Политология/ 5.Политическая социология

                                                 Ілляшук О.Б.

Міжрегіональна Академія управління персоналом

 

Феномен влади, право і громадянське суспільство

 

Серед низки правових, соціальних і політичних явищ чільне місце належить владі. Жодна впорядкована людська спільнота неможлива без владних відносин, оскільки влада є необхідним елементом усталеного механізму взаємодії між членами спільноти. Наявність владних відносин є чимось самоочевидним, принаймні для сучасників, а тому особливих дискусій навколо джерела влади як правило не виникає. Інша справа – проблема розподілу влади та способи її легітимації – ось основоположні питання сучасного політичного дискурсу. Зрештою подібні питання є найбільш актуальними для спільнот, що зазнають докоріних змін, і не лише в сфері суспільного буття, але й на рівні людської свідомості та мислення.

Сучасний розвиток подій в пострадянських країнах висвітлює саме ті аспекти проблемного розуміння влади, про які було згадано вище. В більшості сучасних конституцій зазначено, що єдиним джерелом влади в державі є народ. Отже народ визнається як суверенний суб’єкт [1,32], що наділений, володіє та розпоряджається владою як тим, що належить йому по праву. При цьому право народу визначається як природне і є первинним по відношенню до прав окремого індивіда (Ю. Шаповал, В. Погорілко) [2]. Як наслідок утверджується домінування суспільства над індивідом, бо суспільство визнається суб’єктом влади, тоді як індивід – її об’єктом. А проблема навколо того, хто і як буде здійснювати владу в державі від імені народу є лише проблемою розподілу та легітимації влади. У побудові громадянського суспільства та правової держави  головним чинником є наповнення  реальним змістом поняття громадянина. Слід добиватися перетворення людини з підданого певного державного устрою на реального учасника суспільного співтовариства.

Статус громадянина фіксує демократичні права людини. Інститут держави має тенденцію до ізоляції, перетворення в безособистісну структуру панування. Насправді явище держави та феномен влади  є вторинними по відношенню до фундаментальності  соціального. Соціальність полягає перш за все в правовій і соціальній взаємодії. Це  означає модель співтовариства, яке самовизначається за допомогою спільної практики самих громадян.  Таким чином фундаментальною основою громадянського суспільства  та правової держави є ідея самовизначення політичного співтовариства             Демократична самоорганізація як політичний порядок та колективне самовизначення виступає в якості процедури вільного формування рішень та свободи народу. Легітимним визнається те рішення, в обговоренні якого прийняло участь найбільша кількість громадян. Ідея  самовизначаючогося політичного співтовариства знаходить своє правове відображення в тому, що кожен у своїй недоторканності повинен знайти рівний захист і рівну повагу як унікальна особистість, незалежно від етнічної чи культурної приналежності, а саме як громадянин, тобто член політичного співтовариства. В традиції європейської культури та цивілізації це пов'язане з утвердженням права як механізму здійснення демократичної влади, як сукупності норм, що регулюють соціальне життя. Право формує вільний характер людської свободи і дії, водночас обмежуючи егоїстичну та колективістську сваволю. Правові норми в демократичній державі складаються в результаті компромісу та консенсусу  між різними зацікавленими групами. Вільним та демократичним є те суспільство, в якому всі громадсько-політичні та культурні традиції мають рівні права та рівний доступ до влади. Водночас демократичне  суспільство виключає надмірний тиск з боку якої-небудь однієї традиції чи групи, не надаючи нікому особливого привілейованому місця в суспільстві та пріоритетного доступу до влади.

