Татарченко О.Б., аспірант кафедри українознавства Херсонського національного технічного університету

Становлення автокефальної церкви на території Херсонської та Одеської єпархії

Сьогодні, коли у нашій державі йде мова про створення української помісної церкви, слід пам’ятати як проводилася боротьба за українізацію та незалежність української церкви у перші роки після двох російських революцій початку ХХ століття. Найяскравішим прикладом такої боротьби є історія Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).

Слід зазначити, що діяльність УАПЦ на рівні країни в певній мірі вже досліджена. У розробку цієї теми зробили вагомий внесок такі історики як: Власовський І., Ігнатуша О., Євсєєва Т., Пилявець Л., Турченко Ф. та ін. Однак, діяльність УАПЦ у регіонах і, зокрема, на Півдні України, незважаючи на значні зусилля миколаївських істориків Тригуба О. та Балягузової О. ще потребує проведення подальших досліджень із всебічним використанням місцевого фактичного матеріалу. Ці дослідження необхідні для того, щоб розкрити всю глибину та складність розвитку автокефальної церкви у регіонах України. Автор даної доповіді пропонує, зокрема, розглянути процес становлення УАПЦ на території Херсонської та Одеської єпархії.

Автокефальна церква (від авто… та грец. kephale – голова), у православ’ї - самостійна церква, адміністративно незалежна від інших церков [1]. І, дійсно, головним сенсом утворення УАПЦ була її самостійність та незалежність.

Вже після Лютневої революції 1917 року в Україні відбулися процеси, що призвели до розгортання церковно-православного руху. Але досягнення цим рухом своїх цілей було зовсім нелегким. Так, у березні 1917 року було створено Виконавчий комітет духовенства і мирян, який виступив за відокремлення українських парафій від РПЦ. Також навесні організувалося Братство воскресіння Христа. Саме ці організації виступили за скликання Всеукраїнського церковного собору. Того ж року у листопаді для скликання собору було утворено комітет, який згодом реорганізувався у Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Собор відбувся в 1918 році на трьох сесіях (7-19 січня, 21 червня – 11 липня, 30 жовтня – 12 листопада). Наслідком роботи Собору стало проголошення автономії української православної церкви. Проголосити автокефалію завадила промонархічна ієрархія РПЦ. Спроба Директорії декретом від 1 січня 1919 року затвердити автокефалію теж не мала успіху, бо вже того ж року в Україні знову встановилася радянська влада. Просувати автокефальну ідею не вдавалося. До того ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій. ВПЦР не погодилася з таким станом справ і тому 5 травня 1920 року на своєму пленумі проголосила автокефалію української православної церкви [2].

Остаточним кроком на шляху до організаційного оформлення УАПЦ став Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор, що проходив у Києві 14-30 жовтня 1921 року. Собор оголосив про автокефалію, самостійність та незалежність УАПЦ від інших церков. Владу у Церкві було передано Радам, які складалися з мирян. Великі Збори було вирішено проводити два рази на рік. Одну третину зборів повинно були складати духовенство, а дві третини – миряни. Також, члени Собору дозволили змінювати церковні канони. Завдячуючи цьому рішенню, Собор вирішив, що “внаслідок неможливості мати канонічно висвячених єпископів, треба рукоположити їх за прикладом застосовуваної якийсь час практики в Олександрійській церкві – покладанням рук без єпископської хіротонії” [3]. Першими, кого рукоположили священики, стали протоієрей Василь Липківський, котрий став митрополитом УАПЦ і протоієрей Нестор Шараєвський. Вони, в свою чергу, рукопоклали 27 єпископів [4].

