Карманська Мар’яна Святославівна

Науковий керівник: Підлипчак Ольга Андріївна

Буковинська державна фінансова академія

РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВОГО РИНКУ УКРАЇНИ ЯК ОСНОВНА ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ

Проблеми становлення і розвитку фінансових ринків та державне регулювання цих процесів завжди були і залишаються одними з найбільш актуальними і постійно викликають дискусії в економічній науці. Зростання ролі фінансових ринків у світовій економіці зумовило переоцінку рівня ефективності їх національних та наднаціональних регулятивних структур. Сьогодні для переважної більшості країн нагальною стала проблема вдосконалення організації національного фінансового нагляду шляхом розробки його оптимальної моделі та успішної реалізації її в практичних умовах.

На думку багатьох дослідників, вчених та фінансистів-практиків на сучасному етапі розвитку економічної системи такою можна вважати модель зі створенням так званого мегарегулятора фінансового ринку – інституту, в якому були б сконцентровані всі функції регулювання основних сегментів фінансового ринку: кредитного, валютного, страхового та фондового ринків. Але проблема створення єдиного органу, який виконував би повний набір функцій нагляду та регулювання на різних сегментах фінансового ринку в Україні насамперед пов’язана з іншими завданнями розвитку зазначеного ринку – це, в першу чергу, підвищення його ефективності, вдосконалення інфраструктури та захист прав інвесторів.[1]

Розвиток органів регулювання фінансового ринку в нашій державі був тривалим і дуже суперечливим. Першим з них був створений Національний банк України. Процес створення відповідного органу на ринку цінних паперів розтягнувся у часі. Спочатку, у 1991-1996 pp. його функції виконувало Міністерство фінансів України, а потім – Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Перший регулятор ринку страхової діяльності з’явився в нашій державі ще у 1993 році ( Комітет з страхового нагляду). Згодом його функції були передані до Мінфіну, а у 2003 році – до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг. Однак, практика створення мегарегуляторів фінансових ринків в країнах Європейського Союзу свідчить про те, що цей процес є досить складним та довготривалим. Йому обов’язково повинні передувати розробка дієвої концепції організації такого органу, оцінка ймовірних позитивних та негативних наслідків впровадження. [3]

В Україні ринкові процеси відбуваються на фоні гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забезпечення стабільного розвитку і функціонування фінансового ринку в цілому, скільки детермінація кола та пошук шляхів вирішення проблем інвесторів й захист їх прав та інтересів, особливо дрібних і найменш захищених інвесторів – фізичних осіб.

Регулювання фінансового ринку повинно передбачати встановлення правил інвестиційного процесу, обов’язкових для всіх – і для дрібних, і для значних за статусом інвесторів. Очевидним є те, що повинен існувати закон, який захищатиме кожного інвестора, і буде покаранням для тих, хто його порушить. Це підтримує віру людей у необоротність позитивних змін, без якої не може розвиватись ринкова економіка. Що стосується великих інвесторів і емітентів цінних паперів, деякі обмеження їх «свободи» державним контролем – лише невелика плата за стабільність, довіру і забезпечення законності, що дозволяє здійснювати державний контроль.

Що стосується саморегулювання, то сьогодні, власне кажучи, в Україні немає жодної саморегульованої організації. Наявність свідоцтва на стіні зовсім не означає, що організація є саморегульованою, що вона наділена функціями контролю та успішно виконує їх щодо своїх учасників. З одного боку, система регулювання організацій фінансується винятково за рахунок членських внесків учасників ринку. З іншого боку, держава, в особі Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, ставиться до системи регулювання організацій як до опонента, тобто, представника ринку – лобіста відповідного бізнесу.[2]

Крім того, державі серйозно треба подивитися на інститут саморегулювання. Фактично, це продовження "руки регулятора", але з особливим статусом, що йому може бути наданий.

Крім сказаного вище, слід додати, що Україна має неефективну систему захисту заощаджень громадян, обмежений доступ власників капіталів до інформації про певні підприємства, які реалізують цінні папери, недостатній рівень професійних знань учасників фінансового ринку. Все це, а також його слабке державне регулювання, зробили привабливими лише обслуговування держави та підприємств на основі короткострокових інвестицій спекулятивного змісту. Саме це й визначило невеликий вплив фінансового ринку на ефективний розподіл та перерозподіл вільних фінансових ресурсів в умовах ринкової трансформації.

Побудова реальнофункціонуючого й ефективного фінансового ринку потребує закладення в його основу певних принципів. До них належать: вільний доступ до ринкової інформації і ринкових інструментів для всіх учасників ринку; прозорість ринку й реальний захист інвесторів; ліквідність фінансових інструментів ринку; конкурентність та ефективність ринку; відповідність міжнародним стандартам.

Список використаних джерел:

1. А. Білоченко. Мегарегулятор на фінансовому ринку України. Фінансовий ринок України.- 2007. -№ 12.- С. 3 - 6.

2. О. Кий. Саморегулювання на фінансовому ринку: реалії та перспективи. Фінансовий ринок України.- 2008. -№ 9.- С. 17 - 18.

3. Призначення і структура фінансового ринку. За матеріалами сайту www. library.іf.ua