Карпенко О.Г., Пілігрім А.С.
Донецький національний
університет економіки і торгівлі імені Михайла
Туган-Барановського
Правові аспекти та проблеми міжнародного
усиновлення
Одним з основних напрямків державної політики України
є реалізація комплексу заходів, спрямованих на охорону дитинства. Приділення
особливої уваги цій проблемі на найвищому державному рівні пов’язане з
ситуацією, яка склалася з сирітством та дитячою бездоглядністю в нашій країні.
Так, за даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини,
при Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту в Україні нараховується близько 100 тисяч таких дітей. Слід зауважити,
що жодні заклади дитячого виховання не в змозі замінити справжню родину, саме
тому, усиновлення є пріоритетним з поміж інших способів влаштування дітей у сім’ю
[1, ст. 9-11].
Складовою частиною усиновлення є
усиновлення, обтяжене іноземним елементом, яке широко застосовується в Україні,
так, за попередніми даними, протягом 2009 року громадяни інших країн усиновили
1426 українських дітей.
Однак, ставлення до міжнародного
усиновлення є неоднозначним як серед фахівців, так і серед простих громадян. Це
зумовлено тим, що даний інститут тісно пов’язаний з правовими, економічними,
соціальними, демографічними аспектами розвитку нашого суспільства, а також, що
найголовніше, із суспільною мораллю.
Так в законодавстві
України встановлена низка особливостей, які слід враховувати при
здійсненні усиновлення з іноземними
громадянами:
1) іноземці можуть усиновити українську дитину лише після вичерпання
національних можливостей її влаштування в сім’ю;
2) переважне право на
усиновлення дитини-громадянина України мають іноземці, які є родичами дитини,
громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової
допомоги, подружжя;
3) для здійсненням усиновлення іноземцями дитина
має пробути не менше одного року на обліку у урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав
дитини;
4) іноземні громадяни не можуть усиновлювати українських дітей віком до одного року.
Міжнародне усиновлення є
суспільно значущим, оскільки інтереси дітей-сиріт, може захистити лише держава
в особі своїх органів: органи опіки і піклування, Державний
департамент з усиновлення та захисту прав дитини, при Міністерстві у справах
сім’ї, молоді та спорту, дитячі будинки тощо. Саме тому
процедура усиновлення, обтяженого іноземним елементом, здійснюється лише в
судовому порядку [2, ст. 95-100] .
Особливістю
даної категорії справ є також і дотримання заявниками обов'язкової досудової
процедури, яка складається із звернення до Державного
департаменту з усиновлення та захисту прав дитини, органу опіки і піклування, дитячого будинку, в якому утримується дитина, та
отримання від цих установ відповідних документів, які є передумовою для
звернення до суду та доказами. Однак, слід зазначити, що тривала
процедура міжнародного усиновлення на практиці найчастіше призводить до того,
що кандидати в батьки звертаються за допомогою до випадкових посередників, що заборонено
статтею 216 Сімейного кодексу України. При цьому порушуються строки
перебування дітей на обліку, не враховується вік усиновлюваних дітей,
прискорюється процес оформлення документів. Тому, в Україні слід дозволити та
стимулювати діяльність некомерційних громадських агентств, які могли б бути
законними посередниками в процесі здійснення міжнародного усиновлення [3, ст.273].
Складність усиновлення,
обтяженого іноземним елементом, викликана й тим, що для регулювання цієї сфери
правовідносин застосовується не лише національне законодавство, а й міжнародні
та міждержавні нормативно-правові акти, які мають свої особливості. Наприклад,
в травні 1993 року відкрита до підписання Конвенція про захист дітей
та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення - Гаазька конвенція. Цей
міжнародний акт встановлює перевагу внутрішньодержавного усиновлення. Однак,
слід звернути увагу й на те, що Гаазька конвенція встановлює рівні права
іноземців і громадян країни, з якої походить усиновлювана дитина. Крім того, норми
конвенції встановлюють остаточність згоди країни походження дитини на
усиновлення, а приймаюча країна не зобов’язана давати таку згоду і навіть може встановити випробувальний
термін. Все це
свідчить про недосконалість норм міжнародних актів, що призводить до порушення
прав усиновлюваних дітей.
З огляду на всі вищезгадані
проблеми та на значущість самого інституту усиновлення вбачається за необхідне:
1) розмежувати
повноваження органів державної влади в сфері усиновлення та їх посадових осіб;
2) встановити сувору відповідальність за порушення нормативно-правових актів,
що регулюють дані правовідносини;
3) встановити громадський контроль за дотриманням прав та інтересів
дітей-громадян України при міжнародному усиновленні;
4) легалізувати діяльність комерційних агентств у сфері усиновлення з
іноземним елементом.
Для виконання цих завдань та
подолання недоліків при правовому регулюванні усиновлення з іноземним елементом
слід: розробити типовий договір про
правову допомогу в цій сфері; продовжувати практику укладання багатосторонніх
договорів з іноземними державами; розробити окремий закон, що регулював би
сімейні відносини з іноземним елементом, в тому числі й відносини, що виникають
з приводу міжнародного усиновлення.
Література: