. Специальные нормы в структуре современного механизма единства и дифференциации правового регулирования трудовых отношений // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. – 2007. – Вип. 2. – С. 150-159.

23. Лавріненко О.В. Сучасний галузевий механізм диференціації правового регулювання: проблемні аспекти // Наукові дослідження – теорія та експеримент ’2006: Мат-ли II міжн. наук.-практ. конф. (м. Полтава, 15-17 травня 2006 р.). – Полтава: ІнтерГрафіка, 2006. – Т. 3. – С. 40-44.

24. Лавріненко О.В. Особливості застосування трудо-правового принципу поєднання єдності й диференціації правового регулювання під час комплектування атестованого персоналу ОВС України // Nauka: teoria і praktyka – 2007: Mat-ly czwartej miedzynarod. nauk.-prakt. konf. (Przemysl, 16-31 sierpnia 2007 r.). – Przemysl: Nauka і studia, 2007. – T. 3. – S. 51-52.

25. Лавриненко О.В. Правовое регулирование приема на службу в органы внутренних дел Украины: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.05. – Харьков, 1998. – 229 с.

26. Лавриненко О.В. Трудовое право Украины: наука, отрасль, учебная дисциплина (современное состояние и перспективы развития в XXI веке): Пособие. – Харьков: АВГ-Пресс, 2000. – 768 с.

27. Лавриненко О.В. Правовая и социальная защита работников органов внутренних дел Украины: Учебное пособие. – Харьков: Знание, 1999. – 590 с.

28. Лавриненко О.В. Правовая природа и порядок возникновения служебно-трудовых отношений работников органов внутренних дел Украины: Монография. – Донецк: Норд-Пресс – ДЮИ ЛГУВД, 2007. – 262 с.

29. Лавріненко О.В. Удосконалення законодавства про дисциплінарну відповідальність працівників органів внутрішніх справ // Становление современной науки ’2006: Мат-лы I межд. науч.-практ. конф. (г. Днепропетровск, 16-30 октября 2006 г.). – Днепропетровск: Наука и образование, 2006. – Т. 10. – С. 12-14.

30. Лавріненко О.В. Особливості дисциплінарної відповідальності працівників органів внутрішніх справ України: питання теорії та напрями вдосконалення спеціального законодавства // Вісник Донецького університету. – 2006. – Вип. 2. – Т. 2. – С. 438-446.

---

[1] Зокрема, за думкою O.B. Смірнова, зміст «єдності умов праці» означає, що основні норми, які встановлюють високий рівень умов праці, обов’язкові для всіх організацій, що застосовують працю громадян на основі трудового договору; вони поширюються на всіх працівників незалежно від сфери застосування праці, характеру виконуваних трудових функцій і системи оплати праці [1, с. 28]. Н.Б. Болотіна вказує, що єдність виявляється в «загальних нормах», які обов’язкові для всіх власників або уповноважених ними органів, їх може бути змінено тільки в бік поліпшення становища працівників порівняно з чинним законодавством [2, с. 216]. За твердженням О.М. Ярошенка, загальність принципів, вихідних положень у регламентуванні відносин цієї царини на всій території країни, взаємозв’язок основних трудових прав та обов’язків працівників і роботодавців визначають «єдність регулювання праці» [3, с. 20]. Л.П. Грузінова і В.Г. Короткін вказують, що «єдність трудового права» полягає у спільності конституційних принципів, основних трудових прав і обов’язків працівників і роботодавців. Вона полягає, за думкою цих дослідників, також у загальних нормативно-правових актах трудового законодавства, що поширюються на всю територію України; у загальних положеннях першої глави Кодексу законів про працю, які регулюють трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором із фізичними особами [4, с. 19]. «Стосовно питань зайнятості, – зазначає вже С.В. Попов, – єдність правового регулювання виявляється в існуванні загальних норм у цій сфері, які поширюються на всіх без виключення мешканців держави. Так, відповідно до Закону України «Про зайнятість населення», держава гарантує працездатному населенню в працездатному віці в Україні: а) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; б) захист від необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу й незаконного звільнення, а також сприяння в збереженні роботи; в) безплатне сприяння в підборі підходящої роботи й працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку; г) компенсацію матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість; д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; е) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги; є) виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім’ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги; ж) включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу; з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями. Серед основних принципів державної політики зайнятості населення, закріплених у ст. 3 Закону України «Про зайнятість населення» є такий: «забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі; віку, політичних переконань, ставлення до релігії, у реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб». Взагалі , – підсумовує автор, – сьогодні весь цивілізований світ намагається більш послідовно здійснювати принцип рівності громадян» [5, с. 218-219].

[2] Так, B.B. Жернаков, С.М. Прилипко та Г.С. Гончарова вказують, що єдність не виключає, а, навпаки, передбачає диференціацію [8, с 42]. І.О. Снігірьова також розглядає єдність і диференціацію трудового права як «дві сторони одного явища», у зв’язку з чим пояснює їхній нерозривний зв’язок. Зрівняння умов праці спричиняє усунення багатьох розходжень у правовому регулюванні праці і є базою для єдності. Збереження розходжень в умовах праці є основою для диференціації норм трудового законодавства. Про необхідність єдності правового регулювання, на думку вченого, можна говорити тільки тоді, коли немає відмінностей, що породили особливі норми, або поява диференціації не була в достатній мірі обґрунтованою [9, с. 89]. За думкою З.К. Симорота, єдність і диференціація не тільки не протиставляються одне одному, а між ними існує взаємозв’язок, який полягає в тому, що диференціація законодавства про працю мислиться лише в межах його єдності. Диференційовані норми не повинні виходити за межі загальних принципів трудового права, його цілей і інших чинників єдності законодавства про працю [10, с. 5]. Свого часу й О.С. Пашков писав, що стосовно до сфери трудових відносин диференціація законодавства означає забезпечення рівних можливостей відтворення робочої сили при різних умовах її застосування (у галузях важкої індустрії, у районах із суворими кліматичним умовами, у виробництвах зі шкідливими або важкими умовами праці й т.п.). Така диференціація не тільки не порушує принципу рівності, а, навпаки, забезпечує його послідовне проведення в життя [11, с. 105]. Ф. Люшер також виходить із того, що «принцип рівності» не перешкоджає тому, щоб закон установлював неоднакові норми у відношенні категорій осіб, що знаходяться в різному становищі, але це можливе лише за умови, якщо така невідповідність «виправдана реальним розходженням у становищі й не є несумісною з кінцевою метою закону» [12, с. 201].