Історія / 1. Історія Східної Європи.

К.і.н. Ревегук В.Я.

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Микола Маслич – головний отаман „Штабу війська українського” (1892-1930 рр.)

Незважаючи на панування в Україні комуністичного режиму, полтавське село в умовах нової економічної політики 1921-1928 рр. продовжувало жити своїм усталеним життям, зберігаючи національні традиції, культуру, побут і звичаї. Заклопотані повсякденними турботами у власних господарствах, селяни мало переймалися утопічною комуністичною ідеологією. А між тим, грандіозні плани соціалістичної індустріалізації потребували величезних коштів, які можна було взяти, наклавши своєрідний „зверхподаток” на селян. Хліб був потрібний для того, щоб прогодувати зростаюче населення міст і робітничих селищ, для експорту за кордон. За одержану від продажу сільськогосподарської продукції валюту держава могла закуповувати машини і устаткування для модернізації промисловості. Але селяни відмовлялися продавати хліб за державними закупівельними цінами, які у 6-8 разів були нижчими за ринкові. За таких умов більшовицький режим міг взяти хліб у селян тільки з допомогою примусових заходів.

Щоб виконати накладені московським керівництвом плани хлібозаготівель на Україну, в 1929 році тут був поширений випробуваний Сталіним так званий „уральсько-сибірський метод”, суть якого зводилася до того, що за рішенням сільських сходів, а точніше, „активу” села, план продажу хліба в обов’язковому порядку доводився до кожного двору з тим, щоб основний тягар лягав на заможних селян, яких радянська пропаганда називала презирливим словом „куркулі”. Господарства, які не виконували поставок зерна, дозволялося штрафувати в п’ятикратному розмірі вартості незданого хліба. Якщо штрафи своєчасно не вносилися, майно боржників продавали з торгів. У Полтавському окрузі протягом 1929 року було розпродане майно 2773 селян, у Кременчуцькому - 1094 [2, с. 13].

Різко збільшилася (порівняно з 1928 роком на третину) і сума єдиного сільськогосподарського податку. При цьому куркульські господарства оподатковувалися в індивідуальному (експертному) порядку з різко зростаючою прогресією вилучення прибутків. У Полтавському окрузі таких господарств було 2,5 відсотка, але сплатити вони мусили майже чверть суми податку (1031 тисячу карбованців), встановленого для індивідуальних селянських господарств [2, с. 11]. Обтяжливим було і так зване самооподаткування, розмір якого залежав від прибутковості господарства. Своїм вістрям воно також було спрямоване проти заможних селян.

Таким чином, політика радянської влади була направлена на пролетаризацію села та знищення найбільш працездатного та підприємливого селянства. Більшовицьке керівництво СРСР у 1929 році відмовилося від звичних для періоду непу принципів оподаткування сільськогосподарських виробників і перейшло до характерної для часів „воєнного комунізму” продовольчої розкладки. Рік „великого перелому” став перехідним від політики „витіснення куркуля” до політики „ліквідації куркульства як класу”

Податки із селян стягувалися з неймовірною жорстокістю, супроводжувалися насильством і грабежами, а часом і наругою над людською гідністю. Наприклад, у Бригадирівському районі Кременчуцького округу заготівельники взимку 1929 року зібрали куркулів, заставили їх роздягнутися і примусили жінок крутити статеві органи чоловіків. В Онуфріївському районі цього ж округу голова районного комітету незаможних селян зарахував середняків до категорії куркулів і став ламати в них комори та забирати хліб у рахунок боргу по самообкладанню. У Глобинському районі начальник міліції за кожну дрібницю штрафував селян хлібом [3, с. 68]. Стосовно тих селян, які з тих чи інших причин не виконували планів хлібозаготівель, застосовувалися подвірні обшуки, позбавлення виборчих прав, заборона залишати село, купувати товари в магазинах споживчої кооперації тощо. Нерідко репресій зазнавали не лише заможні селяни, але й середняки та біднота.

