Даниліна Олена Володимирівна

канд. філол. наук, доцент

кафедри української і зарубіжної літератури

Мелітопольського державного педагогічного університету

 імені Богдана Хмельницького

 

Екзистенційні виміри роману

Сергія Жадана  “Депеш Мод”

 

Сергій Жадан презентує нову хвилю в українській літературі, представникам якої небайдужі проблеми сучасного суспільства. Р.Харчук відносить його до покоління “дев’яностників”, якому “властивий естетичний плюралізм – від класицизму до авангарду. Лідером його є С.Жадан” [4, с.24]. Творчість Жадана аналізували П.Загребельний (який відзначає його “скороспілу мудрість, терпку й зелену, як молоде вино”          [1, с.228]) та Ю.Андрухович, І.Андрусяк, І.Римарук, І.Бондар-Терещенко та багато інших.

У другій половині ХХ ст. виникло кілька нових течій в літературознавстві, серед яких – екзистенціалізм. За “Літературознавчим словником-довідником”: “екзистенціалізм (лат. existentia – іс­нування) – течія, що виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвит­ку досягла у 50-60-ті XX ст. Джерела її містилися у працях німецького мислителя ХІХ ст. Е.-С. К'єркегора” [2, с.219]. Подальший розвиток течії простежується у працях Е.Гуссерля, Ф. Ніцше, М.Хайдеггера, К.Ясперса, А. Камю, Ж.-П. Сартра, М. Бєрдяєва та ін. Постулати екзистенціалістів актуальні й на початку ХХІ ст. Так Хайдеггер вважав єдиним джерелом твору  самого митця, який “у своєму творі виражає тільки себе, а не об'єктивну реальність; створена ним дійсність стоїть над часом і суспільством, оскільки розкриває таємницю буття взага­лі; мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати, бо це – символ” [3].

Метою нашої статті є простеження ідей екзистенціалістів у прозі С.Жадана.

“Депеш Мод” (2004)  – це історія про покоління 90-х, на 19-20 річчя яких припав розпад  СРСР, у вужчому сенсі сюжет простий – це подорож трьох хлопців-товаришів у пошуках четвертого задля повідомлення йому сумної новини – смерті його вітчима. Як і вся постмодерна література цей текст автобіографічний, тому один з героїв – оповідач є виразником авторського внутрішнього світу, авторської екзистенції.

Початок роману певною мірою епатажний – оповідач згадує про свій перший алкогольний досвід і про своє буття в світі. Оцінка свого місця в житті в 14-ти літньому віці є в цілому позитивною: “Мене, за великим рахунком, коли не траплялось чергових демаршів зовні, все влаштовувало – мене влаштовували обставини, в яких я жив, влаштовували люди, з якими я спілкувався…” [1, с.3]. Оскільки формування героя відбувалося за часів існування Радянського союзу, то він усвідомлює себе як індивіда соціального: “Мене влаштовувала країна, в якій я жив…” [1, с.5]. Співставляючи себе теперішнього, 30-тилітнього, з собою 14-тилітнім, автор констатує майже відсутність змін, говорить спочатку про зовнішні фактори – політичні, культурні, географічні, і тільки в останню чергу – особистісні: “Змінились друзі, себто одні назавжди зникли, а інші натомість з’явились. Змінилась пам’ять – вона стала довшою, але не стала кращою” [1, с.6].

Жадан створив галерею колоритних образів – єврей-антисеміт Собака Павлов, комерсант-невдаха Вася Комуніст, товстий гомосексуаліст Какао, Сашко Карбюратор, Чапай, Вова і Володя. Вони існують у власному субкультурному просторі, живуть за законами анархії. Герої (чи скоріше антигерої) роману вписані автором у рідний харківський простір, на що виразно вказують упізнавані міські топоси – будинок Держпрому, площа Свободи, назви станцій метро і електоропоїздів. При чому міські топоси виразно розділені на два світи. Перший  – світ багатих, владних людей, що мешкають у центрі міста, як-от батько-генерал Марусі, який “...останні років 10 завис у Харкові, з дружиною розлучився”, купив донці “прикольну двохкімнатну квартиру в крутому будинку на площі, з видом на муніципалітет, щоправда на горішньому поверсі, під самою вежею...” [1, с.125]. Але поява й самого автора-оповідача, і його друзів у цьому світі спорадична і майже випадкова. Координати їхнього життя – другий світ – це  гуртожитки, забігайлівки, робітничі (“…є один район… квадратні кілометри непролазного приватного сектору, відразу за яким починаються заводи, так би мовити – старі фабричні передмістя, влітку там взагалі на вулицях нікого не зустрінеш…” [1, с.82]) чи етнічні (“…харківські роми по-своєму втілили в життя давнюю ромську мрію про священний ромський мегаполіс, …. просто заселились массово, але разом з тим компактно, понад річкою, окопались як могли і фактично розчинились у ворожій східній столиці“ [1, с.91]) околиці міста, тобто андеґраунд, виразним представником якого вже традиційно в сучасній українській літературі вважається автор. Одним з символів цього життя є вокзал: “…за пару ночей на Південному вокзалі міста Харкова можна продати будь-що, навіть  душу, якщо вона в тебе є…” [1, с.45].

