к.с.г.н. Білокур М.Д., к.е.н. Кривонос А.О., ст..викл. Журбін В.Д.

Дніпропетровський інститут

Міжрегіональної академії управління персоналом

ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Виробництво сільськогосподарської продукції завжди розглядалось і розглядається як багатогранна сфера людської діяльності, як важливий аграрний сектор економіки України.

Позитивний результат управління в значній мірі залежить від того як організовані земельні відносини в державі і наскільки активно члени того чи іншого колективу впливають на процес вибору і прийняття управлінських рішень. Тобто мова йде про те щоб керівник того чи іншого с-г. підприємства створював умови для самореалізації співробітника як особистості, щоб кожен член колективу одержував задоволення від тієї роботи, яку він виконує. Такі умови можливо створити тоді, коли співробітник дуже добре усвідомлює, що він являється реальним власником землі і майна.

Власність, як наукова категорія в її теоретичному та практичному аспектах є фундаментальною проблемою не тільки політичної економії і юриспруденції, а й усіх суспільних наук. Це зумовлено тим, що власність є основою життєдіяльності суспільства.. Останнє пояснює, чому власність завжди знаходилась, знаходиться і буде знаходитись у центрі уваги теоретиків і практиків на всіх етапах розвитку людства.

Категорія “власність” на сьогодні має безліч визначень від повсякденного розуміння її як відносин “людина - річ” до того, що під власністю розуміються просто речі - продукти природи чи діяльності людей.

На наше глибоке переконання при визначенні власності треба виходити з того, що це природне почуття, інстинкт людини як індивідууму. Не даремно ж У.Джеймс говорив : “Інстинкт власності - фундаментальний інстинкт природи людини”. Саме тому ми вважаємо, що власність - це почуття потреби приналежності, володіти, розпоряджатися і використовувати об¢єкт власності, яка повинна бути захищена законом. Власність - це приналежність, індивідуалізованість, це те, що можна знищити тільки шляхом переродження індивідууму.

Дослідники з цієї проблеми мають різні думки і на наш погляд до цього часу не дійшли одної думки. При цьому слід звернути увагу на те, що одні автори, наприклад, Рибалкін В.О. і Лазня І.В. вважають, що життєдіяльність кожного окремого індивіда так чи інакше безпосередньо чи опосередковано пов¢язана з життєдіяльністю інших індивідуумів і тому власність має місце, існує лише у відносинах між людьми. Саме тому вони вважають, що власність - це відносини індивідів один до одного відповідно їх відношенню до об¢єктів власності : предмет або річ стає дійсно власністю лише у відносинах між людьми. Зміст та внутрішню структуру власності утворюють вольові, свідомі, тобто ідеальні за своєю субстанцією відносини приналежності, володіння, розпорядження та використання об¢єкту власності.

Виходячи з такого тлумачення поняття власності – ця категорія має економічний, юридичний та психологічний аспекти.

Економічний зміст власності складається з системи реальних діяльних відносин володіння, розпорядження та використання об¢єктів власності в процесі їх виробництва, розподілу, обміну та споживання, тобто сукупність трудових, техніко-технологічних та соціально-економічних виробничих відносин як відносин привласнення - присвоєння. Ці відносини становлять економічну основу (систему) суспільства.

Юридичний зміст власності - це сукупність вольових, свідомих (ідеальних) відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об¢єктів власності, які оформляються правовими нормами, тобто правомочності людей відносно того, чим вони можуть володіти, розпоряджатися та користуватися.

Психологічний зміст власності лежить в самій природі людини, якій притаманне це почуття.

Крім того вивчення еволюції власності у тривалому історичному часі дає змогу відмітити таку тенденцію : на перших етапах свого розвитку людство використовує тільки спільні, колективні форми власності на землю (на наш погляд форми господарювання), а з появою можливості індивідуального виживання людини на основі певного розвитку продуктивних сил з¢являються різні форми власності, в тому числі і приватна на землю та інші засоби виробництва. Тут слід підкреслити, що приватна власність має велику суспільну користь та ефективність - сприяє демонополізації економіки, посилює в їй конкурентні основи, робить її більш гнучкою, здатної до швидкої саморегуляції без бюджетних ін¢єкцій. Вона також успішно вирішує багато соціальних задач, робить людину незалежною від держави, дозволяє людині добиватися рівного положення з іншими суспільними структурами, сприяє утвердженню демократії в суспільстві та інші.