Ліквідація ринкових відносин і насильницьке вилучення хліба суперечило інтересам більшості українського селянства, яке чинило запеклий опір державним хлібозаготівлям. Спостерігалися випадки непокори владі, селянські хвилювання і заворушення, які нерідко поєднувалися з насильством відносно „активістів”, підпалів їх майна і фізичних розправ. Зокрема, протягом вересня 1928 року-жовтня 1929 року у Полтавському окрузі було зареєстровано 63 терористичних акти, у Лубенському – 23 [2,с. 14] .

В ніч на 3 червня 1929 року в різних місцях Глобино були розклеєні листівки антирадянського змісту за підписом „осередок УНДО” (українське народно-демократичне об’єднання).

Появу листівок чекісти пов’язували з приїздом до села української хорової капели імені Миколи Лисенка. Незважаючи на оперативні дії міліції із залученням „сексотів” (секретних співробітників ДПУ), авторів листівок виявити не вдалося [1, спр.16785-с, т.6, арк.2].

Одним із проявів антирадянського руху полтавського селянства стала найбільша з відомих в Україні таємна повстанська організація державницького спрямування, яка виникла у вересні 1929 року в селі Бугаївці Жовнинського району Кременчуцького округу з ініціативи Миколи Харитоновича Маслича. Народився він 1892 року в тому ж селі в сім’ї селянина-бідняка. Початкову освіту здобув у місцевій земській школі, після якої продовжив навчання у технічному училищі („механічній школі”) у Кременчуці, по закінченні якого працював токарем по металу на промислових підприємствах міста. Там познайомився з ідеями російської соціал-демократії і в 1910 році вступив до РСДРП, поділяв погляди меншовиків. В 1913 році М.Маслича мобілізували на військову службу, яку він здійснював як моторист на кораблях Балтійського флоту. Водночас займався революційною діяльністю серед матросів. Як визнаний лідер балтійських моряків після Лютневої революції 1917 року був обраний від Центробалта делегатом першого Всеросійського з’їзду рад, увійшов до складу Центрального Виконавчого Комітету і від нього був делегований на конференцію Червоного Хреста до Москви. Більшовицького перевороту М.Маслич не сприйняв і розірвав стосунки з РСДРП. Відтоді в жодній із політичних партій він не перебував і працював в організаціях Всеросійського Червоного Хреста спочатку на Кавказі, а в часи української держави гетьмана П.Скоропадського – в Києві. Активної участі в українській революції не брав. Під час другого приходу російських більшовиків в Україну М. Маслич повернувся до рідного села і був обраний головою Мозоліївського волосного виконавчого комітету. Працював на цій посаді лише півтора місяця і був заарештований Чека за стандртним звинуваченням у „контрреволюційності”. Майже три місяці покарання відбував у кременчуцькій тюрмі і був звільнений з ув’язнення повстанцями отамана Григор’єва у травні 1919 року. Після цього М. Маслич відійшов від активного громадського життя і зосередився на веденні власного невеликого господарства у своєму селі.

Декілька років М.Маслич перебував у місцевому товаристві спільного обробітку землі, але надії на колективне господарювання не справдилися. Мав 11 десятин землі, двоє коней і сім’ю з десяти непрацездатних осіб. Напередодні „наступу соціалізму по всьому фронті” в 1928 році М. Маслич позичив 525 крабованців і разом із двома односельцями придбав у складчину парову молотарку. Здавалося, в сім’ї запанує достаток, але настав рік „великого перелому”. Місцева влада зарахувала його до категорії „куркулів” і обклала податком в індивідуальному (експертному) порядку. Маючи 200 карбованців боргу, він мав заплатити 253 карбованці податку та 126 карбованців самообкладання, що було для нього непосильним. В результаті цього господарство М. Маслича було розорене дощенту [1, спр.16785-с, т.1, арк.71].