Побудова громадянського демократичного суспільства та правової держави потребує розширення системи соціальної комунікації та політичної культури. Для цього в суспільстві повинно збільшуватися кількість вільних асоціацій та об'єднань громадян, розташованих поза організаційним рівнем  державної влади. Суспільство в такому разі розглядається як об'єднання автономних утворень суспільності, які відрізняються як від сфери діяльності державної адміністрації, так і від економічної підсистеми. Консенсус, що досягається в соціальному громадянському суспільстві як асоціації вільних і рівних громадян базується на процедурі демократичного формування поглядів і прийняття рішень, що відображається  в конституції правової держави.  В плюралістичній демократичній державі у конституції громадяни  регламентують своє спільне життя у відповідності з тими принципами, котрі, оскільки вони засновуються на рівних інтересах кожного, можуть знайти обґрунтоване схвалення всіх.  Таке суспільство структуроване завдяки  відносинам взаємного  визнання, в яких кожен може розраховувати на повагу до себе в якості вільного та рівного зі сторони  всіх. Ця модель виходить з того, що сучасна демократія - це демократія обговорення, компромісу та консенсусу;  що людина готова до  усвідомлення себе громадянином, має схильність до компромісної відмови від своїх вузькоегоїстичних прагнень, якщо вони заважають взаємній згоді. Це дозволяє розширити політичну демократію до рівня соціальної громадянської демократії. Однак передумовою цього є розвиток правової та політичної культури як державних інституцій так і індивідів. Чим більше політичне управління, щоб забезпечити масову лояльність черпає з правової, моральної, культурної, релігійної сфери, тим сильніше воно стає залежнішим від духовно-культурного буття. Розвиток загальної культури та інтелектуалізму в праві і політиці є необхідною умовою для розширення спектру дискутуємих тем та аргументацій, залучення якнайбільшої кількості індивідів до побудови політичного співтовариства як громадянського суспільства. Завдяки цьому досягається відкритість суспільної та політичної комунікації [3,50-51].

В сучасних умовах зростає автономність кожного індивіда і питома вага індивідуальності в соціумі, що сприяє зростанню  гуманістичного  потенціалу індивіду зокрема та всього суспільства загалом. Завдяки створенню розгалужених систем комунікації підвищується роль діалогів, взаєморозуміння окремих осіб і соціальних груп. Кожний індивід має можливість разом з іншими брати участь у переосмисленні  і концептуалізації  ключових особистісних і суспільних проблем, допомагати їм у вирішенні потреб та узгодженні цілей. Це необхідно досягається при постійному розвитку і підтримці міжперсонального та суспільного розуміння і комунікації. Це приводить до глибокого взаєморозуміння інтересів кожної особистості у виробленні стратегії поведінки як окремого індивіда, так і великих соціальних груп. До такої комунікації залучаються все ширші верстви суспільства, що сприяє підвищенню їх освітнього рівня, відчуття громадянської відповідальності і усвідомлення взаємозв'язку у розв'язанні індивідуальних та суспільних проблем.

Правова держава спирається на моральну ідею, що норми права тоді законні, якщо заслуговують вільного визнання з боку кожного члена правового співтовариства.  Правова система повинна забезпечити практичне взаємне визнання громадянами прав один одного. Це відображається у процедурі демократичного законодавства, яке розглядає право в якості системи правил, що орієнтовані  на впорядкування  приватних інтересів, але нормативну основу черпають  з суспільного консенсусу. Демократична правова система розглядає приватного суб'єкта права як громадянина, тобто політично автономної особи. Політично автономні громадяни формують в правовій системі громадянського суспільства  норми та правила суспільного життя. Приватна і громадянська політична автономія взаємно одна одну визначають і доповнюють завдяки тому, що особи, яким адресуються норми соціального життя, виступають водночас і як їх автори.

Великою небезпекою для особистості та громадянського суспільства є ідеологічний тоталітаризм, який формує й нав'язує на державному рівні стиль мислення та дій через маніпуляцію масовою свідомістю. Ідеологія як явище прагне стати всепроникною та самодостатньою, перекресливши можливість існування не контрольованого нею внутрішнього світу особистості і усвідомлення людиною себе як громадянина. За допомогою підвладних засобів масової інформації відбувається ідеологізація усіх сфер дійсності. Ідеологія подає репрезентацію інтересів тих груп, які вона обстоює, в якості універсальних, що неначебто  відображають інтереси усіх верств суспільства [4,175]. Тоталітаризм народжується тоді, коли в побудові державності за основу береться виключно національна або класова ознака. Ідеологія –  це система ідей та уявлень, яка слугує людині, або певній суспільній системі в якості абсолютної істини, на основі якої будується концепція світу і свого положення в ньому таким чином, що цими діями здійснюється суспільний обман, необхідний для маскування своїх справжніх прагнень та дій для досягнення власної вигоди за рахунок соціуму. Ідеологія  постає як постійне обґрунтування панування, знищуючи самосвідомість і свободу особистості.

