Дем‘янюк М.Б.

Хмельницький національний університет

Категорії структуралізму в інтерпретаційному літературознавстві

Процес формування структуралістської методології в літературознавстві розпочинає праця Фердінана де Соссюра „Курс загальної лінгвістики”, в основі якої лежить концепція мовного знака як єдності позначення й позначеного. Подальші дослідження у цьому напрямку ґрунтувалися на перенесенні структурно-семантичних методів у різноманітні гуманітарні сфери, що дає можливість говорити про існування певної інтертекстуальної семіотичної моделі, яка виявляється на різних рівнях функціонування літературного тексту. Загальновідомо, що поштовхом розвитку структуралізму стали бінарні опозиції Соссюра мова-мовлення, семіотика-семіологія, синтагматичні відношення-асоціативні відношення, синхронія-діахронія. Ланцюг набуває подальшого продовження в сучасному літературознавстві. Наприклад, Н.Зборовська у праці „Психоаналіз та літературознавство” відводить структуралізму опозиційну роль щодо герменевтики, видовжуючи таким чином ряд опозиційних понять бінарною опозицією структуралізм-герменевтика. Проте, паралельний сплеск діяльності постструктуралістів та школи нетрадиційної герменевтики, який розпочався в останні десятиліття минулого століття, дає можливість припустити існування певної аналітичної моделі, яка виявляє співзвучність у співвідношенні структуралізму та герменевтики, що цілком відповідає мотивам постмодерної неконфліктності. Поєднання різних тенденцій, їх співіснування за принципом доповнення є, на думку Ю. Лотмана, найбільш продуктивним в сучасній загальнокультурній ситуації [1]. Тому припустимими є спроби „про-читання”, інтерпретації структурного („символістського”) психоаналізу Ж. Лакана через категорії герменевтики, пошуки відповідних аналогій у дискурсі зазначених методів.

„Стадія дзеркала та її роль у формуванні функції „Я” Ж.Лакана стала поштовхом активного розгортання сучасної інтерпретаційної методики. Йдеться про Слово, як метод пізнання Себе, яке водночас відокремлює і єднає з Іншим. Бінарна структуралістська модель „Я” та „Інший” може набувати метафоричного значення в різноманітних наукових дисциплінах. Прикметно, що подібні мотиви є поширеними в працях Г.Яусса, У.Еко, Г.Гадамера з тією відмінністю, що розглядається цей процес у площині літературного твору.

Видовжуючи себе літературним твором, Читач впізнає своє реальне Я в нових, необов‘язково наявних обставинах. Таким чином, твір випереджує досвід читача, подібно до того, як „ликующее понятие своего зеркального образа” не відповідає внутрішньому хаотичному досвіду дитини. Лише через порядок Уявного стає можливим осягнення себе. Отож, світом художнього твору, словом Іншого, яке уподібнилося із прихованим власним, мовби в дзеркалі, людина пізнала себе на „сцені Іншого”. Зазначимо, що в ролі Іншого виступає не лише герой, письменник відносно читача, чи критик відносно письменника, але й культура, традиція, соціум. Зустріч свідомостей водночас свідчить про розчинність в мові, зміщення людини відносно Его, децентрованість, що дає можливість інтерпретувати Твір як Символ зустрічі символів, якими «…человек прорастает в значительно большей степени, нежели он об этом подозревает» [2].

Подібній інтерпретації підлягає Уявний образ, який виникає на стадії дзеркала, або ж, відповідно зазначеній тематиці, у процесі читання, як результат зустрічі читача й автора словом. На думку Лакана «Імаго» властиві такі риси: він є ідеальним, завершеним, цілісним, що притаманно художньому образу загалом; ілюзорний, уявний, оскільки носить випереджувальний характер, зазначимо, доволі часто персонаж своїм життєвим досвідом перевершує власний досвід читача, що сприяє розширенню світоглядних горизонтів останнього; нормативний, що також є притаманним, або ж, принаймні, бажаним для художнього твору загалом; відчужений, «зазеркальний» по відношенню до іншого, так само як і літературний персонаж, який не дивлячись на внутрішню спорідненість з ним, лишається героєм в площині літературного тексту. Вище перераховані властивості Уявного образу призводять до нової травми: суб‘єкт розщеплюється на «Я» - і «моє Я» - образну ідеальну форму, основною метою якої є загарбання «Я». Дещо подібний процес розщеплення спостерігаємо при читанні твору: читач в полоні художнього образу, який веде за собою оманою відродження втраченої цілісності…

Лаканівська тріада Реальне-Уявне-Символічне, яка вважається переведенням, відповідно до екзистенціоналізму, фройдівської тріади психічного Воно-Я-Над-я, співзвучна категоріям герменевтики Текст-Читач-Критика. Ж.Лакан зазначає, що Реальне є тією частиною трансіндивідуального дискурсу, якої не вистачає суб‘єкту для відновлення безперервності свого свідомого дискурсу. Подібній інтерпретації підлягає Текст як неусвідомлений засіб відновлення цілісності, результат дії творчого інстинкту.