„Придивляючись до життя селян, – говорив М. Маслич після арешту на слідстві, – перебуваючи в їх середовищі, часто ділячись враженнями і цікавлячись думками окремих груп селян, я переконався в тому, що деякі заходи Радвлади пов’язані з індивідуальним обкладанням, викликають масове невдоволення, що межує з яскраво вираженою ворожістю до Радянської влади... Спостерігаючи всю цю безрадісну картину, яка створила надзвичайно тяжкі умови для селян, я почав задумуватися над тим, як би знайти шляхи виходу з цього скрутного становища” [1, спр.16785-с, т.1, арк.3-4].

Після довгих роздумів М. Маслич прийшов до висновку, що захистити українське селянство можна тільки звільнивши Україну від московсько-більшовицької влади і відновивши її незалежність у формі Української Народної Республіки. Навесні 1929 року у нього виникла думка створити підпільну повстанську організацію під умовною назвою „Визволення селян”. На початку вересня цього ж року М. Маслич поділився своєю ідеєю з давнім знайомим Мефодієм Мальком і знайшов у ньому свого однодумця. Одними з перших до підпільної організації вступили колишні вояки армії УНР Федот Калашник і Тимофій Замикула. Ініціативна група створила штаб з підготовки повстання і прийняла офіційну назву підпільної організації “Штаб війська українського”. Члени штабу розподілили між собою обов”язки: головним отаманом повстанців став М. Маслич, головним писарем (начальником штабу) – М. Малько, а членами штабу – Ф. Калашник і Т. Замикула. При штабі мав бути ад’ютант, але через відсутність надійної людини ця посада залишилася вакантною. М. Маслич виготовив печатку повстанської організації з тризубом і написом „У.Н.Р.” у центрі.

Уже на першому засіданні штабу були визначені цілі і накреслена програма діяльності повстанської організації. Метою повстання було „покращення становища українського народу, тобто звільнення України і створення Української Народної Республіки” Програма передбачала відновлення приватної власності на землю, вільної торгівлі, Селянських спілок, створення Української національної армії і вільних профспілок, відродження козацького стану, відділення церкви від держави і держави від церкви та ін.

УНР мала гарантувати політичні і громадянські права національним меншинам, їх участь у державному будівництві, але в тій мірі, щоб інтереси титульної нації не були обмеженими. У школах для національних меншин мала обов’язково вивчатися українська мова. Україна брала на себе зобов’язання заплатити іноземним державам частину боргу царської Росії. Проголошувалися рівні політичні права всім громадянам України. Щоб гарантувати політичні і соціальні права селянам, які становили більшість населення України, парламент і уряд УНР мали формуватися з таким розрахунком, щоб селянське представництво в них становило не менше 60 відсотків, а представники української інтелігенції і політичних партій – по 20 відсотків.

Особлива увага в програмі приділялася аграрному питанню, яке найбільше хвилювало селян. Підпільники дійшли думки, що потрібно зберегти існуючий зрівняльний порядок землекористування, встановлений більшовицькою аграрною реформою 1920-1923 років, але закріпити земельні наділи селян у приватну власність. Купівля-продаж землі мала бути обмежена. Програма також передбачала державну підтримку трудящого селянства, збереження стратегічно важливих промислових підприємства і природних багатств України в руках держави. Дрібні підприємства за певних умов могли бути повернені їх попереднім власникам. В Україні мала діяти прийнята Центральною Радою 29 квітня 1918 року Конституція УНР, згідно якої вища законодавча влада мала належати Національним зборам [1, спр.16785-с, т.3, арк. 1-2]. До їх скликання тимчасовою владою в Україні мав бути штаб повстання.

„Штаб війська українського” на одному із своїх перших зібрань (всього їх відбулося 25-30) визначив обов”язки членів повстанської організації: пропагувати її програму серед селянства, залучати нових членів до підпілля, виявляти та брати на облік зброю. Члени штабу підбирали також людей з числа офіцерів і унтер-офіцерів російської армії та армії УНР на командні посади в повстанській організації – районних і сільських організаторів.