Але на думку деяких авторів з цієї проблеми приватна власність несе в собі і ряд негативних сторін, а саме : експлуатацію людини людиною (при державній формі власності держава експлуатує людину і тим породжується безгосподарність, безвідповідальність), веде до нетрудової майнової диференціації людей і їхніх прибутків, призводить до загострень соціальних відносин. В таких умовах держава повинна брати на себе обов¢язок пом¢якшити ці та інші негативні наслідки приватної власності.

Давно відомо, що ефективність с.-г. виробництва залежить від того як відпрацьовані поняття власності на землю і майно. Багато дослідників цієї проблеми схильні оцінювати форму власності на землю не тільки з економічних позицій, а й з точки зору шляхетності, духовності, справедливості, моралі. Один із відомих російських письменників ХУІІІ століття Пнін писав (цитується по Новикову Ю.Ф.) “Собственность! Священное право! Душа общежития! Источник законов! Мать изобилия и удовольствий! Где ты уважена, где неприкосновенна, там только благословенна страна, там только спокоен и благополучен гражданин. Права твои не могут существовать ни в рабстве, ни в безналичин. Земледелие не может процветать там, где никто не имеет ничего собственного”. Видатний російський філософ В.С. Соловйов ще на при кінці позаминулого століття писав, що власність це ідеальне продовження особистості в речах або перенесення її на речі в тому числі і на землю.

Інший російський філософ М.А. Бердяєв вважав, що власність на землю являє собою більш шляхетне відношення до землі чим її націоналізація. Тобто перед державою завжди поставало питання вирішити проблему земельних відносин між людьми, які пов’язані з володінням та користуванням землею і є складовою частиною всієї системи виробничих відносин кожної окремої історичної епохи. Саме тому матеріальні виробничі відносини, пов’язані з володінням і користуванням землею як засобом виробництва і предметом праці, визначаються як земельні відносини.

Основою земельних відносин являється та чи інша форма власності на землю, яка обумовлює володіння і користування землею. Саме від форми власності на землю залежить характер її використання. Отже земельні відносини певним чином впливають і на розвиток продуктивних сил суспільства.

У 1917 році на теренах царської Росії виникла нова держава, яка дуже швидко провела націоналізацію землі. Націоналізація землі буває двох типів – придбання землі державою за гроші, тобто викуп і придбання державою землі без грошей. В ті часи в нашій державі націоналізація земель була проведена безоплатно, без викупу із приватної власності. На території сучасної України націоналізація земель почалася в 1918 році.

Таким чином, націоналізація земель сприяла виникненню нового типу земельних відносин – соціалістичних, які базувалися на суспільній власності на землю. Але як засвідчила багаторічна практика такі земельні відносини не сприяли об’єктивно необхідному ефективному розвитку продуктивних сил, що і призвело до розпаду Радянського Союзу.

В теперішній Україні, як і в інших державах світу проходять відчутні зміни у земельних відносинах. Наприклад, в Китаї власність на землю відділена від землекористування і землеволодіння. Там продається право користування землею і, таким чином, земельні відносини включаються в ринкові механізми.

Звертає на себе увагу той фактор, що в законодавстві багатьох країн досить чітко простежується тенденція посилення державного регулювання земельних відносин, і в першу чергу власності на землю. До речі, початок державного втручання у земельні відносини припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття, коли уряди деяких держав почали обмежувати долю договорів, які укладали власники землі. Наприклад, у Німеччині законом 1896 року було введено єдине успадкування земель селянських господарств, а у Франції, такий закон був прийнятий в 1909 році, у Швеції – 1912 році. А Конституція Італії 1947 року поклала на приватних власників на землю ряд зобов’язань з метою раціонального використання земель та справедливих соціальних відносин до яких відносять граничні розміри с.-г. землеволодінь по регіонах і зонах, необхідність меліорації, пріоритет дрібної і середньої земельної власності. А в Конституції ФРН 1949 року записано, що власність на землю зобов’язує користатися нею відповідно до загального благополуччя населення. Майже такі самі принципи містить і Конституція Іспанії. У багатьох країнах прийнято закони про ліквідацію черезсмужжя, тобто раціональне землевпорядкування. Слід також підкреслити, що у законодавстві багатьох країн прийняті спеціальні норми, які зобов’язують землеволодільців використовувати землю найраціональніше. Наприклад, цивільний кодекс Франції передбачає можливість вилучення земельних ділянок (з виплатою їх вартості) у власників, які не обробляють їх чи допустили зниження родючості, або нанесли своїм використанням цієї землі збитки суспільним інтересам.

