Филологические науки /8. Родной язык и литература

К.філол. н. Деркачова О.С.

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника

Опозиція «свої – чужі» у референтній ліриці

«Свої» та «чужі» - найбільш фундаментальні поняття, якому не потрібні ніякі підґрунтя. К. Шмідт стверджував, що всі політичні розмежування і суперечності ґрунтуються на розрізненні друга та ворога. Не конче, аби політичний ворог був злим, потворним, він має бути іншим, чужим. Будь-яка протилежність є придатною для поділу на групи друзів та ворогів.  Поділ на «своїх» і «чужих» у референтній ліриці дублював політичний поділ на «своїх» та «чужих». Відтак політична єдність потребує у разі необхідності віддати за неї життя (мотиви самопожертви присутні і в соцреалістичній ліриці, і в ліриці резистансу).

Народ як «свій» є повноцінним «своїм» лише у тому випадку, якщо він розрізняє друга та ворога. У зіткненні з ворогом передбачається знищення останнього.  Ворог народу має бути перетвореним у ніщо, і тільки тоді можна стверджувати про моральні принципи самого народу. Адже це буде народ-герой, що здолав зло. «Одним зі стимулів централізації топосу ворога стає факт колективної загрози та небезпеки (життю, здоров’ю, благополуччю, стабільності), який виконує мобілізаційну функцію при формуванні монолітного образу суспільства. Об’єднавча функція ворога має на меті блокувати, а то й марґіналізувати фактори суспільної нестабільності: прорахунки влади, матеріальні нестатки населення, невлаштованість побуту, незадовільні умови праці та відпочинку. Масова актуалізація образу ворога в суспільній свідомості засвідчила стабілізацію тоталітарного режиму, легітимізацію та адаптацію якого значною мірою забезпечила література» [4, 84]. У соцреалістичній ліриці є типовим вже згадуване нами протиставлення «своїх» і «чужих». «Свої» – герої, «чужі» - антигерої:

         в них пахне бізнесом, продажне;

         в нас – до потреб людей уважне.

         У них антиморальність, бруд, -

здоров’я в нас, геройство, труд! [6, 177]

У резистансній ліриці відбувається трансформація образу героя. «Чужі» стають «своїми» і навпаки.

         Та й тут, в землі нема спокою –

         Кремлівський кнур всю землю зрив [3, 163].

         Не батько вам кремлівський хам [3, 151]

У ліриці резистансу герої та вороги чітко окреслені. Герої – українські повстанці, вороги – радянські воїни та радянська влада. У соцреалістичній ліриці вороги часто чітко не диференціюються. Найуживанішою є опозиція «ми» - «вони». І під «вони» мисляться усі, хто виступає проти «ми».  

         Я. Пропп виділяв такі елементи казкового міфу про героя, які можна цілком прилаштувати до героя у референтній ліриці:  заборона та її порушення (герой виступає проти пануючого ладу); ситуація лиха і отримання важкого завдання (отримує завдання знищити ворогів); вигнання або втеча і переслідування (герой перебуває у постійній небезпеці); випробовування мужності, стійкості і сили (нескореність духу, готовність піти на смерть); отримання чарівної властивості або чарівного помічника (надзвичайна сила духу); похід в інше царство (участь у боротьбі ще у старому світі); боротьба з чудовиськом, вирішення складної задачі (боротьба з незадовільняючою дійсністю); поява несправжнього героя і впізнавання справжнього (елементи маємо у ліриці резистансу, коли ліричний герой закликає не вірити кремлівським обіцянкам і кремлівським героям); перевтілення і повернення героя (повернення після двобою для того, щоб стати знову звичайним громадянином). Шлях героя циклічний і проходить три стадії: перехід через поріг реальності, випробовування, повернення до людей. Особливістю референтної лірики є те, що герой, пройшовши всі стадії, має повернутися для того, щоб стати звичайним громадянином. Його обраність зумовлено часом та обставинами.