Робота із залучення нових членів до підпільної організації проводилася головним чином на ярмарках, базарах та інших масових зібраннях селян через родичів і знайомих шляхом індивідуальних бесід. Від поширення листівок серед населення вирішили відмовитися, оскільки чекісти через них могли вийти на слід організації. Побоюючись провалу, агітацію не проводили і в містах. Підпільники ставку робили на середняка, який не хоче йти до колгоспу, а тероризований і гнаний радянською владою куркуль, вважали керівники „Штабу війська українського” всього боїться і вже не є реальною силою на селі. Рекомендувалося також обмежити контакти з молоддю, яка частково вже була заражена комуністичною ідеологією, інтелігенцією і продажними попами Російської православної церкви, які могли бути „сексотами” ДПУ. Для зв”язку між собою учасники підпілля мали пароль „Гармата”.

На кінець 1929 року „Штаб війська українського” уже мав свої осередки у 13 населених пунктах Глобинського, Градизького, Жовнинського і Семенівського районах Кременчуцького округу; почали налагоджуватися зв’язки з селянами Полтавського і Шевченківського округів. Керівники штабу намагалися поширити діяльність підпільної організації в Лубенському і Черкаському округах. Вони хотіли також зв’язатися з еміграційним урядом УНР у Франції та скоординувати свої дії з українцями Польщі. Планували залучити до підпільної організації і колишніх „червоних партизан”.

Як свідчили на слідстві члени „Штабу Війська Українського”, на момент арешту до організації входило близько 150-200 чоловік [1, спр.16785-с, т.1, арк. 216]. Це були різні за соціальним статусом і майновим становищем селяни. Частина з них (Григорій Шафорост, Іван Пилипас) до революції 1917 року мали по декілька десятків десятин землі і були членами Української демократично-хліборобської партії, інші (Микита Білик, Павло Черевко, Василь Семибаламут) були бідняками, але за радянської влади тяжкою працею досягли певних статків і вважалися заможними. В 1929 році вони втратили все. До підпільної організації намагалися залучити і священника Української автокефальної православної церкви із села Шушвалівки отця Сулятицького, який у роки першої світової війни служив капеланом Січових стрільців. Побоюючись провалу, він відмовився вступати до підпілля, мотивуючи тим, що для боротьби з більшовицьким режимом потрібні інші методи. Радянську владу він порівнював з ящиком із червами, які з часом з’їдять один одного і загинуть [1, спр.16785-с, т.1, арк. 217].

Відповідно до радянського адміністративного поділу у районах були призначені організатори, у селах – старші груп, з якими періодично проводилися наради. Керівниками повстанських груп у селах Кременчуцького округу були: у Великих Кринках – Василь Починок, Шушвалівці – Петро Мітла, Борисенках – фельдшер Данило Борисенко, Гриньках – Трохим Багно, Глобиному – Павло Черевань, Жуках – Антін Жук і Мамон Пелипас, Кирняківці – Степан Костина, Пеляхівщині – Микита Кухаренко, Вишеньках – Григорій Ковальчук, Посьмашнівці – Сергій Маслич, Тимотівці – Павло Безуглий, Градизьку – Григорій Третьяков, Броварах – Сава Коваленко, Опришках – Сергій Сегеда.

Районним організаторам „Штаб Війська Українського” видавав накази (мандати) за підписом М. Маслича на право формування повстанських загонів. Їх одержали Петро Мітла, Павло Черевань, Микита Кухаренко, Тимофій Нестеренко і представник Шевченківського округу, прізвище якого слідчим встановити не вдалося.

М. Маслич добре розумів, що звільнити Україну від більшовиків можна лише шляхом загального народного повстання. Першочергово планувалося сформувати із селян три дивізії, а в міру розгортання організації – ще дві. П. Череваня було призначено командиром Січової дивізії, яку він мав сформувати на теренах Глобинського району, а М. Кухаренка – командиром Запорозької дивізії, яка мала розгорнутися в Градизькому районі. Проте на початок січня 1930 року вдалося розпочати формування лише двох полків у Семенівському (командир – Кирило Мироненко) і Жовнинському (командир – Петро Мітла) районах.