У Іспанії закон 1953 року про охорону і поліпшення с.-г. угідь зобов’язує власників землі застосовувати агротехнічні прийоми відповідно до норм, які визначило міністерство землеробства.

Державне регулювання земельних відносин в Україні здійснюється сільськими, селищними, міськими, обласними Радами народних депутатів, Верховними радами Криму та України, а державне управління у галузі використання і охорони земель здійснюється Кабінетом Міністрів України, урядом Автономної Республіки Крим, місцевими Радами народних депутатів, їх виконавчими органами, Державним комітетом по земельним ресурсам України, Міністерством аграрної політики, Міністерством екології та природних ресурсів та інші спеціально уповноваженні на це державні органи.

Роль держави в регулюванні земельних відносин зводиться до наступних функцій: 1. Розпорядження єдиним державним земельним фондом; 2. Визначення основних положень землевпорядкування і землекористування; 3. Розробка перспективних планів раціонального використання земельних ресурсів України для забезпечення потреб с.-г. виробництва та інших галузей економіки; 4. Затвердження планів загальнодержавних заходів меліорації земель, підвищення родючості ґрунтів, а також визначення основних положень охорони ґрунтів від ерозії, засолення та інших процесів, які погіршують стан ґрунтів; 5. Державний контроль за використанням земель; 6. Встановлення єдиної системи і порядку ведення земельного кадастру; 7. Встановлення порядку складання щорічного земельного балансу.

Необхідно також підкреслити що роль держави в регулюванні земельних відносин слід розглядати у взаємозв’язку чотирьох об’єктивно притаманних земельним відносинам аспектів: - політико-психологічному, економічного, екологічного і правового. Такий підхід надає можливість теоретично чітко розмежувати вплив політики, економіки, екології і права на формування і розвиток земельних відносин, а відповідно і на ви користання та охорону земель. Але слід особливо наголосити на тому, що на сьогодні чіткого обґрунтування в теоретичному і практичному аспектах механізму державного регулювання раціонального використання і охорони земель в Україні немає.

Коротко розглянемо кожний з 4^х аспектів.

З переходом до ринкової економіки змінюється характер виробничих відносин і продуктивних сил, а також будуть змінюватись і земельні відносини. В таких умовах все більше буде поширюватись приватна власність на землю. Саме тому державне управління земельними ресурсами і охороною земель повинно мати системну і гнучку політику. Також треба враховувати, що в демократичному суспільстві виробничі відносини повинні (умовно кажучи), працювати на людину. В такому аспекті повинні розглядатись і земельні відносини. З цього витікає, що політика держави в галузі земельних відносин повинна бути направлена на захист приватної форми власності на землю у взаємозв’язку економіки і екології. Чинник взаємозв’язку економіки і екології зумовлює регіональний характер земельних відносин. Адже в кожному регіоні необхідно вирішувати свої екологічні проблеми, які обов’язково будуть впливати на економічний аспект організації раціонального використання та охорони земель, з одночасним урахуванням природно-історичних особливостей регіону. Психологічну сторону цього аспекту треба розглядати з тих позицій, що держава вивчає і дуже добре знає і враховує настрій, відношення, розуміння, бажання конкретної людини бути активним у вирішенні тієї чи іншої проблеми.

Слід підкреслити, що держава як економічний та основний суб’єкт земельних відносин виступає носієм загальних соціально-економічних інтересів, реалізує їх, а всі інші суб’єкти являються носіями приватних економічних інтересів. Тому саме головне призначення держави як суб’єкта управління земельними відносинами – не отримання доходу від власності, а регулювання діяльності всіх суб’єктів, яким земля передана в користування, і саме в цьому регулюванні полягає власна економічна діяльність держави.

