Фертюк О.В.

Донецький університет економіки та права

Генезис системи державного управління національною економікою України

Руйнування в грудні 1991 року СРСР як єдиної союзної держави, суб'єкта міжнародного права і геополітичної реальності, падіння союзного центру гостро поставили проблему забезпечення самостійного державного існування і становлення нової української державності, чіткого конституційного визначення і закріплення форми державного пристрою України, форми правління в країні.

В умовах краху адміністративно-командної системи і всеосяжної кризи влади і суспільства було необхідно будувати нову державу, виводити з паралічу механізми управління.

У зв'язку з цим перед керівництвом країни, суспільно-політичними партіями зацікавленими в демократичній і сильній Україні, гостро встало завдання пошуку цивілізованої системи її державного пристрою в умовах сучасних перетворень - переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки і демократичних методів керівництва.

Це складне завдання побудови держави, яка не є власністю виключно однієї політичної сили і тому не диктує суспільству, як йому жити. Воно лише надійно і ефективно служить йому: встановлює і гарантує в ньому порядок, охороняючи від анархії і свавілля; захищає від будь-яких погроз ззовні; гарантує комплекс соціальних благ, перш за все тим, хто не в змозі реалізувати надані державою можливості.

Державне управління може здійснюватися тільки як цілеспрямована організуючо-регулююча дія держави на суспільні процеси, відносини і діяльність людей. Держава впливає на суспільство через державний апарат як систему державних органів і державних службовців, наділених владними повноваженнями для реалізації функцій держави.

Держава здійснює свої завдання по управлінню різними сферами життя суспільства за допомогою спеціального створеного механізму - державного апарату, який є розгалуженою системою державних органів, що складаються з посадових осіб (чиновників), наділених владними повноваженнями і що виконують внутрішні і зовнішні функції держави. У кожного державного органу є свої завдання, для вирішення яких він наділяється певним об'ємом повноважень - компетенцією і відповідними матеріальними засобами. [3; 9]

До державних органів відносяться не тільки установи, але і окремі посадові особи (президент), які також володіють владними повноваженнями і можуть мати свій власний апарат управління. В той же час далеко не кожна державна установа є державним органом. Так, створювані державою державні установи освіти, культури, охорони здоров'я, хоча і виконують державні функції, органами держави не являються, оскільки не мають владних повноважень.

Класифікація державних органів проводиться по різних підставах. Найбільш істотне практичне значення мають два варіанти класифікації: а) по головних напрямах діяльності державного апарату; б) по місцю державних органів в системі державного апарату. [3; 10]

Головними напрямами діяльності державного апарату є законодавство, управління і правосуддя, кожному з яких відповідають законодавчі, виконавчі (адміністративні) і судові державні органи.

Найчисленнішу групу установ складають виконавчі, або адміністративні органи. Їх ще називають виконавчо-розпорядчими: виконавчими - тому що вони виконують закони і інші акти законодавчої влади і вищестоящих органів, а розпорядливими - тому що володіють правом видавати загальнообов'язкові ухвали і розпорядження в межах своєї компетенції.

Виконавчі органи прийнято підрозділяти на органи загальної компетенції - президент, уряд (у масштабах держави), губернатор, мер і очолювані ними адміністративні структури (на місцевому рівні), а також галузеві і міжгалузеві органи - різні міністерства і відомства і підзвітні ним органи на місцях. Залежно від конкретних функцій галузеві і міжгалузеві органи утворюють ряд груп: органи управління народним господарством (промисловість, сільське господарство, транспорт, фінанси), соціально-культурну сферу (освіта, наука, культура, охорона здоров'я, соціальне забезпечення), адміністративно-політичні органи (оборона країни, зовнішня політика, охорона громадського порядку, державна безпека). Найважливішою межею виконавчої влади є наявність особливої, ієрархічно збудованої системи взаємодії вхідних в її склад органів і установ - виконавчої вертикалі. [3; 11]

Також, окрім цих основних видів державних органів іноді виділяють ще наглядові, контрольні і деякі інші групи установ.

По місцю в системі державного апарату всі державні органи підрозділяються на вищі, центральні і місцеві.

До найвищих органів держави відносяться фізичні носії верховної влади (президент, прем'єр-міністр) і державні установи, що володіють владою у сфері законодавства, управління або правосуддя (парламент, уряд, Верховний або Конституційний суд). [3; 12]

Центральними державними органами називаються галузеві і міжгалузеві органи управління, виконуючі закони і розпорядження найвищих органів.

Місцеві державні органи - це органи, владні повноваження яких обмежені певною адміністративно-територіальною одиницею. До них відносяться обласні, міські, районні органи. Місцеві органи можуть бути представницькими, виконавчо-розпорядчими і судовими. [3; 12]

З'ясування ролі держави в економіці є предметом багатьох економічних наук. Державне управління економікою — це організуючий i регулюючий вплив держави на економічну діяльність суб'єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності. [2]

Як відомо, суспільство являє собою складну, багаторівневу, цілісну і динамічно розвинену систему. Також добре відомо, що невід'ємним атрибутом будь-якої системи - є управління, яке забезпечує її збереження і розвиток, впорядкування структури, взаємодію з навколишнім середовищем і досягнення цілей системи.