Дискусійним серед керівництва підпільної організації залишалося питання про початок повстання. Г. Шафорост пропонував розпочати його негайно, але більшість керівників повстанських груп з ним не погодилася. Не підтримали вони і пропозицію М. Маслича, який хотів розпочати у грудні 1929 року терор проти комуністів і сільських активістів з підпалів їх садиб. Проте всі вони сходилися на тому, що збройний виступ проти радянської влади слід почати в період посилення колективізації сільського господарства, яка викличе масове невдоволення селянства і неминучий голод. В остаточному варіанті план повстання був затверджений на початку грудня. Він зводився до того, що повстання слід почати навесні або на початку літа 1930 року одночасно на території трьох округів – Кременчуцького, Черкаського та Полтавського і обов’язково до початку жнив, щоб не дати більшовикам вивезти хліб з України. Повстання мало початися із захоплення окружних центрів, де знаходилися залоги Червоної армії і склади зброї, якою мали озброїти повстанців. Перед наступом на міста потрібно було захопити зброю в міліції, комуністів та місцевої охорони. Комуністів вирішили не знищувати, а в разі успіху повстання обміняти їх на українських патріотів, які каралися в радянських концтаборах.

Особливу увагу повстанці приділяли захопленню Кременчука, де пересікалися залізничні і водні шляхи та знаходився стратегічний міст через Дніпро. Напад на Кременчук планували здійснити під час ярмарку у Градизьку, на який збиралися сотні селян, і під їх виглядом проникнути до міста. Щоб відволікти увагу гарнізону і влади, передмістя Кременчука пропонувалося підпалити у кількох місцях і, користуючись панікою, захопити стратегічні об”єкти міста. Комендантом Кременчуцького залізничного вузла було призначено Василя Малька [1, спр.16785-с, т.4, арк. 1015].

Повстання мало розгортатися у західному напрямку – на Правобережну Україну, щоб скоординувати свої дії з українською еміграцією в Польщі та урядом УНР на вигнанні. В разі невдачі повстанці мали відійти на терени Польщі. Успіх повстання керівники “Штабу Війська Українського” пов’язували з можливою війною європейських держав проти СРСР, яка, на їх думку, мала початися навесні 1930 року. Вони вірили радянським засобам масової інформації (інші джерела були їм недоступні), які з метою мобілізації народу на виконання фантастичних планів першої п’ятирічки нагнітали атмосферу страху перед можливою інтервенцією, хоча на цей час почалася світова економічна криза, яка охопила більшість капіталістичних країн. Їх уряди були зайняті внутрішніми проблемами і про інтервенцію проти СРСР ніхто не думав.

М. Маслич вірив у існування в Україні інших таємних проти- більшовицьких організацій і, навіть, намагався встановити з ними зв’язки, адже саме в цей час чекісти почали розкручувати справу міфічної Спілки визволення України (СВУ). Ці надії виявилися ілюзорними, а успіх загального селянського повстання – примарним.

Не враховували повстанці і підступних дій таємної радянської поліції – ДПУ, яка через широко розгалужену мережу „сексотів” тримала під контролем всі ланки суспільного життя полтавців. Про існування „Штабу війська українського” чекісти дізналися вже 24 листопада 1929 року з повідомлення свого інформатора „Плавня” – колишнього учасника Української революції і емігранта, який на початку 20-х років повернувся в Україну. Чекісти були невисокої думки про свого „сексота”: „боягузливий, недостатньо досвідчений агент, а тому ми робимо ставку на залучення агента, якому будемо довіряти безумовно” [1, спр.16785-с, т.6, арк. 53]. Такого агента не знайшлося, але були інші. Наприклад, «сексот» Коваленко з Глобиного (кличка – „Іванов”) був поліцейським провокатором ще до революції 1917 року. Перше повідомлення про існування „Штабу війська українського” він зробив 5 грудня 1929 року. Таємними інформаторами ДПУ були „Кудінов” – голова комнезаму із села Шушвалівки Жовнинського району, „Лавровський” із Опришок, „Адський” з Бугаївки, „Веселий” з Городища, „Око” з Жуків та ін. Куратором „сексотів” був начальник слідчо-оперативного відділу Кременчуцького окружного управління ДПУ Флейшман. „Сексотів” було так багато, що вони нерідко писали доноси і один на одного, обмовляючи невинних людей, повідомляли неперевірені дані і чутки, намагаючись тим самим завоювати прихильність ДПУ.