Автократичні та тоталітарні режими зацікавлені в пануванні ідеології на противагу світоглядному та суспільному плюралізмові, тому що людина, яка замкнута в структурах тотальної ідеології не здатна протистояти нав'язуваному порядку, оскільки можливість будь-якого спротиву передбачає наявність вільного внутрішнього світу. «Панування спирається в значній мірі на реальний апарат влади, а ідеологія створює цементуючий фактор руйнівної суспільної будівлі, який не можна недооцінювати»[5,54].А ідеологія захоплюючи суспільне життя, поглинає й розчавлює людську особистість. Ідеологія розвиває  нетерпимість, шовінізм, національну мегаломанію, ксенофобію та ненависть до всього інакшого. Протистоїть цим деформаціям перш за все принцип плюралізму, взятий в найширшому значенні, як можливість для особистості, групи, етносу мати власні переконання, систему цінностей, можливість їх сповідувати в духовному плані і реалізувати в суспільному та політичному. Основною вимогою до ідей та дій в рамках плюралізму є толерантність, відмова від насильства та нав'язування власної системи цінностей в якості єдино можливої. Плюралізм є гарантією побудови правової держави та громадянського суспільства, трансформації державної влади з влади сили у владу права. Людське співробітництво та комунікація в умовах соціальної, світоглядної, культурної, політичної та іншої багатоманітності можливе лише на основі цілком певної соціально-правової етики, яка визначає за людьми право на власну життєву та інтелектуальну позицію, яка саме духовну і культурну  своєрідність розглядає як достоїнство, утверджує цінність плюралізму та плюралізм як цінність. Якщо щось і врятувало Європу від всезагального тоталітаризму, так це перемога правового начала над національним, усвідомлення наднаціональної цінності демократії. 

При цьому сила не породжує жодного ефекту на рівні людського спілкування, бо на рівні суб’єкта вона не має жодної точки прикладання. Людину можливо, в крайньому випадку, знищити фізично, але ніяким чином не примусити її змінити свої переконання, якщо тільки вона не захоче того сама. Тому застосування сили в політичній сфері є неефективним. Більше того, застосування сили водночас загрожує нормальному функціонуванні влади та вступає у конфлікт зі спроможністю людини започатковувати щось нове, а саме – саму себе. Як наслідок під тиском сили відбувається руйнування публічної сфери, що веде до втрати політичної влади, яка ґрунтується на взаємодії та визнанні.

Більше того, застосування сили водночас загрожує нормальному функціонуванні влади та вступає у конфлікт зі спроможністю людини започатковувати щось нове, а саме – саму себе. Будучи сполученою з процесом виготовлення, сила природнім шляхом спрямована на руйнування людської спроможності до самозапочаткування, бо націлена на “виготовлення людини” у відповідності до певних стандартів чи ідей. Як наслідок під тиском сили відбувається руйнування публічної сфери, що веде до втрати політичної влади, яка ґрунтується на взаємодії та визнанні. Сильно, але й правдиво було сказано сучасними класиками соціальної аналітики Т.Адорно та М.Хоркхаймером, що зрада ідеалів свободи, надії на справедливий розвиток, угодовство з «сліпим» існуванням, яке не прагне ні до чого творчого, примирюється з неправдою, обов'язково призводить до розпаду сутності людини, суспільного та індивідуального кретинізму  [6,76].