Поряд з опозицією «свої» - «чужі» часто виступає опозиція «рай» - «не рай».     Ідея раю загалом, а не лише соцреалістичного чи комуністичного, не є новою. У літературі, як і у суспільстві, вона мотивується спробою виходу із хаосу до світла, спробою подолання темряви. Як зазначав Юнг, у комуністичному світі наявний один великий міф – архетипне бачення раю, де є все і для кожного і де всім людським дитсадком керує великий і справедливий мудрий вождь [8].

         Після загибелі старого світу церква не змогла відігравати самостійну роль, тому цю роль перейняла держава. На думку С.Фірсова, для сакралізації радянської влади церква зробила чи не найбільше, адже релігійне ставлення до влади мало багатовікову традицію [7]. Революція не змогла знищити стару схему стосунків між державою та особою, де система підкорення лишилася незмінною, а в умовах революційної ейфорії релігійні традиції переосмислювалися. Наприклад, гасло 1917 року: «Царству робітників та селян не буде кінця» [7]. Тут, вочевидь, йдеться про бажання небесного царства на землі (бо ж вічне). До побудови царства Божого на землі часто закикають релігійні секти. А М. Бердяєв слушно зауважив, що комуністична партія структурно нагадує атеїстичну секту, релігійну атеїстичну церкву [2, 136]. Доказом цього є релігійний за своєю суттю пафос революційної боротьби, що в подальшому активно оспівувався радянською літературою. Поклоніння новій начебто народній державі радянська влада возвела у культ, стовривши, як ми вже зазначали вище, цілу міфологічну систему, що розповідала про те, як народжувалася і зростала нова раїна трудящих 

         На думку Л.Андрєєвої, у комуністичного деспотизму була своя ідеологія – тотальний футуристичний комунізм, а неприязнь до релігії пояснюється тим, що комуністи вбачали у ній свого ідейного близнюка по легалізації тотальної влади, а у тоталітарному суспільстві може існувати лише одна тотальна ідеологія [1, 247]. Щоправда, сам комунізм мав не християнські витоки, а був пов’язаний з абсолютизмом та антигуманізмом, і людина для нього була лише засобом. А відповідно шлях до добра лежить чере зло. Отже, нова людина народжується з деструкції, ненависті, помсти, насилля [2, 149]. Це зло, що народжує добро. В. Ленін протиставляв релігійній моралі мораль комуністичну: «Наша мораль підкорена цілком інтересам класової боротьби пролетаріату. Наша мораль виводиться з інтересів класової боротьби пролетаріату» [5, 309]. Отже, добро – це те, що відповідає інтересам пролетаріату, а зло – все те, що їм заважає. А держава тепер бере на себе функції релігійної інституції, адже вирішує не лише проблеми державотворення, а й метафізичні проблеми. «Парадокс був у тому, що про «метафізику» говорили ті, хто у вічну мораль не вірив (і, якщо бути до кінця послідовним, повинен був вірити у те, що добро і зло мають свій кінець, можуть змінюватися)» [7].

Референтна лірика стала наративом, що розповідав про національну або тоталітарну історію засобами подій (тому такою важливою була референція), персонажів, сформувавши образ  «ми» та опозиційний йому «вони», давав уявлення про національний або тоталітарний устрій життя,  традиції, також розповідав про героя і подавав описи нового райського життя.

Література

1.           Андреева Л.А. Религия и власть в России. Религиозные и квазирелигиозные доктрины как способ легализации политической власти в России. М., 2001. – 254 с.

2.           Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990. – 159 с.

3.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Боєслав М. Непокірні слова. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2010. – 200 с.

4.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Захарчук І. Війна і слово. – Луцьк: Твердиня, 2008. – 406 с.

5.           Ленин В.И. Задачи союзов молодежи // Полн. собр. соч. Т. 41. – С. 298-318.

6.           Тичина П. Юності непереможний дух. – Київ: Молодь, 1974. – 260 с.

7.           Фирсов С. Перевернутая релігія: советская мифология и коммунистический культ // http://orthodoxia.org/lib/1/1/15/4.aspx

8.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                               Юнг К. Архетип и символ – Санкт-Петербург: Ренесанс, 1991. – 304 с.