Право/11. Криминалистика и судебная медицина

Івасик Р.М.

Національна академія внутрішніх справ, Україна

Поняття доказування у кримінальних справах

В кримінально-процесуальній науці відсутнє однозначне визначення поняття доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, бо перш ніж викладати знання індивід повинен їх здобути; різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності – криміналістичною і процесуальною; сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальної – доказування. З таким розумінням сутності кримінально-процесуального доказування погодитися складно, оскільки зникає його змістовна сторона і залишається лише процесуальна форма. Тому криміналістична діяльність, не врегульована нормами права, визнається засобом пізнання в судовому дослідженні.

Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези, ствердження висновків у справі. При цьому, зазначає В. М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Отже доказування є лише частиною загального розуміння в кримінальному процесі. Така позиція, на наш погляд, є цілком правильною, однак її не завжди враховують при розробленні визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі.

В нових роботах, присвячених проблемам доказування, є також різні погляди з цього питання. Р. Ю. Савонюк до кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві відносить регламентовану кримінально-процесуальним законом пізнавально-практичну діяльність слідчого за участю інших суб’єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел з метою встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.

С. М. Стахівський кримінально-процесуальне доказування визначає як передбачену законом діяльність суб’єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації). На практиці елементи кримінально-процесуального доказування взаємопов’язані, їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих і практичних цілях.

Українські процесуалісти М. М. Гродзинський, М. М. Михеєнко, В. Т. Hop під доказуванням у кримінальному процесі визначають діяльність досудового розслідування, прокурора і суду, а також інших учасників процесу, яка здійснюється в установлених законом процесуальних нормах і спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних, зібраних при провадженні у кримінальній справі. Інші науковці відстоюють позицію, згідно з якою збирання і практичні дії з перевірки доказів не повинні включатись у поняття доказування в кримінальному процесі, бо вони передують доказуванню, а їх результати служать основою доказування і є важливими для його всебічності, надійності та результативності.

М. І. Костін визначає поняття доказування як діяльність щодо порушення кримінальної справи судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом суб’єктів, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів з метою встановлення підстав для кримінальної відповідальності і застосування покарання, захисту невинуватих осіб від необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень.

Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно зазначає С. А. Шейфер, що доказування можна вважати закінченим лише після фіксації отриманої інформації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі. Вважаємо, що більш правильним буде включати процесуальне закріплення доказів до їх збирання, бо готових доказів немає, а є лише матеріальні або ідеальні сліди події як можлива доказова інформація, і щоб вони стали доказами в справі, слід не лише вчинити передбачені законом процесуальні дії, а й закріпити, зафіксувати їх у відповідній процесуальній формі Саме через це збирання доказів як елемент кримінально-процесуального доказування було б, можливо, точніше називати формуванням доказів та їх процесуальних джерел, яке включає провадження й процесуальне оформлення слідчих (судових) та інших процесуальних дій слідчих, органів дізнання, прокурора й суду з виявлення, одержання й фіксації доказової інформації.

Ф. Н. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій. На наш погляд, побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія – це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права.

С. В. Курильов вважає, що оцінка доказів як розумова діяльність – це самостійна процесуальна категорія, що перебуває за межами понять судового доказування і не є його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі збирання та закріплення доказів. Але без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.

Підсумовуючи сказане, можна дійти висновку, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати збирання (формування), перевірку та оцінку як доказів, так і їх джерел. Найважливішими елементами другого виду, або аспекту доказування в кримінальному процесі є письмове або усне формулювання певної тези, твердження, висновків, рішення в справі і наведення аргументів для її обґрунтування. Цей вид доказування близький до того, що існує у формальній логіці. Це важливо, зокрема, для законодавчого регулювання й теоретичного дослідження питання про обов’язок доказування. Доказування являє собою поєднання практичних дій і мислення, фізичної і розумової діяльності суб’єктів кримінального процесу.

Слід сказати, що побудова слідчих версій та обґрунтування висновків у справі є самостійними елементами процесу доказування. На наш погляд, висунення слідчих (як і судових) версій не можна вважати елементом кримінально-процесуального доказування. Версія (в логіці вона називається гіпотезою) як форма мислення, розвитку людських знань не є процесуальною категорією і не регулюється нормами права. Тоді як кримінально-процесуальне доказування – це діяльність правова, врегульована нормами КПК. Що ж стосується обґрунтування висновків у справі, то його більш правильно розглядати як складову частину оцінки доказів і одночасно – доказування як логічного обґрунтування певної тези.

Отже, під доказуванням в кримінальному процесі слід розуміти діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду) із збирання, перевірки та оцінки доказів та їх процесуальних джерел і на їх основі отримання обґрунтованих висновків у кримінальній справі.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є розумовою діяльністю, що відбувається відповідно до законів логіки. Але, разом з цим, це і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.