Гупаловська О.Б.

викладач кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету ТНЕУ, аспірант кафедри цивільного права та процесу юридичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка

Реституція як наслідок недійсних правочинів у зобов'язально - правових засобах захисту права власності.

Загальним наслідком недійсності правочину є реституція. Виходячи зі змісту реституції в зобов’язально-правових відносинах захисту права власності, її метою є поновлення того майнового становища сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину. Ставлячи за мету поновлення майнового становища сторін, реституція покликана виконувати, насамперед, правовідновлювальну функцію. Проте в науці цивільного права зазначену функцію у захисті права власності виконує не лише реституція, але й цивільно-правова відповідальність. Вона як один із засобів захисту права власності настає за порушення права власності іншої особи, що спричиняє негативні наслідки майнового характеру, аналогічно наслідкам недійсного правочину. Відновлювальний характер порушеного становища обох явищ, обумовлює необхідність визначити, чи належить реституція до мір цивільно-правової відповідальності, а якщо ні – визначити її місце в системі правоохоронних відносин власності. Незважаючи на однакову мету, яку покликані виконувати реституція та цивільно-правова відповідальність, вони є зовсім різними юридичними явищами. Тому ми не згодні з пропозиціями вчених про те, що для реституції створюється якийсь особливий, виключний режим, не властивий для приватноправових способів захисту [6]. Реституція є найбільш прийнятним засобом захисту права власності за недійсним правочином, який відповідає і приватноправовим засадам, і справедливості.

На відміну від цивільно-правової відповідальності, реституція має взаємний характер, оскільки відповідно до п. 1 ст. 216 ЦК України обов’язок повернути майно, а у випадку неможливості його повернення – відшкодувати вартість одержаного, покладається на кожну сторону недійсного правочину. Цивільно-правова відповідальність, як правило, має односторонній характер, зобов’язуючи особу, котра порушила право власності іншої особи відшкодувати заподіяні потерпілій стороні збитки. Тому буде помилковою та зайвою позиція деяких правників про необхідність збереження в ЦК односторонньої реституції [3].

Особливістю реституції, як наслідку недійсного правочину в захисті права власності полягає у можливості її застосування незалежно від наявності вини і заподіяної таким правочином шкоди, на що вже зверталась увага в юридичній літературі. Реституцію нікчемного правочину породжує наявність таких юридичних фактів, як встановлена законом нікчемність правочину та його виконання хоча б однією стороною. Факт наявності вини та заподіяної шкоди для поновлення сторін у становище, яке існувало до вчинення правочину, законодавець не бере до уваги у розрізі застосування реституції при захисті права власності, проте при цивільно-правовій відповідальності наявність даного елементу є обов’язковим. Вина правопорушника та заподіяна шкода може впливати лише на додаткові наслідки нікчемних правочинів. Так, відповідно до п. 4 ст. 221 ЦК України дієздатна сторона, крім обов’язку повернути майно, одержане від малолітньої особи, зобов’язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент учинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Вважаємо за доцільне внести зміни в ст. 216 ЦК України, котра перелічує основні правові наслідки недійсності правочину та доповнити її фактом наявності вини осіб, що вчиняли недісний правочин.

Часто у випадку встановлення недійсності правочину після його виконання, сторони за відсутності спору вправі в добровільному порядку повернути передане за ним майно. Проте можливість добровільного повернення переданого за недійсним правочином майна (або його компенсації за неможливості повернути в натурі) ще не свідчить про відмінність реституції від мір цивільно-правової відповідальності, оскільки остання також може здійснюватись у добровільному порядку. З цього приводу С.М. Братусь зазначає, що немає відповідальності, коли правопорушення не спричиняє для правопорушника негативних (несприятливих) наслідків у порівнянні з тим становищем, в якому він перебував до моменту вчинення правопорушення [1]. Наприклад, невчасне виконання договору поряд з обов’язком його виконати покладає на винну особу також і обов’язок відшкодувати заподіяні збитки його неналежним виконанням. Але слід зауважити, що за загальним правилом у випадку застосування реституції при вчиненні недійсного правочину у відносинах власності додаткові майнові обов’язки негативного характеру на сторони не покладаються, у зв’язку з чим, ми вважаємо реституцію засобом захисту права власності внаслідок вчинення особою недійсного правочину, оскільки на відміну від цивільно-правової відповідальності, засоби захисту не покладають на особу, яка порушила право власності іншого, додаткові негативні наслідки, а обмежуються лише відновленням попереднього становища, яке існувало до такого порушення.

Література :

1. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность / С.Н. Братусь. – М.: Юрид. лит., 1976. – с. 9.

2. Джунь В.В. До питання про обов’язковість застосування реституції у разі неправозгідності угоди / В.В. Джунь // Вісник господарського судочинства. – 2002. – № 4. – с. 165–167.

3. Дзера О.В. Недійсність правочину (угоди) за новим Цивільним кодексом України / О.В. Дзера, О.О. Отраднова // Юрид. Україна. – 2003. – № 10. – с. 17.

4. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: постанова Пленуму Верхов. Суду України від 06.11.2009 р., № 9 //zakon.rada.gov.ua.

5. Спасибо-Фатєєва І.В. Недійсні правочини та проблеми при застосуванні реституції / І.В. Спасибо-Фатєєва // Нотаріат для вас. – 2007. – № 5. – С. 16–19.

6. Тузов Д.О. Реституция при недействительности сделок и защита добросовестного приобретателя в российском гражданском праве / Д.О. Тузов. – М. : Статут, 2007. – 96 с.