Реальне є відсутнім, чинить опір символізації, структурується як мова. Аналогічно текст, як потенційно енергетичне джерело, до миті зустрічі з читачем відчужений, і становить собою „... регистр опыта, в котором отсутствует какое-либо различие или нехватка” [3].

Текст як і реальне чинить опір символізації. Згадаємо, принаймні, гартування вогнем багатьох сторінок літературних шедеврів. Кропітливі пошуки того слова-символу, що стає поштовхом залучення до віртуалізованого світу створеного автором, свідчать про прагнення відсутнього „бути присутнім”, прочитаним. Тому Реальне (Текст), структурується як мова-царина апріорно заданих приховано-відкритих символів, яка спроможна поєднати автора і читача.

«Всякая же речь требует себе ответа» - зазначає Ж. Лакан [2]. Відповідно будь-який Текст потребує свого Читача, адже „справжній” текст пишеться для того, щоб його читали”. Бар‘єр відчуженості, що, нагадаємо, є притаманною рисою Реального, стає подоланим шляхом входження у „порядок Уявного”, який у запропонованому ракурсі ототожнюється з Читачем. До смислової співзвучності Уявного образу та художнього образу додамо домінування бажання визнання на рівні Уявного (Читача). Пошук цілісності, за Лаканом, відбувається також у площині інших, при цьому супроводжується певними почуттями, такими як любов, зненависть, які мають різноманітні прояви. Подібний процес спостерігається й тоді, коли читач прагне визнання „мого Я” у віртуалізованому світі, твореному художнім текстом. Прикметно, що він переймається відносно інших осіб – персонажів твору аналогічними почуттями зненависті та любові. Показово щодо процесу потрактування ідентичності як еквівалента ідентифікації з чимось є теорія дискурсу, логіка еквівалентності Лакло і Муфф [4]. У ролі „чимось” виступають позиції суб‘єкта, запропоновані дискурсами. Єдність позицій – „зустріч дискурсів” знаменує за Лаканом Слово. Згадаймо принаймні, звертаючись до Молитовних текстів впадає в око те, що Слово неодмінно пишеться з великої літери, що в даному випадку означає безмежну Любов Бога до людей, проявом якої і є дароване безцінне Благо – можливість наблизитися до тієї вершини, де збігаються усі дискурсивні шляхи, не даремно Ж.Лакан, хоча й з певною часткою притаманної його творчій манері іронії, зазначав: „Еще немного, и мы начнем проповедовать нашим больным Евангелие от Леви-Брюля» [2]. У зазначеному контексті промовисте висловлювання Лакана: „ Імператив слова – закон, що формує людину за своїм образом і подобою” передбачає її духовну зрілість.

Ключовими термінами Символічного є заборона, закон, що підкреслює домінуючу позицію над Реальним та Уявним. Оскільки Реальне порівнюється з Текстом, а Уявне – з Читачем, то логічним продовженням метафоричного тлумачення лаканівської тріади є ототожнення Символічного з Критикою. Твір як результат „еруптивної сили натхнення” є водночас „запитом любові” письменника, якому далеко не байдуже сприйняття читацькою аудиторією: „Его субъекта ищет соблазнить его Супер Его” [2]. Трактуючи висловлювання Лакана „Вот почему желание не есть ни позыв к удовлетворению (творчий інстинкт), ни запрос в любви (визнання твору Іншим), но разница, получаемая вычитанием первого из второго, сам феномен их раскола” [3], припускаємо, що саме ця різниця і є об‘єктом дослідження літературної критики.

На завершення зазначимо, заклик Ж. Лакана до пошуків Себе в мові, характер його праць, який у певній мірі єднає герменевтику та структуралізм, змушує замислитись над власною відповідальністю у мандрах країною Слова, екологією мови кожного.

Список використаної літератури

1. Лотман Ю.М. Семиосфера. – С.-Петербург: „Искусство – СПБ”,2001. – 704 с.

2. Лакан Ж. Функция и поле речи и языка в психоанализе//http://lacan.narod.ru/ind_lak/lac_r2.htm.

3. Лакан Ж. Стадия зеркала и ее роль в формировании функции «Я»//http://lacan.narod.ru/ind_lak/lac_r6.htm/.

4. Филлипс Л., Йоргенсен М.В. Дискурс-анализ. Теория и метод/ Пер. С англ. – Х.; Изд-во Гуманитарный Центр, 2004, - 336 с.