У теоріях демократичного громадянського суспільства значна увага надається дослідженню феноменів громадянського суспільного самоуправління і соціального управління (термін В.Брюггера)[7,63].Соціальне громадянське суспільство розуміється як втілення ідеалів свободи, справедливості і солідарності за допомогою демократизації суспільства, соціальних та економічних реформ. Етично визначеному демократичному громадянському суспільству надається статус концепції, яка надає можливість науково-технічних вирішень як глобальних, так і життєвих проблем з позиції реального гуманізму. Вчення про історію і громадянське суспільство є висхідним для формування ідей соціальної справедливості і правової свободи, які є моральною необхідністю, базуються на самосвідомості змінюючих конкретні життєві обставини людей принципах всеохоплюючої демократизації, темпи і форми якої залежать від розвитку свідомості і досвіду суспільної більшості.

Таким чином ми можемо дійти висновку, що проблема влади є однією з ключових в галузі соціального управління і політичної філософії, бо від того, що саме ми розуміємо під владою або яка з парадигм влади є домінантною на певному історичному етапі в спільноті, в значній мірі залежить спосіб організації і функціонування спільноти. Якщо під владою розуміється легальний примус та насильство, то ми маємо справу з суспільством, в основу функціонування якого покладено принцип спільного інтересу або ще – “невидимої руки”, а відносини в такій спільноті формуються на зразок сімейних. “Інформаційне” суспільство породило підозру “всепіднадзорності” людського життя, коли кожен член спільноти здійснює контроль за своєю діяльністю від імені суспільства, породжуючи та примножуючи тим самим “безособову” владу структур людського буття. Нарешті, прагнення повернути людині її гідність спонукало до витворення специфічного розуміння природи влади. Влада стає атрибутом людської спільноти, де спілкуються і взаємодіють між собою “рівні відмінності”.

Один з батьків світової та американської демократії Томас Джефферсон вказував, що моральність, співчуття, милосердя –  вроджені елементи  єства  людини. Свідомість того, що є добро та зло, такою ж мірою притаманна їй як органи чуттів. Етичні соціальні вчення  утворені ідеєю про те, що сутність людини є принципово доброю і зло в ній пов'язане  з ситуацією та умовами суспільного існування, які можуть бути змінені. У такому випадку норми та рішення мо­жуть бути легітимізованими на основі спільної соціальної комунікації, громадянського самоуправління які є ре­гулятивним принципом. Створена структура має надавати однакові умови для рівноправного вибору дій, виключаючи примус і пануван­ня. Метою стає досягнення демократичного консенсусу в ухваленні рішень. На рівні суспільства і підприємства норми і рішення форму­ються завдяки компромісу і згоді (консенсусу) між усіма зацікавле­ними учасниками, які мають рівні права у рівному доступі до управ­лінської влади. Водночас виключається надмірний тиск з боку однієї із сторін, нікому не надається привілейованого владно-управлінсько­го статусу. Демократичний громадянський консенсус досягається завдяки процедурі спільного ко­мунікативного формування рішень, які, засновуючись на рівних інтересах кожного, дістають обґрунтоване схвалення всіх.

 

Література:

1.Патнем Р. Творення демократії: традиції громадської активності. – К.: Основи, 2004. – 224 с.

2.Див.: Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави: Порівняльний аналіз. – К.,2005; Погорілко В. Правова система – система права – система законодавства суверенної держави // Право України. – 2006. – № 9-10.

3.Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. Дослідження категорії громадське суспільство. – Львів: Літопис, 2000. –  506 с.  

4.Adorno  Th.W. Ideologie. - Fr.a. M.: «Frankfurter  Beitrage zur Soziologie»,1964. - 236 s.

5.Horkheimer  M. Traditionelle  und kritische Theorie. .- Frankfurt am Main: Fischer Taschenbuch, 1999. - 230 s.

6.Адорно Т., Хоркхаймер М. Диалектика просвещения. – М., 1997. – 292 с.

7.Brugger W. Liberalismus, Pluralismus, Kommunitarismus. Studien zur Legitimation des Grundgesetzes. – Berlin: Duncker/Humblot, 2002.- 393 s.