Секція «История»

Підсекція «Отечественная история»

Баранова Н. В.

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

Роль Київських митрополитів ХІХ ст. в занепаді Києво-Могилянської й Київської духовної академій

Історія церкви в Україні являє собою досить значний пласт історичних фактів і подій. І ми маємо на сьогоднішній час велику кількість публікацій і досліджень у цьому напрямку. Історики вивчають найрізноманітніші аспекти – політичні, економічні, соціальні, національно-культурні, в яких висвітлюється роль церкви у розвитку суспільства. Чимало місця в цих роботах відводиться й діяльності окремих особистостей та їх ставленню до тих чи інших церковних і освітніх інституцій. Однак період XIX століття, якщо розглядати його з позиції вивчення діяльності митрополитів Київських, особливо в контексті їх ставлення до таких важливих осередків духовності й культури, як Києво-Могилянська, а потім і Київська духовна академія, залишається найменш дослідженим.

Детальний аналіз історії цих духовно-освітніх інституцій з позиції ставлення до неї Київських митрополитів XIX століття дасть можливість нарешті по-новому поглянути й об’єктивно оцінити справжню діяльність Київських церковних ієрархів у царині духовної освіти. А звернення до попереднього досвіду діяльності Київських митрополитів XIX століття з урахуванням їх помилок у ставленні до важливих духовних та освітніх осередків, стане реальною пересторогою від можливих помилок для нинішніх як духовних так і політичних лідерів країни, які повинні усвідомити важливість внеску Києво-Могилянської академії у скарбницю духовності України.

Спроби Київських митрополитів з остаточного придушення українського духу шляхом сприяння занепаду найвеличніших духовно-освітніх інституцій, таких як Києво-Могилянська, а потім і Київська духовна академія, розпочалися у кінці XVIII століття, коли Катерина ІІ вирішила провести в Україні форсовану русифікацію у сфері вищої освіти і в якості помічника для впровадження в життя своїх планів залучила передостаннього митрополита XVIII століття Самуїла Миславського. При ньому у 1783 – 1784 рр. навчальний процес переводився на російську мову. Він здійснює також уніфікацію навчальних предметів, що читалися в академії відповідно до Московського та Петербурзького університетів.

Справу Самуїла Миславського з упровадження в життя царських реформ в царині вищої освіти продовжив останній митрополит XVIII століття Ієрофей Малицький. Завдяки його старанням, духовна реформа Павла І 1798 року сприяла перетворенню академії у звичайний вищий духовний навчальний заклад Російської імперії, у такий спосіб повністю зліквідувавши традиційну для Києво-Могилянської академії західноєвропейську структуру освіти, котра була притаманна їй упродовж XVII – XVIII ст. У цей період навчальний заклад позбавляється колишньої матеріальної бази, асигнування на його потреби виділяються мізерні. Друкування українською мовою заборонено, українізми з текстів професорів нещадно викреслювалися. Через це найкращі вихованці переходять чи то в Медико-хірургічну академію (Д. Велланський), чи то в монастир (А. Смирницький) [].

Київські митрополити XIX століття замість того, щоб захистити національну самобутність Києво-Могилянської Академії, патронами якої вони були, продовжували систематично впроваджувати в життя реформи в системі духовної освіти. Ініціатором їх були особисто російські царі, починаючи з Олександра І, а авторами нової ідеології академічного навчання стали представники російської церковної й світської еліти. Зазначимо, що до розробки реформ у сфері духовної освіти не було залучено жодного з українських церковних діячів. Вочевидь тому реформи проводилися без урахування національних особливостей розвитку вищої духовної освіти в Україні. Недоліки, властиві духовним академіям Росії штучно приписувались на рахунок Києво-Могилянської Академії. Саме тому ті нововведення, які були добродійні для Петербурзької й Московської духовних академій, стали для Києво-Могилянської неначе ліками для здорової людини, які не принесли нічого, крім шкоди.

Київський же митрополит Серапіон Александровський замість того, щоб передбачити негативні наслідки реформи вищої духовної освіти в Україні, сам виступив її палким ініціатором й провідником. Апогеєм же цього сліпого віднопідданства стає впровадження їм в життя наказу синоду від 14 серпня 1817 року, за яким Києво-Могилянську Академію було закрито. У вересні 1817 р. її перетворили у Київську духовну семінарію. Рішення Комісії духовних училищ стосовно реформи Києво-Могилянської академії стало її повним розгромом і визначна роль у цьому належить Київському митрополиту Серапіону Александровському. У 1819 році на зміну Києво-Могилянській була відкрита Київська Духовна Академія при палкому сприянні того ж митрополита Серапіона, який уважав це позитивним для подальшого розвитку духовної освіти. Хоч для Києва і України ліквідації її найдавнішої вищої школи була фактом болючим і різко негативним.

Наступники Александровського на Київській митрополичій кафедрі продовжували його політику з упровадження в життя нових царських реформ щодо розвитку духовних академій, які остаточно викорінили з Київської Духовної Академії могилянські традиції і зробили з неї суто духовний навчальний заклад, аналогічний академіям у Москві і Петербурзі. Велика увага в ньому приділялася вивченню російської церковної історії, а переважну більшість серед вихованців становили росіяни.

Таким чином, зробивши спробу переосмислення діяльності Київським митрополитів ХІХ ст. в царині духовного розвитку українського народу в контексті їх ставлення до Києво-Могилянської, а згодом до Київської духовної академії, зазначимо, що саме їх діяльність сприяла перетворенню найдавнішої вищої школи України у типово російський навчальний заклад. Занепад же цього споконвічного осередку духовності і культури України в свою чергу негативно позначився на духовному розвитку українського народу у ХІХ ст.