Під управлінням розуміється систематична дія суб'єкта управлінської діяльності (спеціально створеного органу) на соціальний об'єкт, яким може виступати суспільство в цілому, його окрема сфера (економічна або соціальна), для того аби забезпечити їх цілісність, нормальне функціонування, динамічну рівновагу з навколишнім середовищем і досягнення наміченої мети. Із зміною умов життєдіяльності людей, особливо таких радикальних, як зміна системи державного пристрою, типу і форм влади, форм власності, ієрархії цінностей і стереотипів поведінки більшості населення, як це відбувається впродовж років незалежності України, протікають дуже істотні, фундаментальні перетворення в управлінській діяльності, в структурі і функціях управління, в процедурах розробки, ухвалення і здійснення управлінських рішень. У цих умовах відбувається зміна управлінських кадрів, а значна частина нових людей, що починають професійно займатися управлінською діяльністю, тим більше тих, хто тільки готується до цього, не володіють необхідною управлінською грамотністю.

Як вже було зазначено вище, що будь-яка система створюється і функціонує для досягнення певної мети або цілей. Далеко не завжди ці цілі бувають чітко сформульовані, але вони завжди існують. Для реалізації цих цілей в будь-якій системі, якщо вона достатньо складна, виникає специфічна субсистема, звана апаратом управління. Це сукупність людей, кожен з яких переслідує і свої власні цілі. Але, крім того, у них, саме як певній сукупності управлінців (менеджерів), є і загальна мета - збереження стабільності і стійкості тієї системи, в якій вони діють, забезпечення просування її до наміченої мети.

Будь-яка система, отже, і її субсистема - апарат управління, змінюється в часі, тому змінюються її цілі, завдання, функції. Для того, щоб система розвивалася успішно, її цілі ставали досяжними, а завдання ефективно вирішувалися, необхідне забезпечення відповідності інтересів управлінського апарату інтересам і цілям самої системи. Якщо такої відповідності немає або воно втрачається, як це трапилося на етапі розвитку незалежної України, коли самокорисливі інтереси апарату управління різко розійшлися з програмованими цілями розвитку системи, наступає системна криза, що захоплює всі основні компоненти даної системи і загрожує її розпадом.

Системну кризу, в якій опинилося пострадянське суспільство, пошуки виходу з цієї кризи, глибинні соціально-економічні, політичні, соціокультурні трансформації ставлять нові, складні завдання перед владними і управлінськими структурами. У суспільній свідомості все виразніше формується переконання про необхідність здійснити перехід від ефективного управління різними сферами суспільного життя - економікою, культурою, наукою, соціальною сферою - к створенню ефективної держави.

Ефективна держава зобов'язана не тільки забезпечувати все необхідне для нормального функціонування ринкової конкуренції, але і допомагати господарюючим суб'єктам адаптуватися до змін ринкової кон'юнктури, створювати сприятливі умови для активізації їх виробничої, комерційної і іншої діяльності. Саме держава в сучасних умовах покликана формувати соціальні інститути розвитку, що підтримують інвестиції в нові технології, стимулюючі інноваційну активність і сприяючі прогресивним технологічним перетворенням як у виробництві, так і в освіті, науці, інших сферах суспільства. Мова йде фактично про посилення регулюючої дії держави на створення сприятливих умов підйому темпів зростання, якості і конкурентоспроможності національної економіки з урахуванням перспективних напрямів глобального науково-технічного прогресу.

Проте поняття "Ефективна держава" повинно включати не тільки показники ефективності регулюючого механізму державного впливу на розвиток економіки. Воно припускає зростання активності держави, його владних і управлінських структур в досягненні високого стандарту рівня життя населення, регулюванні масштабів і глибини соціальної диференціації суспільства, в забезпеченні державної підтримки соціально уразливих верств населення, в збереженні територіальної цілісності і суверенітету країни, її національній безпеці, в пріоритетному розвитку освіти, науки і культури. Іншими словами, коли ставиться завдання створення ефективної держави, то мається на увазі, що стратегічним напрямом в рішенні цієї принципово нової задачі є становлення такої держави, яка здатна забезпечити стійкий і динамічний розвиток країни, спираючись на чітке порівняння управлінської дії з наявним потенціалом, зі всіма видами ресурсів - людських, фінансових, матеріально-технічних, природних. Це означає, що в перспективі повинні стати ефективними основні функції держави - економічні, соціальні, політичні, оборонні, соціокультурні. Причому економічна ефективність державного управління визначається співвідношенням витрат до отриманих результатів, а соціальна і соціокультурна - показниками соціального самопочуття громадян (задоволеність життям, структура ціннісних орієнтацій і смисложиттєвих установок, упевненість в майбутньому), рівнем розвитку освіти і культури, їх роллю в розвитку особи і суспільства.

Таким чином, державне управління країною здійснюється за допомогою державних органів, апарату державних установ (адміністративні, військові, судові, поліцейські). У державній установі є організована державою група осіб (чиновників), державних службовців, які виконують державні завдання.

Актуальне завдання на початку XXI в. - створення ефективної держави - підсилює значення розгляду даного питання. Зростає і науковий інтерес до цієї проблеми. Формування на початку XXI в. нової моделі розвитку Української держави вимагає наукової розробки державного управління національною економікою.

1. Національна економіка України у світовому інтеграційному процесі: Матеріали VII Всеукраїнської наукової конференції молодих учених і студентів. — Чернівці: Рута, 2008. — 293 с. 2. Державне регулювання економіки: Навч. посібник С.М. Чистов, А.Е. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 316 с. 3. Куликов В.И. История государственного управления в России: Учебник. – М.: Мастерство, 2001. – 272 с.