Розробка операції по ліквідації повстанської організації, яку чекісти кваліфікували як „куркульсько-петлюрівську”, носила кодову назву „Тризуб”. Вона була проведена в ніч з 21 на 22 січня 1930 року. У числі перших чекісти затримали М. Маслича. Всього було заарештовано 102 чоловіки, а до слідства притягнуто 108 учасників підпільної організації (1, спр.16785-с, т.6, арк. 111). До заарештованих, яких спочатку утримували в Глобиному, підсадили таємного інформатора на кличку „Казбек”, а потім разом із ним переправили до кременчуцької тюрми.

Слідство тривало майже два місяці і особисто контролювалося начальником Кременчуцького окружного управління ДПУ Леєм. Чекісти намагалися прив’язати „Штаб війська українського” до справи СВУ, процес над якою готувався в Харкові, але з того нічого не вийшло. М. Маслич та інші заарештовані трималися мужньо, говорили відверто і не приховували своїх антикомуністичних переконань. Матеріали слідства склали шість грубезних томів і 22 березня 1930 року були передані органу позасудової розправи – „трійці” при колегії ДПУ УСРР. Підпільників судили не за протиправні дії, а за наміри. Вирок винесли вже 24 березня, позаяк доля підсудних була вирішена заздалегідь. Головного отамана „Штабу війська українського” М. Маслича і 26 учасників підпілля було засуджено до смертної кари, решта одержала від 3-х до 10-ти років тюремного ув’язнення, чотирьох звільнили з-під варти. Вирок затвердив заступник голови ДПУ УСРР Карлсон, і він не підлягав оскарженню [1, спр.16785-с,т.4, арк. 1061-1062].

Згідно рішення Полтавської обласної прокуратури від 26 червня 1990 року М. Маслича і його побратимів із підпільної повстанської організації було реабілітовано.

„Штаб війська українського” був найбільшою з відомих патріотичних повстанських організацій українського селянства на початковому етапі суцільної колективізації сільського господарства, яка ставила собі за мету повалення радянської влади і відновлення Української Народної Республіки. Плани повстанців заздалегідь були приреченими, позаяк розпорошені по селах і хуторах селяни, які не мали ні зброї, ні належного військового вишколу, не могли здолати злагоджений механізм тоталітарного режиму, який за десять років радянської влади вже встиг утвердитися в Україні. Хоча противниками комуністичного режиму були мільйони українських селян, стати на шлях збройної боротьби з ними здатні були небагато хто. Микола Маслич і його однодумці воліли краще загинути в боротьбі за свободу і незалежність України, ніж жити в неволі.

Незважаючи на розгром „Штабу війська українського”, стихійний опір селянства Кременчуцького округу, як і всієї України, радянській владі продовжувався. За період з першого липня 1929 року і по перше квітня 1930 року в Оболонському районі в селах Горошине була спалена оселя голови кооперації, в Кривій Руді – колгоспні будівлі, в Іванівці, Дем’янівці і Степанівці розповсюджувалися анонімні листівки антиколгоспного змісту та ін. [4, с. 108-109]. Лише в результаті суцільної колективізації сільського господарства і штучно створеного голодомору 1932-1933 років було остаточно „втихомирене” українське село, а його хлібороби перетворилися на безпаспортних кріпаків колгоспно-радгоспної системи.

Література та джерела:

1. Архів УСБУ в Полтавській області.

2. Єрмак О.П. Ціна “великого перелому” / Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині. 1929-1933. Збірник документів і матеріалів. – Полтава, 1997.

3.Колективізація і голод на Україні.1929-1933. Збірник документів і матеріалів. – К.,1992.

4.Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині.1929- 1933. Збірник документів і матеріалів. –Полтава, 1997.