Яскравим урбаністичним символом розпаду держави є завод – “колишня гордість оборонної промисловості”, який герої, за пропозицією Чапая вирішують обікрасти: “…завод розвалювався, як і все в країні, що можна було вкрасти – директор вкрав, що не можна було – зіпсував…”       [1, с.84]. Ще одним символом держави, яка самознищується, є образ риби: “…риба зсередини просто вижрана цими хижаками, їх там цілий рій…, яка гадість, думаю я, мертва риба, мертва циганська риба, вижерта ізсередини, який жах”  [1, с.96].

Міському пейзажу протиставлено опис соснового бору з околиць Харкова. Протиставлення відбувається на часопросторовому рівні – міський пейзаж, сірий і безнадійний є реальністю 19-річного героя, натомість жива природа, проста і радісна в своєму існуванні, виринає з дитячих спогадів: “Десь далеко-далеко, на Сході республіки, зовсім поруч із державним кордоном, небо пахне ранковим лісом…Я йду довгою-довгою лісовою доріжкою, ліворуч від мене і праворуч від мене – високі і теплі сосни, які зігрівають своїм диханням пісок навколо себе, і повітря, і ранковий суботній ліс, і птахів…” [1, с.108].

Образ головного героя твориться автором за допомогою використання зіставлення й протиставлення, в тому числі й на рівні вікових категорій. У різному віці екзистенційні проблеми розглядаються під іншим кутом зору. Так у 19 років герой розмірковує над сенсом життя, використовуючи подеколи натуралізм і гротеск: “…як я живу і для чого? Для чого все це? Вся ця боротьба за виживання? гра на утримання рахунку? для чого все це? мені зараз 19, через 5 років, якщо я не помру від побутового триперу, мені буде всього-на-всього 24, Гайдар у цьому віці вже навіть полки не водив, що я буду робити в 24?” [1, с.124].

Герой поступово стверджує анархію як основний спосіб буття, заперечує всі традиційні ціннісні орієнтири – родину, державу: “Я, звісно, нічого проти не маю – там сім’я, батьки, все нормально, я до цього нормально ставлюся. Просто це насправді не так вже й важливо, як здається, це така фішка, що всі лише говорять – сім’я, сім’я…” [4, с.79]; “Авіалінії, аеропорти, стюардеси – це фікція. Насправді в цьому немає РЕАЛЬНОЇ потреби, розумієш? Потрібно лишити тільки те, в чому є РЕАЛЬНА потреба. …В армії теж немає РЕАЛЬНОЇ потреби…. Армія створена лише для того, аби виправдовувати в наших очах доцільність свого існування” [1, с.105]. Більше того, анархія стає  й способом мислення героя, що призводить його до заперечення віри: “Я не вірю в пам’ять, я не вірю в майбутнє, я не вірю в провидіння, я не вірю в небеса, я не вірю в ангелів, я не вірю в любов…” [1, с.216]. Ця зневіра доводиться автором до абсурду, до заперечення Бога: “…я знаю про присутність тут, в чорних небесах над нами, нашого чергового сатани, який насправді єдиний, хто існує, єдиний, чиє існування я ніколи не поставлю під сумнів…” [1, с.216]. Розмірковуючи на вічними категоріями людського буття, герой створює й власну формулу щастя: “…радість і спокій тримаються саме на великому логічному поєднанні тисячі нікому не потрібних, аномальних шизофренічних штук, які, сполучившись у щось єдине, дають тобі, врешті-решт, повне уявлення про те, що таке щастя, що таке життя, і головне – що таке смерть” [1, с.207].

Картина безпросвітної дійсності, нікчемності й неспроможності сучасної людини бодай на якийсь вчинок, досягає апогею у фіналі роману. Герої Жадана не змогли досягти мети своєї подорожі й відчувають порожнечу й безпорадність. Втім автор залишає читачеві маленьку шпаринку, в яку лине світло – це символічний образ слимака, що є уособленням героя і, у ширшому сенсі, сучасного йому покоління: “…втомлений, змучений депресіями слимак… починає відповзати від нас на Захід – на інший бік платформи. Я навіть думаю, що цієї дроги йому вистачить на все його життя” [1, с.223].

Отже, у образах героїв роману Сергія Жадана “Депеш Мод” яскраво втілені ідеї екзистенціалістів Сартра і Гайдеггера про почуття жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми, державою та  усвідомлення своєї смертності, що охоплюють людину в соціумі. Підкреслені подібні песимістичні настанови загальною атмосферою розпаду імперії.

 

Література

1.     Жадан С.В. Депеш Мод. – Харків: Фоліо, 2008. – 229 с.

2.     Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Гром’яка,Ю. Коваліва, В. Теремка. – К.: Академія, 2006. – 752 с.

3.     Новейший философский словарь: 3-е изд., исправл. – Мн.: Книжный Дом. 2003. – 1280 с.  // http://slovari.yandex.ru/dict/phil_dict

4.     Харчук Р.Б. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 248 с.