Волошенко В.О., Білоконь Г.В.

(Донбаська національна академія будівництва та архітектури, м.Макіївка)

Жінки у лавах КНС: штрихи до соціального портрету

У пошуках способів легітимації радянської влади в українських селах більшовики намагалися знайти опертя серед представників тих шарів сільського населення, які зазвичай не приймали широкої участі у традиційних структурах селянського самоврядування. Під лозунгами класової та соціальної рівності до лав створюваної розгалуженої мережі різнопланових псевдогромадських об’єднань залучалась «біднота» (в реаліях часто відверто люмпенізований елемент [1]), молодь та жінки. Чи не найбільші надії покладалися владою на комітети незаможних селян (1920-1933 рр.), які до 1923 р. мали статус «організації державного значення» й відзначилися у проведенні реквізиційних кампаній, але трималися тільки завдяки державній підтримці [2]. Не зважаючи на партійні суперечки щодо доцільності їх існування, у 1925 р. КНС було збережено. Останній сплеск їх активності припав на часи проведення суцільної колективізації.

У радянській історичній літературі участь селянок у роботі КНС розглядалася як підтвердження «масовості» організації та приклад досягнень жіночої емансипації [3]. Зрозуміло, що під таким кутом зору поза кадром залишався цілий ряд питань про умови і способи набуття та використання селянками членства в організації, що й спонукало звернути увагу на соціальні складові «портрету» жінок – членів КНС, що «вимальовується» з діловодної документації регіональних відділень організації (переважно на матеріалах Донбасу) і свідчень селян, що пережили Голодомор.

Про важливість залучення селянок до «справи господарчого будівництва» та «політичного керівництва» йшлося вже у перших законах та агітаційних брошурах КНС. У складі комітетів мало бути не менше 25% жінок [4]. Комнезами мали всіляко сприяти поширенню лав “свідомого жіноцтва” й під час перевиборів сільрад, правлінь селянських будинків та кооперативів [5]. У протоколах низових комітетів прізвища «активісток» КНС можна відшукати. На Маріупольщині, напр.: Д. Чернявська з с. Апостоловки; 17-річна вчителька О. Кашкадамова – заступник голови КНС с. Мало-Янисоль у 1922 р.; 32-річна заміжня домогосподарка, грекиня, комуніст, голова Старо-Кримського КНС у 1921 р. С. Кіор.

Разом з тим у керівництві КНС постійно не дораховувалися бажаних кількісних показників [6]. Діловодна документація переважно свідчить про пасивне ставлення селянок до громадської праці. Причини вбачали не тільки у перевантаженості господарськими справами та неосвіченості, але й у чоловічій зарозумілості очільників окремих низових комітетів. Зазначалось, що селянки “мало приймають участі в роботі КНС і на зборах їх є присутніми не більше чверті. Причина – слабкість роботи жінвідділів та несвідомість чоловіків, які бачать у жінці лише господиню на кухні”. Традиційні уявлення про місце жінки у соціумі були досить стійкими. Подекуди сільські дівчата не відвідували жіночі делегатські збори, бо до їх складу входили “гулящі солдатки”, у Старобільському і Таганрозькому округах фіксувалися випадки, коли чоловіки били своїх жінок за відвідування тих зборів. Членами КНС переважно ставали голови родин – чоловіки або вдови [7]. Що ж зумовлювало вступ жінок до організації?

Статистичні дані змін чисельності селянок у складі комнезамів Донецької губернії у 1920-1925 рр. свідчать, що найбільшою їх частка була взимку 1922-1923 рр., коли під час голоду до сіл стала надходити певна державна допомога, яка на місцях у першу чергу мала розподілятися серед комнезамівців. У голодні для селянства Луганської, Старобільської та Артемівської округ зиму та весну 1924-1925 років подібної підтримки члени комнезамів не одержували - не було й ажіотажу із вступом до комітетів. Вступ до КНС ставав привабливим, коли членство в організації обіцяло хоча б якісь перспективи для розв'язання життєво важливих питань – одержання через організацію посівного матеріалу та харчової допомоги, пошук дітей, відправлених в голодні роки в інші повіти та губернії, користування пільгами у сфері освіти та медицини. Та навіть за таких умов на це зголошувалися тільки окремі представниці сільського жіноцтва, залишаючи за собою право виходу з організації. Вже наприкінці 1923 р. у більшості округ Донецької губернії кількість жінок у комітетах зменшилася і потім вже істотно не підвищувалася аж до кінця 20-х рр.: тоді у партійних планах поширення лав КНС мало забезпечити соціальну базу для проведення перетворень у сільському господарстві. Чимале значення цій роботі приділялося й заради попередження участі незаможниць у “баб'їх бунтах” [8]. Попри збільшення частки жінок в організації у цей час, більшість селянок так і залишилася поза межами комітетів, а з «охоплених» членством, далеко не всі ставали активістками. На VІІ Всеукраїнському з'їзді КНС (1930 р.) зазначалося, що рішення попереднього з'їзду про необхідність залучення до організації не менше ¾ членів родин і дружин комнезамівців виконано не було [9]. На початок квітня 1930 р. частка жінок у складі КНС республіки дорівнювала 22%, у січні 1932 р. – 22,9%. Та до січня 1932 р. робота КНС регіону “значною мірою занепала” [10].

