Філософія 3
Журба М.А.
асистент
кафедри гуманітарного і фізичного виховання Рубіжанського філіалу Східноукраїнського національного
університету імені Володимира Даля
Важливу роль в історичному розвитку
філософського розуміння категорії цілі представляють погляди Канта. Як і в
попередніх двох «Критиках ...», у «Критиці здатності судження» Кант досліджує
можливості пізнавальних здібностей людини.
Виникнення доцільності пов'язане з виникненням
матеріальних структур, що забезпечують самозбереження і самовідтворення,
у першу чергу, живих організмів. На цій же основі розвивається і функціонує і
доцільність у суспільстві. Питання про доцільність природи не можна зводити
тільки до механічного пояснення, на що вперше звернув увагу Кант. Під
абсолютною доцільністю природних форм Кант розуміє такий їх зовнішній вигляд чи таку внутрішню будову, в основу
можливості яких повинна бути покладена ідея про них у нашій здатності судження.
У розгляді доцільності природи, Кант виділяє два моменти: 1) у відношенні своїх
продуктів як агрегатів природа діє механічно; 2) у відношенні ж них як систем,
наприклад у кристалічних утвореннях, у всіляких формах квітів чи у внутрішній будові рослин і тварин, де діє технічно, тобто так само як мистецтво. Тому розгляд
доцільної діяльності людини необхідно, на наш погляд, виявляти через вивчення абсолютної
доцільності природи: динаміки механічних
і технічних її складових.
Поняття доцільності у Канта органічно
пов'язане з рефлектуючою здатністю судження, ціль
мислять зовсім не в об'єкті, а винятково в суб'єкті і причому лише в його
здатності рефлектувати. Кант акцентує увагу, що цілі ставить суб'єкт (людина), ціль є предмет поняття,
оскільки поняття розглядається як
причина цього предмета (як реальна підстава його можливості); і казуальність поняття у
відношенні його об'єкта є доцільність. Однак такого поняття в природі Кант не
спостерігає /хоча у критиці він і
допускає ціль у надчуттєвому – Богові/,
тому доцільність у природі розглядає як суб'єктивну.
Загальний характер естетичного задоволення може створювати ілюзію про
прекрасне як таке, що , нібито, є властивістю речей. Насправді ж, підкреслює
Кант, для виникнення естетичного почуття важливо те, що кожен робить із
уявлення про прекрасне у собі самому. Естетичне судження, стверджує філософ,
показує зовсім не властивості предмета, а тільки доцільну форму у визначенні
здібностей уявлення. Звідси випливає, що краса сама по собі, безвідносно до
почуття суб'єкта нічого не представляє. На думку Канта, існує деяке загальне
почуття, завдяки якому і виявляється можливим використання суб'єктивного
принципу в судженні смаку. Загальне почуття виявляє себе у естетичному
сприйнятті як дія, що виникає з вільної гри наших пізнавальних здібностей і є
основою загального характеру естетичного судження. Оскільки загальне почуття
розглядається Кантом як одна з апріорних якостей, властивих усім людям, він
виводить наступне визначення: прекрасне те, що подобається не тільки без
посередництва поняття, але і як предмет необхідного задоволення. Філософ
стверджує, що всякий прекрасний предмет
існує сам по собі, вільний від зовнішніх цілей і утилітарних якостей, домагання
естетичного судження на загальність Кант вважає прямим наслідком його
незацікавленості. Тому задоволення від прекрасного не пов'язане з практичним
інтересом до нього. Менш усього Кант схильний приписувати якість прекрасного
самому матеріалу, що впливає на наші почуття. Колір, звук, слово здатні
збуджувати, однак цього недостатньо, щоб судити про предмет як про
прекрасний. Гідним споглядання предмет може
зробити тільки прекрасна форма, що здебільшого обмежує збудливу дію матеріалу й
облагороджує його. Форма предмета звернена до суб'єкта сприйняття і
відповідність її пізнавальним здібностям суб'єкта виявляє її доцільний
характер, народжує почуття задоволення. Асмус
відзначає , що під естетичною здатністю судження Кант розуміє здатність судити
про формальну (суб'єктивної) доцільності на підставі почуття задоволення і
невдоволення. Таким чином, в
основі естетичної насолоди, на думку Канта, лежить поняття суб'єктивної
доцільності, що свідчить не про якості, сутність і будову предмета, а про
формальну відповідність уявлення про предмет-діяльність уяви і розуму. Таке
трактування краси приводить мислителя до наступного дефініції, що краса - це
формальна доцільність предмета, оскільки вона сприймається в ньому без уявлення
про ціль. У понятті доцільної форми і знаходиться ключ до вивчення категорії
прекрасного і специфіки естетичного.
Виникає об'єктивна необхідність
детального і системного аналізу технічних властивостей природи з діяльністю
людини, тобто проаналізувати причини, а точніше імперативи, прояви естетичної
доцільності. Через механічну і технічну доцільність природи, на наш погляд,
інтерпретуючи цю точку зору, можна виділити
в діяльності людини економічну і
естетичну доцільність, остання яка виявляє себе як феномен імперативності.
Звичайно, це проблема представляє тему самостійного дослідження, тут ми
спробували відзначити лише деякі істотні сторони цього процесу.