Радей А. С.

До питання про відповідність бюрократичного способу керівництва принципам демократії.

Бюрократія, як особлива соціальна група, в процесі своєї діяльності генерує широкий спектр власних специфічних інтересів, що не завжди збігаються з інтересами як самого суспільства, так і того соціального прошарку, з рядів якого відбувається рекрутування чиновників. Це створює проблему відповідності бюрократичного способу реалізації владних рішень демократичним принципам суспільного устрою.

Незважаючи на свою актуальність, у сучасних наукових дослідженнях проблема відповідності бюрократичного способу реалізації владних рішень принципам демократії висвітлюються рідко, і найчастіше побічно, в контексті проблем корупції, раціональності або ірраціональності управління, монополізації. В сучасній вітчизняній соціально-філософській думці також відчувається дефіцит щодо даної тематики, хоча ця проблема притаманна кожному демократичному суспільству.

Ще класик теорії бюрократії М. Вебер неодмінною умовою демократичної форми правління вважав поєднання двох умов: 1) відкритість адміністративної системи, що виражається в доступності посад, з метою не допустити формування замкнутого чиновницького стану; 2) обмеження влади апарату за допомогою збільшення впливу суспільної думки.

Перше протиріччя пов'язане фактично з неможливістю надання всім бажаючим доступу до державних посад. Вихідці з заможних прошарків споконвічно мають всі переваги (засоби й час для одержання компетенцій, необхідних для претендентів на посаду) у порівнянні з неконкурентоспроможними представниками соціальних низів. Привілейоване становище перших, зводячи шанси других до мінімуму, закріплює ситуацію традиційної нерівності в масштабах усього суспільства й набуває тенденції підтримки внутрішнього відтворення чиновницького стану.

Друге протиріччя засноване на іманентно властивому бюрократії прагненні до розширення сфери свого впливу й опору будь-якій формі підконтрольності з боку суспільства. Перебороти ці фундаментальні протиріччя, на думку М.Вебера, не вдалося жодному з реально існуючих демократичних режимів.

Крах тоталітарних режимів і розвиток демократичних процесів у країнах Центральної і Східної Європи загострили актуальність проблеми сумісності принципу "народного суверенітету" (який проявляється в ефективності роботи структур представницької демократії) і бюрократичного способу організації управління.

Бюрократичні організації з їх твердою ієрархічною структурою, наказним порядком і професійною етикою чиновника - "інструмента" мають схильність до підпорядкування концентрованій волі єдиного політичного лідера. Як показує досвід новітньої історії, всі тоталітарні вожді після приходу до влади (в залежності від обставин цього приходу), зустрічали цілковиту лояльність і підтримку наявного держапарату. Якщо розглядати демократичні інститути як найбільш aдeквaтну форму здійснення політичної влади в умовах взаємозумовленості всіх підсистем сучасного суспільства, в умовах, коли будь-яка локальна дисфункція може викликати непередбачувані і, навіть, трагічні наслідки, подібного роду союз, що реалізує зазіхання на ці інститути, має оцінюватись як потенційна загроза існування сучасної цивілізації.

Але, навіть, якщо не розглядати настільки песимістичні сценарії можливого розвитку політичних процесів, вже у повсякденному способі здійснення влади бюрократичними структурами існує потенційна небезпека. Зокрема, мова йде про існування бюрократії як суб'єкта політичних відносин.

Існування бюрократії в якості особливої соціальної групи припускає необхідність усвідомлення цією групою своїх специфічних інтересів, які не завжди збігаються з інтересами як самого суспільства, так і того соціального прошарку, з рядів якого відбувається рекрутування чиновників. Це робить бюрократію суб'єктом сфери політики, що породжує ряд характерних проблем. Одна з них - визначення статусу бюрократії як політичного суб'єкта. Інша - з'ясування співвідношення "політик/бюрократ" у питанні про ступінь залучення кожного до реальної влади, адже ототожнення цих понять не відповідає демократичним принципам суспільного устрою.

Нерозділеність політики й управління, політики й економіки, відсутність власності на засоби виробництва у населення, натуральне господарство, обмежені товарно-грошові відносини - суть специфічної «східної форми» бюрократії. Бюрократія «східної форми» не допускає поліпшення адміністративного управління, вона зміцнює своє становище настільки, що її вплив переростає в «бюрократичну державу», «бюрократичний абсолютизм». Чиновництво не тільки реалізує адміністративні функції, але й виконує істотну політичну роль, що й приводить до «застою» у суспільному житті.

М. Вебер уточнював, що справжньою професією дійсного чиновника не повинна бути політика. Він повинен "управляти" насамперед неупереджено. Sіne іra et studіo - без гніву й пристрасті повинен він вершити справи. Чиновник не повинен робити саме те, що завжди і необхідним чином повинен робити політик - боротися. Тому що прийняття рішень, боротьба і пристрасть - стихія політика. Діяльність політика завжди підкоряється принципу відповідальності, прямо протилежному відповідальності чиновника. Якщо вища установа наполягає на наказі, який, на думку чиновника, є помилковим, справа честі чиновника виконати сумлінно й точно цей наказ під відповідальність того, хто наказує. М. Вебер вважав, що без такої дисципліни розвалився б весь управлінський апарат. Але чеснотою політичного вождя є виняткова особиста відповідальність за те, що він робить, відповідальність, відхилити яку він не може і не має права.

У правовій державі, побудованій за принципом поділу влади, виконавча влада покликана здійснювати основні політичні рішення, прийняті законодавчою владою. При цьому уряд виконує функцію з прийняття політичних рішень (у рамках Конституції на основі законів) і з управління суспільством, а адміністрація (тобто бюрократія) реалізує їх у практичній площині.

За М. Вебером, процес бюрократизації незворотний у всьому світі. Він вбачає у бюрократії, з одного боку, інструмент для реалізації складних адміністративних завдань, а з іншого - у політичному плані - потенціальну, незалежну соціальну й політичну сили, які втілюють специфічні цінності й здатні впливати на цілі й культуру суспільства. М. Вебер застерігає, що хоча основу влади бюрократії утворює, насамперед, присвоєння чиновниками посад і пов'язаних з ними привілеїв і економічних переваг, але розвиток тенденції до такого присвоєння означає втрату чиновництвом бюрократичного характеру і трансформацію бюрократії в централізоване станове панування, що вже є не бюрократичним, а політичним «класом».

Коли, мова йде про існування бюрократії як політичного суб'єкта, коли бюрократичний механізм держави стає суб'єктом поля політики, то це в кожному разі дуже специфічний суб'єкт. Його особливості в цій якості ілюструються через розуміння особливостей механізму відтворення легітимності, у якій відбивається його інструментальна сутність.