Криклій В.А.

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Проблеми та досвід становлення системи пенсійного забезпечення в Україні

Прообраз пенсійної системи України можна угледіти вже в епоху розвитку феодальних стосунків, коли з'являлися перші правові акти, що можна віднести до питань соціального забезпечення. Першим таким джерелом став Судебник Івана IV (1589 р.). У ньому вказувалося, що бездітна вдова після смерті чоловіка мала право на отримання назад посагу і пенсії ("польотне") - "дві гривни в рік".

Розвиток системи пенсійного забезпечення в Україні, більша частина якої входила до складу Російської імперії, починається з видання 6 грудня 1827 р. Царського указу про пенсії. Так як ці пенсії були досить скромними, тодішній уряд започаткував утворення емеритальних (слово "емеритура" означає вислуга років) пенсійних кас різними відомствами. Про це свідчить, зокрема, затверджений у 1886 році російським імператором Олександром ІІІ "Устав эмеритальных касс служащихъ гражданскаго ведомства". Таким чином, державні службовці, які виходили на пенсію і проживали в Україні, почали отримувати дві пенсії - державну і емеритальну [1].

За рахунок внесків чиновників через "емеритальні" каси, здійснювалося соціальне забезпечення нижчих служивих людей, а повним інвалідам звільненим із служби і таким, що не мали коштів для існування (у разі їх смерті - членам їх сімей), призначалася пенсія у розмірі 3 крб. в місяць.

Після Кримської війни з 1859 року з’явилися перші каси військово-сухопутного відомства. Зокрема, державна пенсія полковника, яка виплачувалась зі скарбниці, становила наприкінці ХІХ ст. 575 руб. на рік, у той час як пенсія з пенсійної каси, куди він щомісяця відраховував впродовж 35 років служби 6% від платні (жалування) - 863 руб.

Інші категорії службовців, які служили в земствах, не мали до середини 60-х років ХХ століття ніяких привілеїв, в тому числі - і пенсій. Тому, щоб утримати їх на службі, земства вирішили взяти на себе зобов'язання щодо пенсійного забезпечення таких працівників за умови, що останні вислужать встановлений мінімум років, як це робилось по відношенню до державних службовців.

На гірських казенних заводах, відповідно до Закону Російської імперії від 8 березня 1861 р., стали створюватися гірничозаводські товариства забезпечення (каси взаємодопомоги), із засобів яких здійснювалося забезпечення робітників у разі отримання ними каліцтва на виробництві, а також забезпечувалися сім'ї загиблих робітників.

Розвиток машинного виробництва у всьому світі (у тому числі і в Україні) призвів до почастішання нещасних випадків на виробництві, що призводило до збільшення числа інвалідів.

Тому норми про відповідальність працедавця за каліцтво знайшли своє відображення у Зведенні законів Російської імперії. Проте і в цьому документі, а також в прийнятому в 1903 р. Законі "Про винагороду потерпілих робітників внаслідок нещасних випадків" йшлося не про страхування, а про цивільно-правову відповідальність підприємця.

З 23 червня 1912 року, відповідно до законів "Про страхування робітників від нещасних випадків" і "Про забезпечення робітників на випадок хвороби" були створені Ради у справах страхування робітників при Міністерстві торгівлі і промисловості, а в найбільш великих містах - страхування присутності, на великих підприємствах - лікарняні каси і страхові товариства. Дрібні підприємства об'єднувалися для створення спільних страхових кас. Із коштів кас виплачувалась допомога у зв’язку із хворобою, пологами, по інвалідності (у зв'язку з каліцтвом), а також з нагоди втрати годувальника.

Було встановлено право робітників на лікарську допомогу (амбулаторне лікування, допомога в зв’язку із пологами, лікування в стаціонарі (лікарні), включаючи забезпечення ліками). Оплата перебування в лікарні вироблялася за рахунок засобів лікарняної каси, що складалися з внесків її членів [2].