Після даного Собору УАПЦ почала поширювати свій вплив в Україні. Але, на території Херсонської та Одеської єпархії прихильники автокефальної церкви почали з’являтися вже з 1920 року. Це стало можливим після поразки війська Денікіна А.І. і встановлення радянської влади, яка поширила своє законодавство на Південь України, котре дозволило реєструвати релігійні громади. Так, у 1920 році прихильність до УАПЦ виявили віруючі наступних парафій: Успенського собору м. Одеси [5]; громади с. Скалевого, Новоархангельської волості Першотравенщини [6]; Свято-Духівської церкви м. Херсона [7]; у 1921 році – новоствореної церкви Св. Мучениці Олександри м. Херсона [8]; прихожани церкви с. Маркова Першотравенщини [9] та Свято-Григоріївського (Адміралтейського) собору м. Миколаєва [10]. Як бачимо, у всіх великих містах єпархії з’явилися парафії, що підтримували УАПЦ.

На думку миколаївської дослідниці церковної історії Балягузової О., незважаючи на стереотип, що населення Півдня України було зрусифікованим і тому слабо підтримувало автокефалію, було достатньо віруючих та священників, котрі “бажали українізувати церкву” [11]. Підтвердженням цієї тези можуть слугувати слова священика Залевського К., котрий як голова Парафіяльної Церковної Ради 10 квітня 1921 року повідомляв ВПЦР про те, що “… справа українізації в Скалевській парафії і околицях на Херсонщині проходить славно. На свято Тараса Шевченка мене запрошували з багатьох міст служити українською мовою. Рух провадиться жваво, потрібно священиків” [12]. Словами, що засвідчують популярність УАПЦ в Одесі, є думка голови Одеської Парафіяльної Ради Громашевського В., де він у листі до ВПЦР від 21 січня 1921 року пише: “Справа у нас потроху кращає. На святках у нас було так багато парафіян, що й в церкві не поміщались” [13].

Однак, шлях розвитку УАПЦ на Півдні України не був безхмарним. Вагому протидію здійснювало духовенство РПЦ. Воно яскраво продемонструвало свою позицію стосовно автокефалії, на доповіді останніх, влаштованій з метою інформування мешканців Миколаєва щодо українського церковного руху. Присутні на заході отці з РПЦ виголошували наступне: “Це унія, чому ви не поминаєте патріарха Тихона; ви порушуєте канони церкви; де ж таке видано, щоб духівництво по тричі женилося, ходило в приватному вбранні…”[14].

Існували також проблеми й організаційного характеру. Наприклад: слабке знання української мови деякими священиками, обмаль книг та нот [15].

Як бачимо, незважаючи на низку проблем, вже з перших років свого існування УАПЦ на території Херсонської та Одеської єпархії створювала парафії та здобувала прихильність мешканців Півдня України. Недивлячись на поглиблення розколу у православ’ї, автокефали наблизили управління Церквою до мирян та зробили вагомий вклад в українізацію богослужіння.

Джерела та література:

1. Большая советская энциклопедия. – М.: Изд-во: Советская энциклопедия. – 1970. - Т. 1 - 1975. - С.121

2. Пилявець Л.Б. Автокефалія православної церкви на Україні // Людина і світ. - 1990. - №5. - С.19-24

3. Ортинський І. Стрижень українського буття. – Рим – Мюнхен – Фрайбург.: Вид-во О.О. Салезіян, 1991. – С. 144

4. Федорів Ю. Історія церкви в Україні. – Торонто.: Б.В., 1967. – С. 295

5. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО). – Ф. 3984. - Оп. 1. – Спр. 35. – Арк. 2

6. Там само. – Спр. 264. – Арк. 2

7. Там само. – Спр. 255. – Арк. 6

8. Державний архів Херсонської області. – Ф.Р. – Оп. 6. – Спр. 19. – Арк. 7

9. ЦДАВО. – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 263. – Арк. 3

10. Там само. – Спр. 257. – Арк. 10-10 зв.

11. Балягузова О.Ю. Розкол в українському православ’ї у 1921-1930 рр. (на матеріалах Півдня України): Дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. – Миколаїв, 2005. – С. 61

12. ЦДАВО. – Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 264. – Арк. 5

13. Там само. – Спр. 37. – Арк. 3

14. Там само. – Спр. 257. – Арк. 14-14 зв.

15. Там само. – Спр. 35. – Арк. 2