Экономические науки //3.Финансовые отношения.

Лис Б.А.

Буковинська державна фінансова академія

Місцеве самоврядування: сучасний стан та перспективи розвитку

Розвиток держави не можливий без розвитку регіонів, від того наскільки сильною є регіональна влада, як вона забезпечує соціальні послуги населенню.

Розуміючи важливість цієї проблеми, на сучасному етапі розвитку всіх гілок влади постає питання необхідності вдосконалення теорії та практики сучасного державотворення, викликаного трансформаціями в політичній системі суспільства, проведенням адміністративно-територіальних, регіональних реформ, впровадженням конструктивного соціального партнерства між центром та територіями.

Мова йде про концептуальну зміну функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій і формування виконавчих органів місцевих рад, що передбачено Європейською хартією місцевого самоврядування. На часі кардинальна зміна функцій органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій.

Проте пошук оптимальної моделі самоврядування та місцевої виконавчої влади відбувається надто повільно. Тут є ряд об’єктивних та суб’єктивних чинників серед яких: недосконалість вітчизняної теоретичної бази, невизначеність законодавчого поля на якому можна було б формувати організаційну, правову та матеріально-фінансову основу взаємовідносин органів місцевого самоврядування та державних адміністрацій, слабкість самої муніципальної діяльності яка виражена неспроможністю сільських, селищних та й в більшості міських рад надати повний обсяг соціальних послуг жителям громад.

В сучасних умовах не можна говорити про здатність органів виконавчої влади, а саме місцевих державних адміністрацій, виконати в повній мірі покладені на них функції держави. В той же час Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено делегування державою цілої низки повноважень виконавчим органам сільських, селищних, міських рад які фінансово не підкріплено.

Існує ще цілий ряд суперечностей між діючими законами України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації» і Бюджетним кодексом України.

На сьогодні більшістю політиків та науковців підкреслюється доцільність розширення муніципального руху та становлення місцевого самоврядування. Але розвиток місцевого самоврядування, хоча в Україна має значний історичний досвід, помітно відстає від світових та загальноєвропейських тенденцій, а точніше кажучи на цьому шляху ми мало в чому відійшли від колишніх методів та принципів жорсткої централізації влади.

Вже понад 10 років, як Верховною Радою України ратифіковано Європейську хартією місцевого самоврядування, тим самим визнавши нову філософію відносин держави і територій. Проте суперечностей між необхідністю здійснення адміністрування по вертикалі та наданням широких повноважень місцевим громадам не зменшилось. Якщо в Європейській хартії закладено 15 основних принципів місцевого самоврядування то Україна не виконала ще і 10. І тут криється велика проблема. Адже цей акт міжнародний. Він є наднаціональним правом. Саме тут визначено механізм через який можна провести децентралізацію державного механізму в Україні.

Тому першим завданням, яке стоїть перед державою, є перерозподіл повноважень і ресурсів від органів державної влади до органів місцевого самоврядування і на основі вироблених стандартів – реалізація через послуги відповідних потреб громадян. Тільки передавши повноваження, ресурси, можна очікувати від місцевого самоврядування відповідальності.

Тому що, не маючи ресурсів для реалізації цих повноважень, місцеве самоврядування потрапляє в ситуацію, коли воно не може реалізувати своїх повноважень. А відтак громадяни звертаються до Кабінету Міністрів, Президента, парламенту для того, аби реалізувати свої потреби.

Ідея реформи сьогодні є значною мірою дискредитованою. Не можна вимагати результативного втілення у життя реформи від посадовців, наприклад райдержадміністрацій, яким кажуть, що завтра вашої посади вже не буде. Але, незважаючи на це, усередині самих органів місцевого самоврядування різного рівня вже зріє розуміння того, що реформа в якомусь вигляді необхідна .

Основними вадами адміністративно–територіальної реформи є:

─ по–перше, об'єднання громад за принципом чисельності без урахування регіональних особливостей та етнічного складу населення може призвести до не передбачуваних наслідків. Адже кількість населення – це змінний показник;

─ по–друге, в концепціях реформи не враховується різниця у типах поселення. Окрім того, не взято до уваги специфіку малих і монофункціональних міст (наприклад портів, колишніх військових містечок).

─ по–третє, зміна адміністративно–територіального поділу без змін у бюджетному кодексі може, на думку експертів, призвести до реального падіння доходів міст обласного підпорядкування, які фактично втратять свій статус.

