Твердохліб І. О.

Івано–Франківський Національний Технічний Університет Нафти і Газу,Україна

Аналіз основних принципів управління

Поняття управління визначають як “мистецтво забезпечити виконання певних дій” [1, 30]. При цьому головну увагу звертають на методи підвищення результативності діяльності. Існують певні принципи для забезпечення узгоджених дій груп людей. Їхніми недоліками є те, що до кожного з них можна підібрати не менш вірогідний протилежний принцип, що ускладнює процедуру їх вибору.

Можна виділити такі основні принципи управління, які підвищують адміністративну ефективність:

1) спеціалізація членів груп на виконанні окремих завдань;

2) єдність керівництва (запровадження серед членів групи чіткої ієрархії влади);

3) обмеження кількості підлеглих на кожному рівні ієрархії до кількох осіб;

4) групування працівників в цілях контролю за цільовим, процесовим, клієнтурним або територіальним принципом [1, 30].

Здавалося б, ці принципи є однозначними, але їхня простота оманлива.

Вважають, що спеціалізація підвищує адміністративну ефективність, та не завжди так буває, навіть при запровадженні чи поглибленні спеціалізації у будь - якому напрямку. При порівнянні, наприклад, територіальної спеціалізації та спеціалізації за функціональними напрямками не можливо вибрати більш ефективний варіант, тому що різні завдання виконуються різними людьми. Оскільки двоє людей в тому самому місці у той самий час робити ту саму справу не можуть, то двоє людей завжди роблять різні речі.

Головною проблемою спеціалізації, яка підвищує ефективність адміністративного управління, є не просто спеціалізація, а спеціалізація у певний спосіб і у певному напрямі. Тому адміністративна ефективність підвищується при спеціалізації певної групи людей на конкретному завданні.

Наступним принципом адміністративного управління є принцип єдності керівництва. Він підвищує ефективність управління, якщо членів організації закріпити за різними рівнями детермінованої ієрархії влади.

Принцип єдності керівництва, як і принцип спеціалізації, порушити неможливо, тому що людина не може одночасно підкорятися двом суперечливим наказам.

Головною проблемою принципу єдності влади і принципу спеціалізації є їхня несумісність. Однією з особливостей принципу єдності влади є те, що кожне рішення організації приймається на тому рівні ієрархії, на якому це може бути виконано найбільш кваліфіковано. В результаті цього використання влади дає змогу забезпечити вищу ефективність процесів прийняття рішень, ніж в умовах, коли працівник оперативного рівня самостійно приймає всі рішення, яких вимагає його діяльність.

Для того, щоб збільшилась ефективність адміністративного управління, потрібно встановити принципи адміністрації, які дадуть змогу індивіду зважувати переваги того чи іншого способу дії. Проте ні перший, ні другий принципи не допоможуть розв’язати суперечність прийняття рішень, оскільки ці принципи є несумісними.

Практика свідчить про те, що частіше перевага серед перших двох основних принципів надається принципу спеціалізації, хоча це не означає, що принципу єдності керівництва зовсім не дотримуються. Виконання останнього спростовується завдяки правилу про те, що при виникненні конфлікту завжди повинна бути визначена особа, якій має підкорятися підлеглий. Проте таке звужене розуміння принципу зменшує й кількість питань, які розв’язуються з його допомогою. І навіть у такому звуженому вигляді принцип єдності керівництва суперечить спеціалізації.

Ще одним важливим принципом, що підвищує адміністративну ефективність, є принцип звуження сфери контролю. Це означає, що кількість підлеглих, які підпорядковані безпосередньо одному керівникові на кожному рівні ієрархії, обмежуються до кількох. Цей принцип є одним з фундаментальних критеріїв, яким керуються адміністративні аналітики, запроваджуючи різні спрощу вальні процедури. При застосуванні цього критерію, результати часто суперечать вимогам двох вище описаних принципів.

Якщо у великій організації з розгалуженою мережею зв’язків обмежити сферу контролю, це неминуче призведе до значної бюрократизації роботи. Всі питання тоді змушені будуть проходити через кілька управлінських рівнів, a потім спускатися назад і цей процес займатиме багато часу.