Земські пенсійні каси емеритального типу, царський уряд узаконив у 1863 році, а вже десь через 20 років - пенсійні каси страхового типу. Найбільш відомими в Україні були Чернігівська (1888 р.) та Катеринославська (1896 р.) емеритальні каси.

Починаючи з 1870 року на території Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської, Таврійської губерній почала діяти "Пенсійна каса народних вчителів і вчительок", чисельність якої у 1911 р. складала майже 100 тис. учасників або 50% від загальної кількості вчителів Російської імперії, а пенсійні активи дорівнювали 8,5 млн. рублів. Участь у багатьох касах була добровільною, але в більшості з них на той час превалював елемент обов'язковості. Їхніми учасниками в обов'язковому порядку були державні службовці, у тому числі - офіцери, а також вчителі, які мали статус земських (муніципальних) службовців. Статути цих кас затверджувалися царськими указами, тоді як статути "корпоративних" кас - відповідними міністрами. Кількість учасників пенсійних кас залізничників, які також мали статус державних службовців, перевищувала 480 тис. осіб (приблизно така кількість сьогодні працівників "Укрзалізниці"), а їхній загальний бюджет сягав 245 млн. руб [3].

Спеціальні актуарні розрахунки для пенсійних кас Російської імперії було зроблено математиком М. Остроградським. У 1908 році. вітчизняними фахівцями за методикою професора Київського університету А. Граббе було виконано актуарні розрахунки для пенсійної каси інженерів шляхів сполучення на період до 2062 року, яка практично без змін використовується сьогодні на Заході. До статутів кас додавалися детальні таблиці розрахунку пенсійних виплат, які базувалися на досить точній земській та галузевій статистиці.

Згодом виявилось, що каси емеритального типу є фінансово нестійкими, до того ж вони не в змозі були забезпечити своїм учасникам достатню пенсію. Щоб виплачувати гідну пенсію і запобігти дефіциту коштів в умовах зростання кількості пенсіонерів необхідно було або збільшити відрахування з учасників каси, або змусити земства платити за своїх службовців. І якщо по відношенню до офіцерських емеритальних кас уряд змушений був покривати цей дефіцит за рахунок емісії державних цінних паперів, то збільшувати відрахування зі свого невеликого жалування учасники кас були не в змозі, а земства не бажали переобтяжувати свої бюджети.

Тому на часі встав перехід до інших принципів фінансування і виплат пенсій. Беручи до уваги неможливість земств покривати дефіцит емеритальних кас, Міністерство внутрішніх справ в травні 1897 р. розробило проект нового "Положение о пенсионныхъ кассахъ для служащих въ земскихъ и городскихъ учреждениях общественного управления" (подано мовою оригіналу). Це положення було затверджене 12 червня 1900 р., і всі пенсійні каси були підпорядковані страховому комітету при Міністерстві внутрішніх справ. Відповідно до цього положення існуючі емеритальні каси перетворювались в пенсійні каси страхового типу. Однією з перших таких кас було утворено в Таврійській губернії. В основу пенсійної каси нового типу було покладено принцип: "Не сплачувати пенсіонеру більше від тієї суми, що обліковується на його пенсійному рахунку". До речі, саме за таким принципом діють недержавні пенсійні фонди, що створюються в Україні з 2004 р. відповідно до Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення".

Література:

1. Пенсионная реформа в России: причины, содержание, перспективы / Под ред. Дмитриева М.Є. – Спб.: Норма, 1998. с.45.

2. Роик В. Пенсионная реформа: результаты и перспектива // Пенсионные фонды и инвестиции. – 2 – 3. - № 2. С.26.

3. Папієв М., Ткач О. Думай про пенсію. Уроки пенсійної історії. Укрінформ, 2001-2006.

4. Беренс В., Хавранек П.М. Руководство по оценке эффективности инвестиций: пер. с англ. перераб. и до-полм. изд. – М.: АО ЗТ Интерэкспорт, “ИНФА-М”, 1995.

5. Хорунжая Е.А. Особенности организации пенсионной реформы в РФ // Журнал “Социальная политика и социология” – М.: РГСУ, №3, 2008. – 0,5 п.л.