Для досягнення соціально-економічної рівноваги і стабільності в суспільстві держава застосовує цілий ряд методів з яких виділяють три основних:

а) державне регулювання розміру земельного податку;

б) держава сприяє створенню ринків приватної землі і виступає в ролі їх регулятора;

в) держава регулює раціональне використання і охорону земель в процесі стимулювання та надання коштів на заходи для підвищення продуктивності земельних ділянок, створення інфраструктури в населених пунктах тощо. Повинні бути впроваджені механізми регулювання.

Механізм економічного регулювання земельних відносин полягає у зосередженні коштів від земельного податку (розмір якого залежить від якості й місця розташування земельної ділянки) в органах управління. Перерозподіл цих коштів здійснюється державою (в особі центральних і місцевих органів влади) для здійснення екологобезпечного і раціонального використання і охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, вирівнювання соціально-економічних умов господарювання на землях різної якості, фінансування витрат та ведення земельного кадастру, проведення землеустрою та моніторингу земель, а також розвитку інфраструктури населених пунктів.

Екологічний – це раціональне використання земельних ресурсів з урахуванням екологічних вимог, законів.

Правовий аспект. У системі правового регулювання земельних відносин є таке поняття як земельно-правова норма. Земельно-правова норма – це встановлене або санкціоноване державою правило, яке регулює взаємовідносини окремих осіб за відношенням до землі, надаючи їм відповідні права і накладаючи на них юридичні обов’язки.

Отже земельні правовідносини – це юридична форма визначеного кола економічних відносин в галузі використання землі. Саме через ці відносини держава закріплює і розвиває відповідні земельні відносини з метою створення умов для раціонального використання й охорони земель.

Земельні правовідносини за основними інститутами земельного права поділяються на такі види і різновидності:

1. Земельні правовідносини у сфері власності на землю, які регулюються відповідними законами України. У виключній державній власності залишаються лише землі, які мають особливе соціально економічне та екологічне значення.

2. Земельні правовідносини у сфері регулювання земельних відносин. У відповідності з чинним законодавством за державою залишено виконання цілого ряду функцій з регулювання земельних відносин. По-перше, держава встановлює поділ земельного фонду на окремі категорії земель. По-друге, держава здійснює моніторинг всіх земель. По-третє, ведення земельного кадастру. По-четверте, проведення землеустрою за державний кошт. По-п’яте, держава передає землю у власність, в окремих випадках залишаючи за собою право позбавляти права власності на землю. По-шосте, здійснення державного контролю.

3. Земельні правовідносини у сфері землеволодіння і землекористування а) сільськогосподарського призначення, б) населених пунктів і т. ін.

Зараз слід наголосити, що перші землеробські цивілізації Європи з’явилися на території сучасної України. Цьому сприяли умови (величезні площі родючих ґрунтів і помірний клімат). Починаючи від VІ ст. н. е. землеробські племена поступово займають землі, які практично збігаються з територією України, закладають основу українського народу і таким чином, український народ є аборигеном на своїх землях. Часом пізніше у племінно-родові часи кожна родина займала таку територію, яка їм була необхідна для ведення господарства. Основою для володіння землею в ті часи було вкладання в неї праці (розробка нових земель). Основною одиницею сільського господарства було дворище, яке об’єднувало в собі окремих родин. Декілька дворищ створювали громаду, яка розпоряджалась частиною земель для загальних потреб дворища. Громади сусідніх дворищ поступово стали об’єднуватися в села. Дворища з часом стають економічно самостійними господарствами. А спільні справи в селах вирішують на зборах старшин поодиноких дворищ. Для ведення справ села громада обирала старшину. Протягом VII-IX століття племінний устрій поступово перетворюється на князівський. Так сформувалась Київська Русь. З приходом цього ладу розвивається земельна власність, урізноманітнюються її форми. Існування приватної власності на землю в Київській Русі підтверджується даними про продаж, дарування і конфіскацію земельних володінь.

Суспільний лад Київської Русі, а потім і Галицько-Волинського князівства базувався на вільному та економічно незалежному селянстві.