При зменшенні проміжних рівнів і збільшення кількості осіб, підпорядкованих одній особі, керівник не зможе вирішувати таку значну кількість питань і контролювати надто велику кількість підлеглих.

Оскільки при врахуванні двох варіантів проявляються небажані наслідки, необхідно знайти оптимальну кількість підлеглих, підпорядкованих одному керівникові. Дехто рекомендує такі цифри як 3, дехто - 11, але ніхто не змушує зупинятися на цій цифрі. На мою думку, дані цифри можуть вказувати на нижню та верхню межі при визначенні кількості підлеглих. Вище згадані принципи також не дають змогу знайти відповідь на це питання.

Наступний принцип спеціалізації організацій за цільовим, процесовим, клієнтурним та територіальним принципом насправді випливає з першого принципу, однак з декількох причин він заслуговує на окреме обговорення.

Ще з першого принципу відомо, що спеціалізація за цільовим, процесовим, клієнтурним та територіальним принципом є неоднозначною ідеєю, оскільки ці принципи є несумісні між собою. Для того щоб використати переваги одного принципу, переваги іншого можуть бути знехтувані. Тому для кожного рівня організації потрібно наперед визначити, за яким принципом буде реалізовано спеціалізацію на наступному рівні: цільовим, процесовим, клієнтурним чи територіальним [2, 195 – 205].

У формулюванні основних термінів ”мета“, ”процес“, “клієнтура”, “територія” присутня деяка невизначеність. “Мета” може бути визначена як деяка ціль, кінцевий результат, для якого здійснюється діяльність. “Процес” – це сукупність засобів досягнення мети [1, 39]. Тому процеси реалізуються задля досягнення цілі.

Самі по собі цілі розташовані у ієрархічній послідовності і кожна наступна сприяє досягненню більш остаточного результату, з’ясовує зв’язок між метою та процесом. Тому особливої різниці між “метою” та “процесом” не існує, вони різняться тільки за рівнем ієрархії.

Терміни “клієнтура” та “територія” невіддільні від мети та є її складовою.

Отже, немає сенсу говорити про “цільову”, “процесову”, “клієнтурну” чи “територіальну” організації, оскільки той самий орган може належати до будь – якої категорії.

Проте, навіть якщо вирішити усі ці питання, це не дасть нам змоги з’ясувати, яким чином має здійснюватися спеціалізація у конкретній ситуації.

Проаналізувавши ці чотири принципи управління, можна побачити, що в реальних управлінських ситуаціях можна використовувати як один, так і кілька несумісних принципів.

Єдність керівництва, спеціалізація та сфера контролю є елементами проекту ефективної адміністративної організації. Проте жоден з них не є достатньо важливим, щоб вважати його головним. Найважливішим критерієм повинна бути загальна ефективність. Переваги, які є несумісними, мають збалансовуватися між собою. Правильний підхід до дослідження питань управління полягає у врахуванні всіх діагностичних критеріїв, що стосуються даної ситуації. Потрібно визначити яким чином кожному з них можна поставити у відповідність його вагу, оскільки всі вони є несумісними.

Усі ці принципи організацій були розробкою класичної теорії. Її основною проблемою є надмірне захоплення моделюванням принципів, які можна було б застосовувати безумовно до всіх організацій у будь – який час. Однак численні критичні праці та емпіричні дослідження свідчать про те, що для різних функцій у різних середовищах потрібні різні організаційні моделі, що ставить проблему поглибленого дослідження основних принципів менеджменту на сучасному етапі розвитку управлінської науки.

Використана література:

1. Герберт А. Саймон. Адміністративна поведінка: Дослідження процесів прийняття рішень в організаціях, що виконують адміністративні функції. Пер. З англ. вид – Вид переробл. і допов. числен. заув. авт. – К:. АртЕк, 2001. – 392 с.

2. Тарнавська Н. П., Пушкар Р. М. Менеджмент: теорія та практика. Підручник для вузів. – Тернопіль: Карт - бланш, 1997. – 456 с.