Однією з принад членства у КНС як на початку 20-х років, так і на зламі 20-х – 30-х років, під час насильницької колективізації та масових експропріацій, була можливість користатися з реквізованого майна та продовольства, що приваблювало до лав комітетів «елемент» маргінальний, люмпенізований, а то й відверто кримінальний. Відомо, що навіть після позбавлення КНС адміністративних повноважень у 1923 р., ядро багатьох комітетів продовжували складати «активісти», які не знаходили себе у господарських заняттях, жалкували за втраченими преференціями й виказували спротив поширенню лав організації за рахунок селян-господарників («середняцтва»). Це розходилося з тодішніми уявленнями партійного керівництва щодо ролі КНС у житті села середини 20-х років і ледь не призвело до їхньої ліквідації (зокрема через «замкненість»). У нас немає даних про те, наскільки це «ядро» було нерухомим, якою була частка тих, хто залишався комнезамівцями протягом усього періоду існування комітетів. Зазначимо тільки, що їх апріорі не могло бути багато через плинність кадрів та ініційовані «згори» безперервні «чистки» складу. Тим більше важко говорити про наявність у цьому «ядрі» жінок. Втім достеменно відомо, що наприкінці 20-х років можливість легкої наживи знов стала приваблювати до місцевих сільських «активів» нечистих на руку людей, серед яких траплялися й жінки.

Спогади старших селян, що пережили Голодомор, свідчать, що діяльність «активістів» мала свою специфіку чи не у кожному селі. Десь могло змінитися кілька їх складів з числа місцевих селян, але активнішими у знущаннях над односельцями вони так і не ставали. А деінде й «місцеві» виявляли рідкісні садистичні нахили. Так само далеко не повсюдно серед «активістів» були комнезамівці, тим більш, жінки. Звертає на себе увагу, про що саме згадувалось у зв’язку із діяльністю активісток - комнезамівок. Всі спомини стосуються їхньої участі у виконанні партійних вказівок із проведення хлібозаготівель та експропріацій: вилучення продовольчих запасів, знарядь праці, живого реманенту та навіть домашнього краму. Запам’ятовувалися і ті активістки, які, бувало, жаліли людей, і ті, які відзначалися безжальністю та жорстокістю. За свідченням А.П.Таранухи: «Кашуба Марія Прокопівна... Від малого до великого в селі її звали Манькою Рябою, бо в неї було подовбане віспою обличчя, як у «вождя», чим вона, мабуть, гордилася. Коли Никифора Онищенка виселяли як куркуля, то дали йому стару кобилу, і він поїхав у білий світ (...). Горпина, його дружина, дуже плакала на возі, а Манька Ряба ще зняла з неї чоботи (…). На таке тяжко було дивитися, не те що переживати» [11].

У згадках старших селян активісти-комнезамівці – це люди з маргінесів селянського світу: п’яниці та ледарі. Тому й їхній вступ до КНС та участь в антиселянських заходах іноді намагались пояснити нібито притаманним ним бажанням помсти за минулі негаразди. М.І.Подгайченко так згадує про одну з комнезамівок: «(...) Она лінтяйка була, і діти такі. Вони робили тільки на городі, в полі у них не було нічого. І от як оце записали в колхози, она стала активісткою, вже она розстебнута ходила, уже голову високо держала. І ото проходе мимо каждого, придереться чого-небудь і, вобщім, обіжала людей». Він зазначає, що ця жінка не забирала хліб у людей, а «(...) у правітєльство піде, там набреше, і до тих людей ідуть... Труженики були люди. А як она була така лінтяйка, їй і не давали. Она прийде просить... Ходила як нища, а потом она стала активісткой, стала мститься цим людям. Воші лізуть, а главне – папка під рукою. І хлопці: їх стали устраювати начальниками у колхозі. А они такі тупиці були (…)» [12].