З XІV ст. в долю України почали втручатися інші країни. В кінці XІV ст. після занепаду Галицько-Волинського князівства українські землі відносно мирним шляхом переходять під владу литовського великого князя. Зміна в управлінні державою спричинила зміни в земельному устрою Великий князь литовський був розпорядником всіх земель. З появою великих землеволодінь вільних земель ставало все менше і стали виникати ускладнення при розподілі земель. Виникла об’єктивна необхідність перерозподілу земель. У 1557 році був виданий “Устав на волоки Господаря его милости во всём Великом княжении литовском”, тобто це була правова основа проведення земельної реформи. Волока – це одиниця поверхні, яку пізніше назвали ланом, вона дорівнює 17 га. Ця реформа примусово вводила трипільну систему землеробства, передбачала можливість створення фільварків – великих товарних господарств. Це створювало можливості для продажу зерна в Європу.

З метою вдосконалення земельних відносин в аграрному секторі економіки в Україні було прийнято цілий ряд законодавчих актів, в яких визначалися шляхи і напрямки раціонального використання земель і підвищення ефективності роботи с.-г. підприємств. У відповідності з цим законодавством в сільському господарстві віддали перевагу організації товариств з обмеженою відповідальністю, засновниками яких в переважній більшості виступали бувші керівники і спеціалісти с.-г. підприємств. Товариства з обмеженою відповідальністю створювалися на умовах оренди землі і майна і очолив це товариство одноосібно директор. В таких умовах селяни (власник землі і майна) передавали землю і майно в оренду, працює на своїй землі, використовує своє майно, але розпоряджатися результатами своєї праці не має права. Причому, орендна плата за землю встановлена приблизно 2% визначеної ціни на землю за 1 га. Така мізерна орендна плата за землю і майно, а також усвідомлення селянами (особливо молодими) того, що він не являється реальним власником землі і майна, призвело до того, що з села стали виїздити молоді люди, село катастрофічно стало старіти. Зникають школи, дитячі садочки, підприємства сфери обслуговування та інші складові інфраструктури села.

Саме тому форму господарювання в галузі сільського господарства треба вибирати таку, яка б відповідала формі власності на землю і майно. Такою формою господарювання в цій галузі на наше глибоке переконання являються кооперативи.

В кооперативах управління організується на демократичних принципах, які розуміють, сприймають і плідно та ефективно використовують всі члени кооперативу. Тому структура управління в кооперативах являється відкритою, зрозумілою, ефективною і такою, що відповідає психології селянина.

В кооперативі створюються колективні та колегіальні органи управління.

До колективних органів управління кооперативом відносять: загальні збори членів кооперативу та збори членів виробничих, переробних та обслуговуючих структурних підрозділів.

До колегіальних – відносять такі органи, до складу яких обирається встановлена статутом кількість членів органу управління. В кооперативах до таких органів відносять ревізійну комісію та правління кооперативу.

Одночасно слід підкреслити, що в товариствах з обмеженою відповідальністю керівника цього товариства на посаду директора вибирають (фактично призначають) засновники цього товариства, а в кооперативах керівника, тобто голову кооперативу обирають на загальних зборах всіх членів кооперативу. На цих же зборах обирають членів правління і ревізійної комісії. По результатам роботи за кожен квартал голова кооперативу, як підзвітний вищому органу управління, звітує перед загальними зборами членів кооперативу. Таким чином в кооперативах створюються об’єктивні умови по раціональному і ефективному використанні земельних угідь, а за державними органами залишаються функції, які пов’язані з розробкою відповідних норм, правил, умов.

Список використаної літератури

1. Третяк А.М. Управління земельними ресурсами та реєстрація землі в Україні – Київ, 1998. – 224 с.

2. Новиков Ю.Ф. ХХІ-ый стать или не быть, Запорожье: ЗГУ, 1999 –695 с.

3. Гаєць В. Соціогуманітарні складові перспектив переходу до соціального орієнтованої економіки в Україні – Економіка України, №2, 2000 р. С. 9

4. Рибалкін В.О., Лазня І.В. Теорія власності. К.: Логос, 2000 – 279 с.

5. Франко І. Економічні праці (1888-1907) К.: Наукова думка. –1985-768 с.

---