Моторіної Анастасії Вальтерівни

Науковий керівник: к. ю. н., Козак Н. С.

Національний університет державної податкової служби України

ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ ОБВИНУВАЧЕНОГО ОРГАНАМИ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА В УКРАЇНІ

Допит є найбільш поширеною ( в середньому біля 66% протокольних матеріалів кримінальних справ складають протоколи допиту), необхідною та ефективною у всіх випадках досудового слідства слідчою дією. Без допитів не може відбутися жодна кримінальна справа. Проблема полягає в тому, що процес розкриття злочинів носить конфліктний характер, слідчому доводиться працювати в умовах, які характеризуються тим чи іншим ступенем невизначеності. Тема допиту обвинувачених була опрацьована провідними вченими-науковцями та практиками: Фуніковою О.В., Удаловою Л.Д., Голубовим А.Є., Льовкіним В. Л., Негребецьким В. В., Хахуцяком О.Ю., Матусевичем І.А. та ін.

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, та спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини по справі. Обвинуваченим, згідно ч. 1 ст. 43КПК, є особа, щодо якої в установленому порядку винесена постанова про притягнення як обвинуваченого. Неврахування його прав як людини і громадянина, передбачених ст. 28, 29, 57, 63 Конституції України та недотримання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та недопустимість отриманих показань як джерела доказів [1].

При отриманні вербальної інформації на досудовому слідстві між слідчим та особами, з якими він спілкується складаються відносини, які не можуть бути рівнопартнерськими, оскільки коло прав, якими користується слідчий (ст.114 КПК України) немає жодний з учасників [2]. Професійне спілкування слідчого, у більшій своїй частині є процесуально-регламентованим спілкуванням, яке характеризується специфічністю приводів для вступу в спілкування; наявністю множинності цілей у кожному спілкуванні; конфліктним характером спілкувань; високим ступенем формалізованості спілкувань; специфічними психічними станами, що супроводжують спілкування; наявністю комплексу видів спілкування.

Допит може бути розглянутий як інформаційний процес, що має певну структуру. Так, за суб'єктом допиту інформація може бути такою, що виходить від: 1) слідчого; 2) допитуваного; 3) інших осіб, які беруть участь у допиті. Слідчий завжди повинен зберігати ініціативу у регулюванні процесу обміну інформацією. Він зобов'язаний керувати особами, які беруть участь у справі.

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Система даних тактичних прийомів (комбінацій) має на меті: 1) встановлення психологічного контакту з допитуваним; 2) спонукання його до дачі показань; 3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей; 4)  актуалізацію забутого в пам'яті допитуваного; 5)  викриття неправди; 6)  усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

Показання обвинуваченого є одночасно засобом його захисту і джерелом доказів у справі. Під час допиту обвинувачених в їхніх показаннях можливе виникнення перекручень, які є наслідком свідомої неправди при : 1) повному запереченні обвинуваченим своєї вини і висуненні ним своєї версії пропонується дати показання по суті обвинувачення з наведенням аргументів, на яких він базується, викласти власні версії, дати оцінку відомих йому доказів обвинувачення та пояснити до чого може привести його позиція; 2) частковому визнанні обвинуваченим своєї вини необхідно вияснити в чому конкретно він визнає себе винним, проти якої частини обвинувачення заперечує і чому, а потім надати йому можливість дати детальні показання по суті обвинувачення; 3) замовчуванні обвинуваченим фактів, які інтересують органи розслідування; 4)  викритті неправдивої заяви про алібі; 5) встановленні обмови; 6) встановленні самообмови обвинувачений допитується по всім відомим йому обставинам справи із застосуванням тактичного прийому деталізації його показань, що дозволяє прослідкувати хід його дій, перевірити їх розвиток та ступінь логічності. Крім того, проводиться повторний допит по тім обставинам справи, по яким обвинуваченого вже було допитано. В ході проведення допиту слід намагатися вияснити обставини злочину, знати які міг лише той, хто його вчинив [3].

Взагалі, допит обвинуваченого, який не дає правдивих показань необхідно починати з відволікаючої бесіди, зокрема з’ясування анкетної частини протоколу. У ході дачі показань ставляться незначні та важливі питання, серед яких і ті, на котрі правильна відповідь вже відома. Крім того, у випадку дачі неправдивих показань доцільно використовувати тактику поступового пред’явлення окремих показань, яка досягає цілі не одразу, проте впливає на обвинуваченого. Не слід пред’являти йому всі докази, так як необхідний час для того, щоб він звик до думки неможливості відвернення покарання. По можливості необхідно полегшити шлях обвинуваченого до зізнання, будь-якій людині тяжко зізнаватися ву брехні. Можливо, замість прямого запитання обвинуваченому про те, як він вчинив злочин, доцільнішим буде задати інший: навіщо [4].

При проведенні допитів необхідно завжди пам’ятати, що обвинувачений передовсім – людина. Неправдивість його показань може бути викликана не лише його суб’єктивними спонуканнями, а й об’єктивними обставинами дійсності, які від нього не залежать. Тому проводити допит необхідно лише у встановленому чинним кримінально-процесуальним законодавством порядку з використанням етичних норм та професійних навичок.

Література:

1. Конституція України – Закон України від 28.06.1996 р. // Голос України від 13.07.1996 р. із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-IV від 08.12.2004 р.

2. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / Відп. Ред. В. М. Тертишник. – К.: А. С. К., 2005. -1056с. (Нормативні документи та коментарі)

3. Удалова Л.Д. Допит: критерії його ефективності // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – № 2.– 2002. – Одеса. – С. 101-104.

4. Льовкін В. Поняття і види показань обвинуваченого в кримінальному процесі України // Право України.–2005.–№ 7.–С. 112-115.