Активісток часто запам’ятовували як жінок, що ані зовнішньо, ані за манерою поведінки не відповідали усталеному селянському жіночому образу. Ось зразки таких описань. «Карманова – лет 30, ходила по селу в кожаной куртке с наганом в красном берете или вообще без головного убора. Коротко подстрижена, тогда это считалось позором. Люди называли её блудницей» [13]. «Це була якась потвора, а не циганка: маленького зросту, присадкувата, обличчя дивовижно вкопане віспою (…). Подейкували жартом, мовляв, колись цигани їхали селом, а оце циганча випало з шатра, загубилось. А може, й викинули, бо на циган не схоже. І ось вона при владі. Прийшли вночі, як таті, ніби їм дня не було. Вона до мами: плати податок, двісті карбованців (почали відбирати останній одяг, мати просила, щоб не забирала, обіцяла, що знайде гроші). Уже зв’язали кінці рядна, щоб нести з хати, та циганка «змилосердилась» [14]. Дехто з постраждалих згадував, що вагомим стимулом виконання партійних розпоряджень були відрахування на користь активістів ¼ частини вилученого продовольства.

По-різному згадували подальшу долю жінок, причетних до реквізицій. Після розформування КНС деякі, не потрібні більше владі, активістки померли від голоду, коли скінчилися державні подачки. Але декому вдавалося й зробити блискучу за тих часів кар’єру. Із споминів М.Федчуна про одну з комнезамівок, яка свого часу знущалася з селян: «(…) Ольга Юхимівна пішла вгору по службовій драбині. Виїхала в Київ. Працювала при ЦК. Нині на заслуженому відпочинку» [15].

Отже, одним з вагомих засобів залучення селянок до лав КНС стало надання державних пільг та привілеїв. Це обумовило складання досить специфічного контингенту жінок-комнезамівок, серед яких у різні періоди траплялися вдови, незаміжні та заміжні жінки; вкрай збіднілі, а то й злюмпенізовані; змушені вступати до КНС заради подолання матеріальної скрути, швидкого збагачення чи для задоволення кар’єрних амбіцій. Чисельність жінок у лавах комнезамів коливалась в залежності від змін статусу об’єднання, обсягів владних повноважень та розмірів матеріальної підтримки, яку можна було б одержати. Серед активісток КНС найбільшу відразу у селян викликали ті, хто намагався поліпшити своє матеріальне становище та соціальний статус коштом безпосередньої участі у пограбуванні односельців. Такі жінки навіть у зовнішньому вигляді та за манерою поведінки намагались підкреслити свою відірваність від селянської культури й приналежність до нового радянського світу, принаймні так, як вони це розуміли. Проте «вибитися наверх» зуміли одиниці: «великий молох» не рахувався з людськими життями ані пересічних громадян, ані активістів.

Література:

1. Білинський А. Громадські організації в СРСР. – Мюнхен-Чикаго, 1969; Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з ан. – К., 1993 та ін.

2. Волошенко В.О. Селяни і КНС: способи адаптації (на матеріалах Донбасу) // Питання аграрної історії України та Росії: зб. наук. пр. – Д., 2010. – С.148-154.

3. Загорський П.С., Стоян П.К. Нариси історії комітетів незаможних селян.- Х., 1960; Березовчук М.Д. Комнезами України в боротьбі за соціалізм. – К., 1965 та ін.

4. Державний архів Донецької області, ф.Р.-1280, Оп.1, Спр.34; ф.Р.-816, Оп.1, Спр.1; ф.Р.-1245, Оп.1, Спр.1-А.

5. Там само. – Спр.10; 29; Спр.16.

6. Там само – ф.Р.-57, Оп.1, Спр.76.

7. Волошенко В.О. Залучення жінок до сільських громадських організацій у Донбасі (1920-1933 рр.) // Український селянин. – Черкаси, 2002. – С.120-122.

8. Там само.

9. VІІ Всеукраїнський з'їзд незаможних селян. – Бюлетень 4. – Х., 1930.

10. ЦДАВО ВУ, ф.257, Оп.1, Спр.81.

11. Врятована пам'ять. Голодомор 1932-33 років на Луганщині: свідчення очевидців. – Т.1 / Упор. І.Магрицька. – Луганськ, 2008. – С.298.

12. Свідчення Подгайченко М.І. // Врятована пам'ять. Вказ. праця. – С.101-104.

13. Свідчення Манжелівського І.П. // Борисенко В. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. – К., 2007. – С.203-207.

14. Вікопомне. Мар’їнський район Донецької області. – Донецьк, 2008. – С.106.

15. Свідчення Федчун М. // Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив: У 3 т. / За ред. о. Ю.Мицика. – К., 2004. – Т.2. – С.77-78.