Адміністративно–територіальній реформі мають передувати бюджетна та податкова реформи, які повинні збільшити фінансову самодостатність громад. Ідеться, про передачу частини податку на прибуток до місцевих бюджетів, збільшення питомої ваги місцевих податків (сьогодні вони складають 3–4% бюджету громад, тоді як у ряді західних країн – 45–60%), [1, с. 178].

Сьогодні міські громади позбавлені можливості розпоряджатися своїми коштами та потерпають від втручання з боку казначейств, необхідності погодження з ними своїх витрат.

Повноваження, які на сьогодні мають обласні державні адміністрації (а це виконавчі функції), повинні бути передані до відповідних органів місцевого самоврядування – відповідно області, району і громади.

В нинішніх умовах рівень саморозвитку регіонів залежить від низки факторів та проблем, які не вирішені законодавчо. Наразі людські, матеріальні, фінансові ресурси мають централізований характер, що робить практично неможливим самодостатній розвиток територій. В Україні, склалося зачароване коло: нестача ресурсів негативно впливає на реалізацію потенційних можливостей регіону, а відтак і на формування ринку, що, своєю чергою, позначається на розмірах видатків та доходів територій, знижуючи рівень їх розвитку й інвестиційної привабливості. Надзвичайно важливим є розширення повноважень самоврядних одиниць та усунення зайвих бюрократичних ланок у системі управління, які лишень заважають реалізовувати інтереси

Сьогодні фінансова база місцевого самоврядування фактично відсутня.

Разам з тим, варто звернутись до моделі та механізмів впровадження адміністративно-територіальної реформи, розроблених інститутом трансформації суспільства.

Важливо підкреслити, що вона спирається на узагальнений досвід європейських країн, і насамперед скандинавських. Тут враховуються такі основні принципи та підходи:

- у системі управління зазначених країн місцеве самоврядування займає ключові позиції;

- подолано розрив між сільськими та міськими громадами;

- ліквідовано зайві рівні в системі управління. Наприклад, у Швеції та Фінляндії не існує районної ланки, а є лише місцеві громади – комуни або муніципалітети; губернії у Фінляндії або провінції у Швеції здійснюють суто номінальну функцію управління;

- більшість повноважень передано місцевим громадам, за якими закріплена стабільна фінансова база, що дає їм змогу розробляти та реалізовувати стратегічні програми розвитку. Приміром, у фінському місті Туусала з населенням 35 тис. людей доходна частина річного бюджету становить 180 млн. євро, з яких 20 млн. євро – бюджет розвитку міста;

- немає поділу на міста районного, обласного, центрального підпорядкування;

- представники інших рівнів управління, у тому числі центрального, не можуть втручатися у функції місцевого самоврядування;

- у Скандинавських країнах органи прокуратури, податкової служби та інших силових структур винесені на кущовий рівень;

- казначейство не управляє грошовими потоками територіальних громад – вони самостійно розпоряджаються власними фінансовими ресурсами. Ця установа відсутня на рівні місцевого самоврядування. Функцію контролю за виконанням місцевого бюджету виконує контрольна аудиторська палата, яка є надзвичайно важливим інструментом;

- у розвинутих країнах зазвичай немає такого явища, як делегування органам місцевого самоврядування повноважень центральної державної влади. Якщо ж певні функції делегуються, то під них виділяються необхідні фінансові ресурси. А інакше місцеве самоврядування не виконуватиме цих повноважень – це аксіома;

- відсутнє таке поняття як консолідований бюджет, не поєднуються державний та місцеві бюджети. Міста самостійно приймають власні бюджети. Натомість в Україні, як відомо, місцеві бюджети розглядаються тільки після прийняття Державного та консолідованого бюджетів. Очевидно, що місцеві громади повинні самостійно розпоряджатися власними коштами і приймати місцеві бюджети.

Таку системну роботу влада разом з неурядовими організаціями зобов`язана провести. Це стане ознакою цивілізованості української влади і підтвердженням на практиці верховенства прав та інтересів людини в Україні.

Література:

1. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація: Монографія / Кол. авт.; відпов. ред. – проф. Н. Р. Нижник. // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. – 2006. – 448 с.

2. Територіальне управління: проблеми, рішення, перспективи: Моногр./ В.В. Корженко, Г.С.Одінцова та ін.; За заг. ред. В.В. Корженка. – Х.: Вид–во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2005.–216с.

3. Решевець О.В. Децентралізація повноважень органів місцевого самоврядування // Збірник матеріалів з питань децентралізації державного управління та розвитку ефективного місцевого самоврядування. Харків, 2006.